Неможливий Париж
Париж…
Далеко не для всіх це слово звучить як спів сирен.
Моя знайома німкеня знизує плечима: — «Квартири маленькі, брудні, шалено дорогі, та ще й з мишами!»
Ще один знайомий, росіянин, кривиться: — «Грошей тут не заробиш... Та й чорні скрізь».
— «Як все тут остогиділо. Куди не кинь, всюди простіше: в Англії, у Канаді, та навіть в Швейцарії. Там — все для людей!», — голосить виснажена обов’язковими відвідинами префектури колега-марокканка.
Будь-який француз, нехай навіть незнайомий, вибухає на одному видиху: — «Всі ці люди, метро, яке ніколи не працює, постійне хамство, паскудна погода, грабіжницькі ціни, бруд, штовханина, пробки...»
Резони у кожного свої, але висновок — подібний тому, ще з радянських анекдотів: їхати треба! І люди їдуть.
Що ж робить Париж, цю канонізовану столицю романтики, моди, гастрономії, мистецтва, абсолютно непридатним для життя пересічного обивателя? Посудіть самі — це місто, що надає робочі місця в різних областях, причому, в силу соціальності французького законодавства, місця ці добре захищені. На 1000 жителів у Парижі припадає 3 продовольчих і 11 непродовольчих магазинів (в середньому по всій Франції — відповідно 2 і 4). У цьому місті, якому новоприбульці докоряють надлишком каменів, 450 парків і скверів. У Парижі 376 кінотеатрів (52 людини на місце), причому 40% з них демонструють не масову продукцію, а авторське кіно (проти 25% по Франції). А 64 муніципальні бібліотеки, де можна не тільки безкоштовно окультуритися, але й погрітися? А театрів, театрів! А музеї планетарної важливості? А зірки Мішлена, якими щедро обсипані ресторани французької столиці? Я вже мовчу про метро — швидкий і надійний вид транспорту. Щоправда, злі язики пліткують, що кожен четвертий поїзд вибивається з графіка і, якщо послухати жителів Парижа, то саме 200 кілометрів тунелів метро є найнестерпнішими для перебування в Місті Світла.
Якщо начистоту, то справа, думається мені, не в транспорті, наповненому всіма цими згуртованими ненавистю до Парижу та один до одного пасажирами, а в цінах. У середньому, в Парижі все на 13% дорожче, ніж у провінції. Причому основною статтею витрат є житло, воно коштує на 36% більше, ніж у якомусь благословенному містечку, де у новоспеченого парижанина живе бабуся і куди він їздить раз на пару місяців ганяти жовч читанням оголошень в агентстві нерухомості.
Утім, коли мова заходить про покупку квартири, парижани вже не скаржаться на перенаселеність столиці. Тут вони радісно повідомляють про те, як збили 20% вартості за рахунок того, що решту будинку заселено африканцями, які живуть по десять чоловік на 15 квадратних метрах і мало хто з білих людей наважується виходити на вулицю після заходу сонця.
Як же так вийшло, що в цьому місті, з якого все мріють виїхати, такі непомірні ціни на житло? Все дуже просто: Париж такий поганий, тому, що він дуже хороший! Звучить сумбурно, але це так. При гарних прибутках та певній вибірковості, в Парижі можна жити, не помічаючи мишачої метушні по траєкторії робота-метро-ліжко. І людей таких достатньо.
Багаті іноземці охоче платять за вид на Ейфелеву вежу, Сакре-Кер, Нотр-Дам, Сену, Будинок Інвалідів (у всіх свої чудасії), Лувр або Люксембурзький сад, за близькість до булочних, які постійно змагаються за звання кращого багета, круасана, еклера та іншої продукції, за наявність в радіусі 500 метрів від будинку квіткаря, м`ясника, сирної, рибної й овочевої лавок, за можливість ходити слідами Карла Великого, Медічі, Генріха Четвертого, мушкетерів, тамплієрів, Мольєра, Вольтера, Сен-Сімона, Лавуазьє, маркіза де Сада, Максиміліа́на Робесп`єра, Жорж Санд, Ліста, Мюссе, Наполеона, Бодлера, Моро, Мане, Дега, Сіслея, Золя, Гогена, Сари Бернар, Пруста, Бергсона, П`єра і Марії Кюрі, П`єра де Кубертена, Стравінського, Андре Жида, Коко Шанель, Дягілєва, Андре Сітроена, Ренуара, Сартра, Хемінгуея, Жана Габена, Едіт Піаф, Модільяні, Далі, Маяковського, Пікассо, Азнавура, Жанни Моро, Гінзбурга, Алена Делона, Жерара Філіпа, Поланскі, Бріджит Бардо, Колюш, Катрін Деньов, Ізабель Аджані, Вінсена Касселя і багатьох, багатьох інших.
Тільки, на жаль, Ейфелеву вежу на хліб не намажеш і, живучи в музеї, починаєш відчувати себе експонатом. Декому подобається, а декому — так собі.
м. Київ, 30.03.2013
