Риштування...
Себе, хвилюючись, рихтуєш Ти в крихке й
тривале риштування,
В тремкім чеканні, непевній згоді на сумнівне «гарна»…
Сум’яття лижуть страхІв назбираних гіркі кавалки,
Що все ж відважишся під скальпель пластики –
не було й гадки…
Квапливо випорснуть в той день по швах травИ
дрібні фіалки
І зирять з подивом на неї – мумію, в бинтах, у тальку
Ховаєш в товщі їх розбухлі зболені кроваві рани –
В чужому дзеркалі – себе оновлену сприймати рано…
Насмішки змалечку, картань – під зАв’язку, відсутність шарму,
В єхидних рейтингах дівчаток-підрОстків – мізерні бали…
У штучних мірках, стандартах глянцевих красу шукала
Недооцінювань думок нестерпних рій шкребли, з’їдали…
Фіалки вІдцвіли, зівяли вже бинти – зуміла втриматись,
в цих риштуваннях!
Останній схлип страждань, відомих тільки їй, «скажіть, я гарна?»
На що хірург старий, недовго мисливши – «Ти бездоганна!
Була й такою Ти, коли краси в собі, живучи в докорах, не помічала…»
