Звичайна історія
Він – звичайний хлопець.
Вона – звичайна дівчина.
Вони – звичайна пара.
Історія – серед тисячі схожих.
Їхня доля – не сюжет для фільму.
Їхня зустріч – випадковість. Історія, яку загубили в пам’яті. Їхнє майбутнє – розлука. Тисячі, сотні, мільйони таких історій, які уже не ідентифікуються, а просто стираються з пожовклих від часу сторінок.
Тоді чому Вона приходить у той покинутий парк, сідає на засипані листям східці і дивиться у очі вітру?
Тоді чому Він на іншому кінці світу сидить у сірій від сигаретного диму кімнаті і тримає за руку згорблену тишу?
Чому Вони в обличчях перехожих бачать один одного і здригаються? Чому свою любов дарують не коханим людям?
Закидає осінь стежки, якими ішли один до одного, зітруться дороговкази – і Вони більше ніколи не зустрінуться.
Пересічна доля. Забуті імена, які так тяжко проказати на самоті, яких боїшся. Звичайна історія, без визначних моментів, без героїчних вчинків, без не залікованих ран і пролитих сліз. Але чомусь до кінця життя в своїх серцях вони пронесуть ті напівстерті спогади, які підсвідомо вкарбують у свої дороги.
У Нього своя сім’я, в якій Він втікає від самого себе, в Неї своя порожня кімната. І вони зустрінуться. Стоятимуть на різних кінцях мосту і дивитимуться у відображення на воді, потім ітимуть на зустріч один одному і зіштовхнуться. І лише самотня думка промайне, що Вони вже десь зустрічались.
Оце і все.
Тільки ввечері, переглядаючи старі книжки, Він знайде її фото.
Тільки вночі їй присниться той незнайомий перехожий, з такими до болю знайомими очима.
Остання зустріч, про яку Вони заледве здогадуватимуться. Звичайна історія без права на продовження.
Байдуже пропливуть роки, нежданим гостем стане сивина. Зітреться біль і десь вітром згубиться та єдина фотографія. Все стане на не свої місця і забудеться. Так як і має бути за сценарієм дешевих історій.
Просто Вона назве свого сина Його іменем – і все.
День за днем, ніч за ніччю, розлітатимуться листки календаря, аж поки хтось не стомиться їх зривати.
Її не стане, так наче й не було, наче й не вона крізь все життя посміхалась до Нього із загубленої фотографії. Лиш кілька троянд і струшена з пелюстків сльоза неба – от і вся ціна життя.
Тільки затремтить чомусь рука, тримаючи холодну каву. Тільки прошепоче вітер Її голосом ті слова, які більше нікому не сказала. Тільки Хтось втратить найцінніше. І – повернеться все, кожен забутий крок, кожна зустріч і розлука, маленький провулок і безлюдний парк, даремні сльози, даремні нарікання.
Звичайна історія, втрачена під брудом нещирих почуттів. Без хеппіендів. Так, як і мусило бути.
Просто чомусь і Йому в той же вечір захочеться пройтися по хмарах і відчути їхнє лоскотання.
Просто в той же вечір Хтось знову знайде пожовклу фотографію, загублену вітром, і посміхнеться їй у відповідь.
Незвичайна історія.
Він – шукав Її.
Вона – чекала на Нього.
Просто Вони крізь все життя пронесли у серцях Любов.
