Кактус на кухні, або полярне сяйво
Для Марійки Коваль
Маленький телевізор на кухні приглушено лепетав новини. Катя поставила варитися каву і прислухалася.
«За одну-єдину мить успішним стане той, хто побачить північне сяйво — переконують фінни із Лапландії. Японці ж мають власну легенду: якщо кохатися і побачити північне сяйво, то народиться хлопчик. Спостерігають за північним сяйвом у скляних будинках. Вони виготовлені із термоскла, тому температура всередині — 20 градусів вище нуля, навіть якщо ззовні мінус 40. Через тепле скло сяйво можна спостерігати хоч цілодобово і під будь-яким кутом.»
Будиночки на екрані виглядали дійсно заманливо. А сяйво! Ех, телевізор старенький, на кімнатній антені, шавкотить і мерехтить зірчасто-біло, - хіба ж він може передати хоч грамулечку краси того загадкового полярного сяйва?!... І Каті раптом нестерпно захотілося туди: в оті комфортні романтичні скляні будиночки, оточені безкінечно-білими снігами і залиті дивом північного неба…
Голос за кадром енергійно тараторив щось про туристичні вигОди, а дівчина на пошарпаній кухні безнадійно заздрила навіть отій підстаркуватій вузькоокій китаянці ( невже теж по хлопчика приїхала?), що саме виливала свій захват у мікрофон, звісно, китайською мовою… І хоч перекладачка повторювала її слова вже нудним монотонним голосом, та Каті дуже хотілося самій, рідною українською виражати такий захват, відчувати його… До біса затишок скляних будиночків, до біса те кохання під прозорим куполом і очікуваних хлопчиків, - просто опинитися б отам, підняти голову, - і заворожено дивитися на залите сяйвом небо… І нехай мороз! До біса!... Хоча ні! Не до біса. Хай буде все: і будиночок, і романтичний затишок великого ліжка на двох, і кохання між снігом і небом… Ще трохи, і Катя б погодилася б і на пару-трійку хлопчиків, але на плиті засичала кава, заливаючи вогонь, і передчуття захвату змінилося глухою досадою на каву, на обшарпану кухню, на себе. Адже вона дуже точно знала, що, якщо й вдасться їй назбирати трохи грошей, то вони підуть максимум на ремонт, а аж ніяк не наблизять її до того заворожуюче-чарівного полярного сяйва…
Цікаво, а яка кухня в тієї вузькоокої підстаркуватої китаянки?...
А до чого ж тут кактус? Та ні до чого. Він мирно росте собі на підвіконні, призвичаївшись до обшарпаної української дійсності. Я не наважилася назвати героїню ні Марійкою, ні Галиною, ні Наталею, хоч кожна з нас, думаю, дуже добре розуміє Катю. Хіба що Таня могла б розірвати це замкнене коло нездійсненних мрій, і поїхати на край світу, по той щирий захват… Але Таня не любить кактусів, і хоче в Індію, а це в протилежний бік від полярного сяйва…
Тому Катя просто вимкне зараз шамкітливий зірчасто-біло-мерехтливий телевізор, вип’є перекипілу каву без цукру, поглузує ще трохи з наївних японок, що вірять в дурні легенди, і побіжить на роботу, замінивши мрію про полярне сяйво бажанням хоча б поміняти вікно на кухні.
Лубни, 2.03.2013
