Ласкаво просимо, або Стороннім — по пиці
Про те, що наскільки українець може бути непривітним, ба навіть грубим по відношенню до сторонньої людини, настільки ж він водночас є привітним, спілкуючись зі своїми близькими, — сказано вже чимало. Така ось національна особливість: якщо вже посміхаємося, то від усього серця. Нічого поганого в цьому немає. Але от навіщо грубіянити, все ж не зрозуміло. Адже саме ця превентивна агресія найчастіше провокує відповідні нападки, яких можна було б уникнути.
Приклади шукати довго не доводиться. Проходячи повз центр Пінчука, чи то пак Pinchuk Art Centre, вирішила зайти, щоб подивитися, чим дихає культурний авангард Києва. Відчиняю двері, за якими три охоронці, кожен вищий мене на три голови, відразу витягуються, немовби зачувши лаконічне «фас!» Й одразу ж так: «Шо нада?» Та, оскільки я не встигла сформулювати, що саме може бути потрібно дівчині в окулярах на виставці сучасного мистецтва, додали: «Російською мовою написано — зачинено у нас». Треба сказати, що кількома хвилинами раніше на вулиці адепти великого Прямого Шляху до Злиття з Богом в аспекті Первинної Свідомості Творця намагалися усучити мені спасенну інструкцію про прочищення та розвиток чакр, особливо наголошуючи якраз на моєму інтелігентному вигляді, чистому відкритому обличчі та ясному погляді. А тепер всі чакри ніби зіщулилися, зібгалися, щиро дивуючись: «За що ж мене так?» Зібравши залишки ясності в погляді, я — ботанівським жестом — вказівним пальцем надала своїм окулярам правильного положення на переніссі та видушила з себе: — «Вибачте, у мене поганий зір, не могли б ви мені сказати, коли ви відкриваєтесь, тим більше у вас такий приємний голос та вишукана мова?» Не знаю, чому мене не побили, а просто поміряли поглядом, хвилину пожували жовнами, й один з трьох панів буркнув: — «До четвертого». Тож не постраждала я за культуру, немає чим пишатися.
Або ось, повертаємося з мамою увечері додому, а сходи в під’їзді завалено будівельним сміттям, й до наших дверей через гори пакувального целофану не дістатися — це сусідам привезли всюдисущі шафи-купе. Власне, на цих новоселів через їх наступальний, проникний в усі пори, ремонт мешканці під`їзду — моя мама тоді утрималася — вже звернулись до компетентних установ з колективною скаргою щодо їхньої поведінки, не сумісної з гордим ім`ям людини. А тут не витримала і моя мама — зателефонувала запитати, чи збираються вони прибирати зі сходів свою м`яку тару.
— «Та ти принцесою якої країни себе уявляєш?» — ніжно поцікавилася трубка. — «Буде час, приберемо».
Але ж цим людям й надалі співіснувати поруч з нами на одному сходовому майданчику. Зрозуміло, звісно, що моя мама не стане задля помсти дряпати цвяхом їхні двері, а, може, сусідці байдуже, вона ж бо не принцеса та чітко усвідомлює, де живе?
Найбільше в сусідчиній аргументації мене зачепило саме це: — «Ти де живеш? Прокинься!» Неначе простого усвідомлення того, що ти знаходишся в Україні, достатньо, щоб приймати, як належне, те, що у тебе під дверима може бути загиджено. І той, хто напаскудив, — він практично не причім, не заради користі, він просто уособлює собою місію перста вказівного: — «Пам`ятай», — рече він тобі. — «Ти в Україні». І це правда. Адже «шо нада?»
На вході до галереї мене обурило саме те, що я почувалася на нейтральній території новокиївського гламуру (в сусідніх бессарабських квіткових, парфумерних та ювелірних бутіках на відвідувачів з порога ллється медове: — «Чим я можу Вам допомогти?») — і, нібито, культури (міжнародного центру сучасного мистецтва XXI століття — відкритого майданчика для творчості і суспільства — як це сформульовано в принципах функціонування галереї). Якби я прийшла, скажімо, на овочеву базу, я б якось згрупувалася та була б готовою до такого прийому.
Втім, чому я беззастережно погоджуюсь з тим, що на овочевій базі мені можуть нагрубити, а у мене вдома, на сходах, чи при вході на виставку — ні? За великим рахунком, можна ж і на овочевій базі без хамства обійтися. Ну і що, що в Україні? Адже приємніше, коли без потиличника? Я ж не прошу «з посмішкою», можна і без. Чесно кажучи, від солодкого обходження в магазинах, що претендують на звання бутіків, теж тхне за цілу верству. Людині ж бо чого від інших потрібно? Щоб її зайвий раз не чіпали.
Чи, може, я просто безнадійно відстала від сьогоднішніх віянь? Може, охоронець з центру Пінчука якраз і є апогеєм концептуалізму, артефактом сучасного українського культурного простору?
м. Київ, 5.04.2013
