Катерина
Розшнуроване фіранками вікно відкриває вранішню убогість залишків снігу – прадавнього наче, із минулого року немитого і трохи вицвілого від монотонно-скупих коротких зимових днів. Вже березень - і залежаний сніг так кортить Катерині згребти у безвість, підігріти раптовими теплими емоціями, аби зашкварчав на сковорідці нового сонця невиправданим жалем…Так вона і зумисне робить. В своїй уяві.
Є слайди, які врешті научилась не перекидати в памя’ті для повторного перегляду – пережитий, здавалося, непосильний біль притупився нашаруванням часу, зарубцювався природнім вмінням розраджуватись, надихатись новими силами. Біль, переконана з дитинства – завжди під силу пережити. Справа у витривалості. Витривалості вистачало – вона її не раз вже встигла випробувати. Змалечку, когось втрачаючи – кожна наступна втрата переживалась швидше, і наче легше.
Спочатку не стало мами. У вісім років її втрата не стала раптовою – до того фатального дня стікалися довгі нестерпні місяці лікарні, до якої згодом батько перестав брати Катрусю зі собою, аби терпіння від фізичного болю не подвоювалося, аби муки не виливались впереміш із материнськими стогонами безвиході…
Потім не стало батька… За якийсь час він одружився вдруге, полишивши Катрю бабусі. Маленький братик, до якого навіть не виникало дитячих ревнощів, поглинув усю батькову увагу і час. Катерина не може ніяк пригадати, чи дорікнула хоча би раз батькові?! Чи все рідші зустрічі на свята супроводжувались сплесками дитинної радості?! Згодом все рідше…
Тяжіння до аскетичності наче було вроджене у Катрі: терпіння без нарікань, приймання втрат за очевидність, усамітнення – за звичність, втрати – за гартування духу. Перше, втрачене також, кохання, саме на прощання їй про це прошепотіло «втрати у житті гартують людину…тільки моя тобі порада – опирайся їм хоч трохи. Надто вже Ти миришся з усім. Більше характеру!» Кохання, старше від неї тоді на 4 роки, філософсько попрощалось, ринувши у вир студентських пригод, залишивши шістнадцятирічну Катрусю наодинці у цьому юнацькому буйно-розквітлому яблуневому квіті перших чистих почуттів… Почуттів, які заповнювали собою весь простір життєвий, навчили відчувати трепет несказанний, всю ніжність незбагненну, а їм сказали лише чемне «па-па»…
Те прагнення любити – було таке безмірне… Захлиналося у безвиході тремтливе юне почуття, зазирало у себе запитально, шукаючи відповіді, де взаємність…А світ вкотре зашнуровувся фіранками на вікнах реальності, відділяв когось близького від неї вкотре назавжди, залишаючи по той бік неговіркої самотності…
