Щоденник
36 квітня 2073
Я боюсь своєї наготи, мені соромно перед світом, його голодним подихом, що впивається в мої нагі плечі. Ти ідеш поряд і накидаєш на мене синій полувер, який колись я тобі в’язала під джазову мелодію якогось відомого американця. Ти мені тоді говорив, що я схожа на богиню. На кого схожа я зараз? Скидаю його і бреду пустелею мовчазного міста. Ти наче раб, цілуєш мої сліди і ненавидиш мою тінь. Заводиш у спорожніле з часів людства кафе і замовляєш три горнятка кави. Залпом випиваю її і вдивляюсь у гущу. Три лінії, завиток, схожий на голову вовка, якісь незрозумілі ієрогліфи і все. Зустрічаюсь з твоїм поглядом. Ти і досі її любиш. Що я можу зробити, просто купити букет зів’ялого бузку. Я прощаю. Мені так хочеться торкнутись твого чола і поцілувати пересохлі від сміху губи… Десь високо над хмарами закашлявся грім, починає накрапати твій улюблений блакитних дощ. Важкі хмари тінню падають на руки і слова, від яких пахне вологою зради і довіри. Розповідаєш мені все, навіть не помічаючи, як я кричу тобі: «Мовчи!». Потім піднімаєшся і йдеш. Відчуваю як ти обертаєшся біля похилих дверей і ковзаєш поглядом по заплутаному часом волоссю, плечах, а потім втікаєш. Спраглий дощ охоплює твій пониклий силует. Просто сиджу. Старий офіціант запрошує тишу на танець і кружляє з нею сивою пусткою залу. Просто іду.
36 квітня 2073
