17.11.2012 01:18
-
322 views
    
rating 5 | 7 usr.
 © Істерична Бруталка

Розміри мого "кохаю", шампунь безтурботності та твій лимонний порошок

Ця осінь затягнулася…А далі ж зима. І в тебе з’явиться привід гріти мої холодні руки. Хочеш- своєю присутністю. Бо вони не такі красиві, як у тебе. Я твої- вустами. Бо я їх люблю. Я по-дитячому закохана у твої руки. Коли у нас з’явиться ніч, я їх не відпускатиму. І мене припинять відвідувати жахіття. Але це неважливо. Нехай залишаються, вони ще більше закохують в реальність. Поки ти спатимеш, я вивчатиму тебе. До дірок досконалості. А потім, за хвилини до твого пробудження, я різко прокинусь і стану милуватись своїм щастям з різних ракурсів. Ти розплющиш очі, і я попрохаю тебе полежати ще, аби надивитися.

А поки я знову безглуздо лягаю спати і згадую пальцями твої дотики.

Нічого не врятовує...

Ніщо не врятовує. Ці листи, позбавлені індивідуальності твого почерку. Якась дурна автосугестія твого «поруч». І навіть облюбований мною твій жетон таможенного інспектора, що ти мені подарував у першу зустріч. З того часу він у мене в ліфчику зліва. Через бійку з йолопом , що посмів торкнутись твого подарунку.

Одного разу мені здалось, що я тебе недостатньо кохаю. Уявляєш! Що я- тварюка така- не вмію кохати тебе по-справжньому. І за це треба наказувати. Днями-тижнями без нашої музики, вчиненням  собі фізичного болю.

Заради мене ти кинув свої психостимулятори і алкоголь. А я, ідіотка така, зходила з колій розуму через уже віртуальну твою відсутність. Тебе ламало. І я чекала, потай мріючи, аби хтось кинув мене зі сходів, аби перестати думати. Я починали на тебе злитись і хотіла долати трішки холоду. І за наступним склом, що я била, я палко жадала твоєї присутності, аби ти побачив, що робиш зі мною.

Мені довелось надурити себе, а потім сказати тобі деформовану правду.Я, сука така, тебе підло обманювала. А ти був перманентно чистим, ти знав, що у мене щось не так, але не мав на те доказів. І я робила вигляд, що все в порядку, бо на без «вигляду» розуму замало. А потім заливалась солоною рідиною, бо залишалась наодинці зі своїми почуттями. Я знаю, чим таке кінчається. І ти. Але тобі не слід у цьому випадку.

Ми забруднюємось, не думаєш? Ти осипаєш моє кохання попелом, що йде від сигарет твоєї відсутності; я доливаю в нього краплю отрути своїми мазохістськими штучками, що калічать мене, а значить, і нас.Ми підпускаємо людей, і все рівно, на яку відстань. А вони нас розділяють. Розділяють, щастя, розділяють. Кожен хоче заповнити нас собою, приєднати до нас якусь зовсім непотрібну нам частину. І ось- ти вже далі…від мене. Ти ж не пишеш. З похмілля. І я також прокидаюсь з похмілля через попереднє оп’яніння тобою. Кохання- воно як алкоголь. І я по-мерзотному заздрю людям, котрі напиваються кожного дня. Бо я хоч і нетвереза, та нема чим заглушувати- у мене нема тієї рятуючої мінералки. Зустрінемося ж нескоро. І поки доводиться брати попкорн і спостерігати, як реальність має наші до хмарочосів високі мрії. Чомусь вони опиняються знизу… А я змушую себе мити голову шампунем безтурботності. А потім прокидаюсь з головним болем. Бачиш, які побічні ефекти душевної хімії.

Ніхто не врятовує. Ніхто-ніхто. Я намагалась стати комунікабельною, але не змогла навіть закохати людей у свої думки, що ними наповнюю твори. Мене тримають за сексуально стурбовану, але я ще дівчинка і навіть не мастурбую. Я лише інколи вночі цілую свої руки, приймаючи їх за твої. Ось і все. Це ранить, бо мої руки далеко не такі гладенькі…вони просто далеко не твої. Проте я змушую себе репетирувати, правильно регулюючи дихання, аби потім зробити тобі приємне. А далі я плачу. Як же це безглуздо! Як же це боляче…

Я хотіла довести, що тебе кохаю. Я просто хотіла, аби ти знав, як сильно я тебе, щастя, кохаю! І я починала мріяти про те, що ти опинишся у скрутній ситуації, і я допоможу; що ти захворієш, і я не буду лягати спати, турбуючись про тебе; що я залишусь чистою, не спаплюженою брудом дорослості; що не дивлячись на те, на скільки у нас це затягнеться, я до тебе ніколи не звикну і кожного разу буду з захватом зустрічати твою посмішку; що твої очі кольору пост вечірнього неба ними ж і залишаться, а не синіми; що я ніколи не буду впевнена в тому, що ти мій, і це додасть солодкого хвилювання; що я ніколи не зраджу наші мрії не через їх закінчення, бо то таке, а через складність їх реалізації.

Ти знову залишив мене саму. Ні, я зовсім не звинувачую! Я дала собі обіцянку, що ти про це ніколи не дізнаєшся, тому що свого хреста почуттів, заважких для моїх плеч почуттів,я мушу нести сама. Запевняй, що ти мене кохаєш, я все рівно зумію заткнути найболючіше. Я все-таки навчусь не звертати уваги на ось такі ломки, і мені вже не буде чого приховувати. Бачиш, як все просто! Достатньо було лише запевнити себе, що тобі цього краще не знати, що тебе це може змусити хвилюватися. Не треба. Я ж то знаю як це.  Зараз у тебе почалися ломки від тієї дурні, що ти приймав. І мені сняться жахіття, у яких я хвора СНІДом. Я їду з розуму, приймаючи твої частини за тебе. Вони так невдало компенсують твою присутність. Точніше, зовсім ніяк.

Не затягуйся косяками спогадів: вони теж не врятовують. За ними біжать ломки, бо перші закінчуються. Закінчуються і зношуються. Так що не згадуй часто. Ти взагалі не сумуй за мною: це боляче. Я не хочу робити тобі боляче. 

Мені так часто здається,що ми замкнуті в такому вимірі, де буденність розбиває лише твоє-моє « я тебе кохаю».

Той день я відсвяткувала щастям - і знову зриваюсь. Вниз -  в рутину. Люди з надлишком трешу- примітивно-дешеві суки.  І я хочу порозрізати їм горлянки, коли вони набирають повітря, аби його зіпсувати на промовляння низькосортних слів.

Починала марити нами минулими.

Я гасила мріями, спогадами жах реальності, та твоя відсутність все ще палила мої нерви. Я ображалась на тебе і після ще з більшою силою ненавиділа себе. Зривала останні дроти здорового глузду і хотіла кричати тобі слова вибачення за убоге кохання.

Я зовсім не знаю, наскільки сильно треба тебе кохати, аби воно було тебе варте. Наскільки, скажи? Повір, я зумію!

Закидала твій жетон під чернетки наших спогадів.

Викидала шампунь безтурботності, бо він робить ілюзію вимитого волосся. Насправді воно не вимивається.

Знаєш, я якось одягалась і відчула твій запах. Потім я запитала, чи випадково у тебе пральний порошок не з лимоном. І коли ти підтвердив, я стала частіше кидати речі в машинку. Бо коли я накидувалась на тебе, упиралась тобі в груди і приховувала, з яким захватом я тобою дихала, твій одяг був щойно випраним.

  Ти мене ніколи не вдариш. А мені інколи хотілось, аби ти вибивав зайву дурість, ніжність, любов. Ну ось- знову дурість. Бо я без тебе така маленька, коханнячко. Знову ніжність. Бо я бажала тобі себе на День народження, знаючи, що ти цього хотів понад усе. Знову любов.

Задовго до початку я знала, що все так отримається. Я знала, що все, що у мене є, ти будеш вивертати назовні. Проте це пом’якшувала моя любов до мазохізму, і пара думок, як красиво буде це виглядати збоку. Ось ми належимо нам- що? Я знову пишу лірику. Я ніколи не роблю цього, коли щаслива.

До усього цього вистачало мрій. Коли я була вільна, я перебувала в голублячому чеканні «стану мрійливості», що приходив, коли я лягала спати. Я створювала ідеальний світ і була йому ідентичною- ідеальною. І цього було досить! Мені вистачало ось таких мрій. Чи не тому, що було дуже сумнівним їх здійснення? Напевно, з того я часу я стала зневажливо ставитись до ідеалів. Ти зовсім не позбавлений недоліків, ти не ідеальний. А на біса, коли я закохана навіть у твій перегар?

І...

І я тебе кохаю. І ти мене. Бо тебе не можна не кохати. А мене можна. Але ти по-красивому зіпсований.

Ти заплющуй очі і йди в свої проблеми. Залишай мене наодинці з моїми припадками. Вибач, вибач, щастя, я знову заплуталась. Я знову втрачаю голову. Тобі не слід брати участь.

Я тільки буду з тобою до кінця. І ти мусиш мені вірити.

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 05.12.2012 09:52  © ... => Тетяна Чорновіл 

Зовсім ні краплі? Навіть найменшої? Ну, то доведеться змінювати псевдонім) Спасибі Вам! 

 05.12.2012 09:50  © ... => Деркач Олександр 

Ой, несподівано як...Мені дуже приємно, спасибі! 

 02.12.2012 12:00  Тетяна Чорновіл => © 
 02.12.2012 11:56  Тетяна Чорновіл => © 

Приєднуюсь до привітань нашої юної поетеси, ні краплі не брутальної Бруталочки!!! Щастя! Натхнення!! Кохання!!! 

 02.12.2012 11:28  Деркач Олександр => © 

 Моє Вітання!!! безрозмірне))) Хай щастить і збуваються мрії)))

 18.11.2012 00:42  Марієчка Коваль => © 

міра візьметься. може й вік тут не при чом.. якщо згадувана тут ота екзальтація являється частиною вашого характеру. хоча то все фігня, творіть, пишіть, але трішки почуттів при собі тримайте) то святе. 

 17.11.2012 23:46  © ... => Олександр Новіков 

Дякую! 

 17.11.2012 23:21  © ... => Деркач Олександр 

Вічно Ви у моїх творах якийсь секс знаходите:) Дякую) 

 17.11.2012 20:15  Олександр Новіков 

цікаво, правда заплутася трохи в листі цьому. а деякі образи були взагалі-бомба 

 17.11.2012 15:23  Деркач Олександр => © 

Лист як літературний текст сподобався, стан підліткової екзальтації, почуття закоханої жінки, мрійливі хвилювання, пристрастна фетишизація сексуального потягу - усе гармонійно...Мені сподобалось. 

 17.11.2012 14:39  © ... => Марієчка Коваль 

Звідкіля, скажіть мені, в такому віці та міра візьметься?:) 

 17.11.2012 14:38  © ... => Тетяна Чорновіл 

Знаю, що завеликий, проте ці всі думки- вони для мене такі рідні, що були б злочином котрусь із них взяти й викинути. Проте це вже я себе, звісно, виправдовую. Щиро дякую за відгук! 

 17.11.2012 14:30  Тетяна Чорновіл => © 

Не знаю, що й сказати!
Дуже душевно і лірично написано, навіть з надривом!
Та для листа текст завеликий, затягнутий!
Це я не в літературному сенсі кажу, а в життєвому!
У адресата може не вистачити терпіння такий лист дочитати! (адже ж адресат чоловік, чи не так?) В кращому випадку прочитає початок і кінець.
Але не зважайте! То моя думка (підкріплена досвідом! :)))
Успіхів Вам у отриманні позитивних відповідей!!! :)) 

 17.11.2012 03:49  Марієчка Коваль 

Гарно. Хоча чи в міру... і чи є там міра... Цікавий вік, цікаві думки.