СОБАКА НА СІНІ
з рубрики / циклу «ПРОЗА»
Вона була стара і пошарпана життям. Прийшла якось невідомо звідки серед ночі і стомлено вмостила своє тіло на копичці сіна край луків. Сіно пахло літом і юністю. Собаці стало так хороше! Вона підняла морду на повний місяць і протяжно завила.
Та раптом… Що за мана?!! З усіх боків до копички підкрадалися інші собаки. Зайди обступили сіно і також стали ощасливлювати місяць різноголосим виттям. Старій «власниці копички» навіть здалося, що сіно зацікавлено розсунулося в бік незнайомих хористок.
– Ах ви с…ки!!! – схопилася на ноги собака, – Сіно моє!!!
– Гар-р-р-р!!! – рикнула вона зверху, і молоді недосвідчені залицяльниці розбіглися хто куди.
Щоночі стара собака приходила на сіно, вила місячну пісню і скаженим гарчанням відганяла молодих нахаб.
І тоді вона так само забралася на вершок копички, та тільки підняла морду до неба. Замість місячної пісні з горлянки вирвався тихий клекіт. Молодь, що купчилась навкруг, різноголосо заскавуліла, проте згори не чутно було звичної перестороги. Найсміливіші домагальниці вже стали забиратися на копичку.
Гар-р-р-р-р!!! Гар-р-р-р-р!!! – несподівано рикнуло сіно, грізно наїжачившись на всі боки, так що зграйка молоді зі зляканим дзявканням зникла в бур’янах.
Тієї ночі не чутно було місячної пісні.
– Вона просто стомилася… Відпочине і заспіває…. – ніжно шелестіло сіно, обгортаючи холодіюче собаче тіло.
На якусь мить сіну навіть здалося, що люба собака ворухнула лапою, і воно, щасливе, аж до світанку духмяніло солодкими луговими травами, оберігаючи її сон…
.gif "{#}")
