НЕ МОВЛЕНЕ
з рубрики / циклу «ЛІРИКА ПОЧУТТІВ»
Чаклунко Осене! По що в пориві ласки
Душа моя з вітрами ввись злітала?
Шелеснула верба: – Край його казки
Я теж зелені коси розплітала.
Чому ж так сумно, раптом, до смішного,
Ступати в листя золотих оманах?
Світанок зашарівся: – Й я для нього
Багрянцем розчиняюся в туманах.
Чим в серці так щемлять слова пророчі,
Що вголос я сказати не посміла?
– Я, – скапала роса, – йому лиш з ночі
В траві морозним інеєм щеміла.
Для чого теплим мріям трепетати
Крізь осуд недоречності недбалий?
– Щоб його літа осінню дістати…
Тремтів у ніч бурштином лист опалий.
В чиїх дощах так терпко заховатись
Зібралась я, калина знає спіла…
Не думала тобі я зізнаватись,
Та Осінь вже за мене це зробила.
