Передмова автора до ненаписаної книги
Я давно хочу почати писати. Тобто я вряди-годи щось пишу-таки: наприклад, листа бабусі, записку помадою на дзеркалі, на піску також буває приємно часом дещо написати, особливо, коли погода гарна і море ласкаве, і думка якась затята ворушиться. Напевно, сама б я про таке й не подумала. Щоправда, буває, причому досить часто, що, читаючи якусь писанину, думаєш: "Ну, щось таке подібне і я можу!" А тут ще друзі підбурюють: — "Ти так здорово все розповідаєш — просто заслухатися можна". Їй богу, так і кажуть: — "Талант закопуєш", — чи щось подібне. Тільки це ж що виходить, ну напишу я що-небудь, якусь чарівну нетлінність, не гіршу, ніж у інших, а ті, в кого якраз і не гірше, прочитають та, звісно, подумають: "Ет, чого ж тут нового? Я так само пишу!" Та не в умовному способі скажуть, а просто так і заявлять, в теперішньому часі, або навіть використають завершену форму.
Добре б було відразу накидати довжелезний роман, бо думок у мене — сила-силенна! Та хто читатиме роман нікому невідомого автора? Безперечно, ніхто не читатиме, я б перша не стала. Ото скільки їх розплодилося, графоманів, поміж миром, та всі строчать! Добре, якби мініатюри якісь писали, чи новелочки — так, щоб прочитав п`ять сторінок, і баста. А то ж як понаписують. І незрозуміло адже відразу — вартісна річ або так собі, чистісіньке пересічне словоблуддя. Доводиться читати до кінця, а це не завжди приємно, та й часу, будьмо відвертими, часто шкода! Я би, звісно, хороший роман утнула, він би точно всім сподобався, але ж решта цього не знає! Звідки їм знати, що там, під обкладинкою?
Та, мабуть, починати треба з малих форм, щоби читач подумав: "Та що тут, всього на десять хвилин справи, чого б не прочитати?", а потім подивиться, як спритно написано, сподобається йому (за формулою: "читач, перебуваючи під враженням від прочитаного та глибоко замріявшись, перетинає двір з помийним відром"), та й по тому іншим порекомендує, а невдовзі ще одне оповіданнячко віднайде та прочитає. Відтепер вбачатиму в кожному довкола свого читача.
Та постає ще одна проблема: про що писати? Всі ми, звісно, знаємо, що сюжет — справа десята, сюжет — це, здебільшого, для жінок та туристів, відлуння невимерлих ще подекуди хибних пережитків. Головне, безперечно, це зміст, або ж стиль — тут існує розмаїття думок та творчих почерків, що є запорукою духовного збагачення. Я особисто вважаю, що якщо вже писати притомний, ба майстерний твір, то тут головне — сенс! На одному лише стилі тисячу сторінок не протримаєшся. Ну, якщо ти не майстер стилю, а я, чого вже гріха таїти — в жодному разі ні, отож шило з мішка й вилізе. Втім, на оповідках, гляди, й протримаюся. На мініатюрах якраз і можна виїхати. Начитатися скандинавських саг, грецьких міфів чи середньовічних балад, та й писати собі! Або відвідати вечірку з готами, чи в чаті з якимись ботанами розпочати теревенити вечорами — і матеріал готовий. А можна ж написати цілу серію побрехеньок з яким-небудь невигадливим сюжетом та розкласти його в різних системах. Скажімо, варіанти емо, вуду, іудейський, офісно-планктонний та ще з десяток інших. Проте тільки з таким підходом можна й переборщити. Адже одна справа приповістку прочитати, а інша — цілу збірку схожих розповідей. На таке не кожен читач піде, тут автора знати треба хоч трішечки.
Так що, напевно, треба з сенсом писати. Тільки — без зайвої моралістики, а то розведуть повчань, як драглистого киселю в університетській їдальні. І жодних чітких позицій не займати — адже згноять. Бо ж бовкнеш якусь дрібницю мимохідь, а тебе, якщо не в дурні, то в Антихристи вирядять. Так що з ідеями потрібно бути обережнішим, ненав`язливо все загорнути та подати, неначе читач сам все і придумав. Фінал має бути хитромудрим — щоб еклектичний феєрверк і коктейль контрастів, щоб кітч і стрункі висоти академічної думки. Треба тільки перевірити, щоб про таке ще досі не писали, бо ж скільки їх, геніїв словесності. Задати в пошуку: клонування, міфологія ацтеків, користування пральною машиною та творчість Брейгеля старшого, та якщо немає релевантних збігів — вперед! Хоча, ось тут уже напевно на цілий роман матеріалу набереться, а з роману починати все ж таки не можна, хіба що написати один заздалегідь, щоб він уже лежав готовий, а як тільки розповіді мої всім сподобаються, то у мене і великий твір — вже осьдечки!
Ех, щось я все просторікую та марнословлю, а стрижня основного, ідеї якоїсь так і немає. Ну кому до снаги таке слухати, якщо він, звісно, жодного корисливого інтересу до мене не має? Я б, наприклад, не стала. Так би відразу і заявила: «Хочеш писати — сідай та пиши, а до розглагольствування я сама здатна!» Так, саме так би і сказала.
м. Київ, 04.04.2000
