09.04.2013 01:42
для всіх
287
    
  1 | 1  
 © Юдов

ПРИВИД КОРЧМИ

ПРИВИД КОРЧМИ

відносність

Завжди безмежний степ. Ніде сховатися. Сонце пече. Вітри дмуть. А ти як на долоні комарик. А ніч розкриває небо на всі руки, що аж вдихнути зорі можна. Та могили чорніють і видно: і Шпіль, і Розмерицьку.

Я єврей. І корчму назвав «Приют», аби  подорожники душу могли сховати, та й мені якась копійка крутиться.

Що той тракт біля корчми? Звичайна чумацька дорога з півдня на північ, або навпаки. Катаються воликами по сіль у Крим, або якийсь там Пушкін мимо проїде на Лису гору, щоб вірша накатонить з пам’яті про Одесу. Чи орел пролетить, щоб у степових бур’янах мишу піймати.

Це з часом Пушкін класиком зробився, а тоді араб арабом! Чумаки і ті перехрестились, побачивши. А він забіг за горілкою, кинув п’ятак і: «Прощай Мойша! Петербург ждьот!»

Та й Карла в нас був – дід розказував. Той Карла, що дванадцятий, і під Полтавою з Петром, що перший, редутами мірявся. Може з того Карла та з наших курганів, що як голови стирчать серед степу, араб і придумав казку про Чорномора і Людмилу.

Макар Пузо після кварти розказував, що бачив араба Пушкіна із списом перед могилою – поет, п’яний в дризг, вірші декламував. Ще й до Лисої гори не доїхав, а вже очманів   на імперській мові: «Чудесний холм как будто дишет...» А от де поет списа взяв? Та може з могили і витягнув... П’яному поету і могили по коліна!

Пізніше, ще один класик Тарасик весь «Кобзар» курганами обвіршував:

...Діди лежать, а над ними

Могили синіють.

Та що з того, що високі?

Ніхто їх не знає,

Ніхто щиро не заплаче,

Ніхто не згадає...

Заборгував віршувальник Шевченко за горілку цілий червінець мені, бо тільки пив питво та плакав сльозно і Макара цілував. Макар за нього і підписався, мене попередив:

-Якщо ти, Мойша, будеш ображати оцей нерв нашого народу нагадуванням про борг, будеш мати справу не з ним, а зі мною, а я плакати не люблю! Знайдеш свою могилу на могилі, серед степу широкого... 

А степ всепоглинаючий:  бур’яни,  бур’яни і могили-кургани. 

Одне бачити, друге жити із степом.

Я тут живу, хоч і єврей. А  взагалі – жид! Так мене Макар Пузо називав, коли кварту хотів випити:

-Наливай жидівська морда! – Волав Макар.

Одначе, платив справно, чи то дукатами, чи то сріблом, чи то китайським шовковим полотном. У турків і шляхтичів добро відвойовував. То ж наливав я, хоч і був для нього «морда жидівська». Добре, що хоч не турок! До турків у Макара своє відношення. Не любив він їх. Та і себе також не любив, бо казав: «у нас із турками єдина скажена кров півдня, от тільки віри різні...»

-Тільки тебе, Мойша, я поважаю, - говорив Макар і падав головою на столи... Може йому боляче в середині бувало.   Бо потім заповзав із корчми у бур’яни.  А то забирався на курган із шаблюкою, ставав, закривши очі, і нудно  мовчав.

А я йому:

-Злізь на землю, Макаре, бо якби тобі ще й коня додати та пістоль  – статуя вийшла б не гірша за Хмельницького. А ти ж не гетьман...

Врубель, той взагалі пропонував:

-Макар, я з тебе пана намалюю! Не стій на могилі. Присядь.

-Панів шаблюкою малювати я і сам вмію, - відповідав Макар, -  ти  Мойшу  намалюй і степ коло нього, корчму нашу біля тракту.  Може хто зглянеться.

Не зглянувся ніхто, бо не намалював  Врубель Мойшу  (мене значить).  Вірніше, почав малювати мене, а в нього «Демон» вийшов. Ото тільки місяць для «Пана» з наших курганів етюдом стягнув і подався у Володимирський собор в Києві святі образи виводити – ото вся й пам’ять по степ та мою корчму.

Єдиний, хто зважився намалювати мене, та й то не фарбами, а словами, це Микола Васильович, вічна йому від мене пам’ять, Гоголь.

Заявився він у нас на кобилячому тарантасі якраз тоді, коли Макар з кургану зліз, а я, за особливостями своєї жидівської душі, про борг Шевченка якось ляпнув: «якби всіх кріпаків та червінцями дарувати...»

Тож і Макар мене ляпнув у пику по-совісті... Очі запливли синяками так, що брови на щоки впали... Ото з мене Гоголь і створив Вія.  Бо коли літератор запросив «рюмку водкі»,  то, щоб я бачив кому ту «рюмку» налити,  Макар мені брову від щоки ложкою піднімав.

Давно все це було. Волелюбний і всепрощаючий степ не пам’ятає зла та образ. Вижити в ньому можуть лише сміливці.

А я от сміливцем не був. Та й помер не по людські. Поліз у погрібник за вином, а якась наволоч, яка євреїв незлюбила, погрібник заперла. А степ же скрізь! Наволоч похазяйнувала у корчмі так, що навіть Макару й на півкварти не лишилося. І подалася наволоч  по тракту далі – чи на північ, чи на південь, чи на захід, чи на схід....

Жив поки вино сили давало. А коли вже й вино перестало служити людині сонцем енергії, висохло моє тіло біля діжки, а душа ні на небо, ні в землю не потрапила.

Макар Пузо кілька разів в корчму заходив. Покрутиться, покрутиться Макар, а там і пити нема що. Рубонув шаблюкою вивіску «Приют» із криком: «Де ти клята жидівська морда? В мене душа горить!» І подався нещасливий на Лису гору шинки підпирати.

Пізніше взнав я, що Макар шаблюку виміняв на свою останню кварту горілки. Зійшов на курган, за звичай, та вже без шаблюки, обпився горілки і замерз там на лід, стоячи в роздумах. Це з нього потім пам’ятник Тарасу в Каневі зліпили... 

А мене в погрібнику Котовський знайшов, вже стільки років по тому!

В ту пору моя напіврозвалена корчма чомусь полководців приваблювала. Мабуть із-за криниці, яку копав ще мій дід.

Степ широкий і гарячий, а полководці на конях по ньому туди-сюди з револьверами та шаблями один одного ловили. А коняка не людина, їй воду відром подавати треба...  То Петлюра в моїй корчмі штаб зробить, то Махно свою анархоканцелярію розмістить. Котовський все більш у підпіллі, по погрібникам влаштовувався.

-Ага, осьо тут маланець до діжки кістьми присох! – Вигукнув лисий, коли побачив мене і змів мої кісти до долу.

Так і топталися червоноармійці по кістях, аж поки з діжки все вино не видудлили. Потім погрібник зруйнували, а корчму підпалили.

А Котовський до них з промовою:

-Не буде тепер білогвардійська воша де кашляти! Порозводилось по всій країні вшивників і гадючників.  Степ повинен бути чистим і рівним, як  шлях до комунізму! Прийде час і могили розрівняємо!  Зараз ніколи...

І залишився я  без даху.  Лише ковила, вітри суховії та метелиці-фурдилиги. Ото тільки криничка залишилася, де моя душа свій приют знаходила... Криницю котовці не зруйнували, бо коней любили більше ніж людей.

Хто тільки не пив з моєї криниці: і перші трактористи, і перші колгоспники, і перші розкуркулені. А то при Йосипу Віссаріоновичу, вождю усіх народів, Сталіну, тракт біля моєї криниці бруківкою почали встеляти перші жінки-каменярі... Іван Франко мабуть трохи жаліє, що поспішив написати вірш лише про чоловіків-каменярів і помер. Ех, не запирали його в погрібниках, а то б які шедеври можна було б ще почитати!

В мою криницю сам Адольф Гітлер заглядав, зрозуміло, що таємно. Бо була ідея розмістити в криниці шахту для таємної зброї «Фау». Гітлеру це не вдалося, бо побачив в криниці мене – єврея. Відразу схопився за серце, втік у Вінницькі катакомби і мабуть там вирішив програти війну. «Країну перемогти не можливо, якщо в кожній криниці по єврею живе!» – міг би сказати крилату фразу Адольф, за прикладом крилатих висловів Наполеона, та його заціпило і прихопила параноя. Він уявив себе Бонапартом і спішно повернувся в Берлін лікуватися.

А от Микита Сергійович Хрущов мене не злякався, коли заглядав в мою криницю, хоч і кукурудзяний качан впустив. По всьому степу розмножив подібні моїй криниці-шахти з привидами-солдатами. І як би не я, не було б в Союзі третьої лінії стратегічної оборони саме у південних степах. Хіба американці можуть розібрати з космоса: чи то курган-могила, чи то стратегічна точка з ракетами. Чи то криниця серед поля, чи то шахта з солдатами... Ще й лісосмугами  весь степ на прямокутники розбитий, неначе для захисту розорених ґрунтів від вітрів. А насправді для того, щоб американський шпигун, що працює трактористом в колгоспі, не міг побачити скільки машин і до якої могили заїздить...

А я з криниці бачив, як в трубу телескопу, зоряне небо і всі ті супутники-шпигуни, починаючи з першого. А першу людину в космосі Юрія Гагаріна взагалі вітав слізьми. Бач, людина в небо при житті подалась, а я і по смерті не можу.  Тримає мене степ потужними ланцюгами, неначе щось не доробив на цьому світі, або не договорив, або отой Шевченківський борг не отримав...

З розбудовою нових шляхів трактом стали користуватися дуже рідко, а в Брежнєвський період в мою криницю трудяги полів стали кидати порожні пляшки з-під пива та вина. В той період проста кринична вода загубила цінність у роботяг та їхніх керівників.

А в епоху плюралізму взагалі в криницю висипали застарілі агітаційні та політичні плакати та лозунги. Планшет «Гласность, ускорєніє, перестройка» ледь не потягнув мене в засмічені глибини брудної води...

На останнє, в криницю засипали рештки розваленої свиноферми, три потерті скати від трактора, купу вже непотрібних агітаційних листівок з виборів президента вільної України Кучми, і зрівняли мою криницю з степом... А потім почали зрівнювати з степом і ракетні шахти, навіть американців в степи  визвали:

-Дивіться браття демократії, що нічого не заховано в степах – степ голий  спить, як дитина після купелі.

Одначе степ на ці моменти зовсім не спав, а бабахкав вибухами і жбурляв на мирян клаптями шахт, вили сигнали попередження, гарчали бульдозери і вирулював серед нашого степу «форд» американського наглядача... Навіть мне той «форд» зачавив би, би був би я  не ефірним видовищем. А так,  крізь мене прошився, що з фантома візьмеш?

У наглядача накладні зуби випали від подиву і знаменита посмішка запилилась глинищами дороги, коли він побачив мене. Відразу схопився за мобільний телефон і передав керівництву:

-Крім нас, за винищенням ядерного потенціалу в центрі Європи слідкують інопланетні об’єкти. В таких умовах, прошу збільшити оплату в чотири рази!

Це я інопланетянин? Я тут живу!

А тепер я живу в лісосмузі, поряд з гніздом рябої сови. Неабиякий сусід, але днями вона дуже уважно слухає мої спогади, а вночі ми з нею гасаємо по полям степів: вона полює, а я рахую угіддя фермерів – якось треба розважатись. Вона не вірить мені, що колись тут була моя оселя – корчма «Приют» і я був центровим Мойшею на весь степ! З якими тільки людьми не зустрічався... Але не подає недовіри, завжди зі мною згоджується своїм мудрим «Угу!».

А коли набридає мені слухати оте «Угу» сови, молю Господа, коли скінчиться моя маячня привидом? Коли заспокоїться моя душа і полине з цієї праведної землі та грішного світу?

Та ось нещодавно подія трапилась і розвіяла всі мої страждання та сподівання. Зібралися неначе до гурту степові кургани – і Шпиль, і Розмерицька, і інші. Світлові стовби з них до неба потягнулися і почув я голос зверху:

-Неспроста ти, Мойша, серед степів привидом залишився. Бо обраний ти! Бо тільки ти і єврей...

Незабаром степ товаром стане і будуть його шматками продавати. І лише ти, Мойша, ціну степову знаєш, бо і твоя земля це, і з комерцією знайомий – копійку крутити можеш. (Викрутив же ж корчму серед пустельного степу!)  А українці прості люди, на блиск європейський падючі – не євреї, за кіло муки правду продадуть, а на дурнячок кривди собі наміняють.  То що для них ті лани широкополі та могили пращурів своїх?

Тобі, Мойша, високе доручення невидиме дано розпорядитись великими цінностями безмежного степу. І як побачать тебе з рябою совою на плечах нерадивці, хай задумаються, чи варто той шматок чужої крови купляти?! Виконаєш своє доручення – заспокоїться твоя душа.

Ось так сталося. І мушу я слідувати тому голосу, бо і свій інтерес в цьому маю. Скільки ще часу  мені привидом бути не знаю, але для чого це все я зрозумів – за ради пам’яті про всі народи, для яких степ був рідним і любимим світлом дня і тишею ночі.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!