САМКИ ЙОЛОПА
блоки пам`яті
«…Гаддам не просто залишив самок Йолопа. Він переправив самок з дітьми через Гіпаніс в чарівний край – Украй, де волею Бога зустрічаються всі вітри світу і хвилі Потопу не зможуть його затопити.
Гаддам зробив таку милосердну справу, бо майже всі самки (не тільки Богиня Іва), носили в своїх животах Гаддамових нащадків.
І поки творилася історія, між двох бурхливих річок в чарівних садах Украю давали Світу Божому свої плоди доньки Гаддама, самки Йолопа…»
Ехо-скрижалії з кургану Сліпих
***
Це плем’я не могло спілкуватися з Богом, бо мало більшу частку земного, ніж Божого, проте, в генетичній лінії матріархального племені з’являлися індивіди з Божим Даром.
Одною з таких незвичайних жінок була мати Відь. Вона могла передбачати грозу, вказувала на їстівні і неїстівні плоди, говорила як краще здобути м’ясо тварин, як краще його приготувати.
А головне, щоб з нею говорити не потрібно було користуватись звуковою мовою. Достатньо було подивитись їй в очі, подумати і відразу відчути відповідь. На сучасній мові такі якості ми називаємо телепатією. А в жіночому племені такими якостями володіла більшість і називали таку здатність ех-хо.
Єдина жінка яка була абсолютно позбавлена телепатії – діва Піль, проте мала дуже Божественний і винахідливий розум.
***
П’ятирічний хлопчик протягнув матері Відь зліплену з глини фігурку.
-Це ти! – хлопчик рикав звуками зрозумілими тільки йому. Та мати Відь його не чула внутрішнім вухом ех-ха.
***
В день Визначення в племені відбувалися великі організаційні заходи.
Одне із перших – це вибраковка хлопчиків, які досягли вищеколінного віку. Їх розділяли на дві категорії – ті, які залишаться з козами в загонах (козачі),щоб вирости для запліднення жінок, і ті, які будуть принесені в жертву канібалізму на Лисій горі (плем’я важко позбувалось традицій започаткованих Йолопом).
В цю ж ніч намічалось велике гуляння з багаттями, а також прилюдна посвята дозрілих дівчаток в жінки. Спеціально відгодовані козачі для посвяти вже поблискували своїми розчуханими лисинами в центрі містечка.
Зрозуміло, що мати Відь відігравала у таких міроприємствах не останню роль.
Вона телепатично передавала молодому поколінню минулі легенди про Йолопа, вселяла в жінках страх перед чоловічою силою, перед їх бридким облисінням і примушувала плем’я не допускати чоловіків у жіноче суспільство, як володарів, а лише як розкормлених самців.
Якраз мати Відь і вибраковувала хлопчиків, уважно прислуховуючись до них внутрішнім вухом ех-ха.
А цей хлопчак, який зліпив з глини щось цікаве, їй відразу не сподобався. Вона не могла проникнути у його свідомість!
Таких відразу помічали – прикривали їхні животи вовчим хвостом, щоб потім з’їсти живцем. Вовчі хвости, разом з кістками хлопчиків, підпалювались і через них стрибали у гіпнотичній ейфорії свята.
***
Вовчі хвости для матріархального племені були культовою необхідністю, від чого страждала вся хижа фауна Украю. Згуртовані жінки з загостреними тризубами давали такої прочуханки вовкам, що ті мусили або тікати, або прикидатись собаками, або довіку бродити куцими...
-Начепити вовчого хвоста на цього хлопчика. Він не придатний в козачі! – наказала мати Відь помічниці, яка була найкмітливішим мисливцем, бо з полювання принесла аж три по три вовчі хвости.
Та наказ матері Відь жінка-помічниця не почула внутрішнім вухом, його у неї не було. Це якраз і була діва Піль.
***
Дівчатка теж мали свої обов’язки в племені. Їх не вибраковували. Просто ті, які не мали потрібних телепатичних якостей не допускались до посвяти в жінки і вони були вічними дівами. В племені такі діви виконували майже всю роботу: створювали глиняний посуд, виховували дітей, будували дерев’яно-глиняні будинки , полювали, обробляли поля. І причина такої працездатності проста - діви ніколи не вагітніли.
Мати Відь забурчала гортанними звуками, вказала на вовчого хвоста і пальцем на хлопчика. Піль зрозуміла що від неї вимагається і кинулася виконувати наказ.
Це був останній сорок перший хлопчик. Семеро із цього приплоду залишаться козачами. Матері Відь було приємно, що в сімку козачів попав і її синок – Вуж.
Відь задоволено почимчикувала у центр містечка, готувати вечірню посвяту дівчат, а діва Піль повинна була розділити хлопчиків на дві частини.
***
Діва Піль прив’язувала хлопчику вовчого хвоста, знак який відправить його на Лису гору для шабашу, і сумлінно роздивлялась глиняну фігурку, що той крутив у своїх рученятах.
-Що це? – забубоніла діва Піль до хлопчика. Вона зналась на глині, бо довгий час займалась ліпленням посуду.
Фігурка хлопчика була надзвичайно привабливою, не схожою на бачене, по всій фігурці розписані лініями знаки, трилистики, чотирипелюсткові квіточки...
-Це вона! – зарикав хлопчик і вказав на постать матері Відь, яка прямувала до містечка.
-А це ще! – Хлопчик підняв з-під ніг глиняну фігурку волика, і замукав: - Му-у! Тр-рі!
Діва Піль миловидно посміхнулась дитині, забрала фігурки собі, а заразом відірвала від нього вовчого хвоста.
-Буду називати тебе Тріі, - мовила вона ї лагідно плеснула його по голому задку. Це означало, що сьогодні хлопчика не з’їдять.
***
Після цього випадку діва Піль щоразу приймала участь у вибраковці хлопчиків і багатьом козачам потрібно було дякувати їй за те, що лишилися жити в Світі Божому.
***
Козачів до вищегрудного віку утримували разом з козами в тісних загонах. По-перше хлопчики мало рухались, а харчувались тим, що і кози, ще й до того їм не заборонялось смоктати молоко прямо від кози.
Зимою теплі кози зігрівали хлопчаків. При своїй мускульній слабості вони росли гормонально активними, бо дівчатам, яким залишалось рости лише долоню до посвяти, наказувалось здоювати не тільки кіз, а і розминати руками животи хлопчиків.
У вищегрудному віці хлопчиків переводили на другі поверхи будинків. Не пристосовані рухатись, незвичні до висоти, вони не могли покинути свій полон. Козачі були позбавлені волі аж до пори знесилення чоловічої статі. Вироблені чоловічі особи живцем закопувались на Лисій горі – земляному кургані неподалік містечка. Таких не їли – бо були не смачними і смерділи.
***
Діва Піль виводила Тріі із козиного загону по вечорам. Вона брала його з собою на полювання, де Тріі до ранку показував всю свою чоловічу спритність і майстерність в здобуванні білків та жирів для племені.
Так як ні діву Піль ні хлопчика Тріі прослухати телепатично своїм ех-хом матері не могли, то такі прогулянки залишались таємницею. Зрозуміло, що хлопчик після прогулянок днями спав, тож часто передпосвятні дівчата не мали змоги добудитись такого собі козача.
Інколи діва Піль ховала його чоловічу стать за шкірою пов’язок і брала з собою до глиняних майстерень, де Тріі навчався ліпити з глини посуд, прожарювати його в печі.
Глиняного круга матріархальне плем’я не знало. Посуд ліпився руками із особливого складу піску і глини. Украй був багатий на матеріали.
Тріі залишав на витворах всі свої чудернацькі візерунки і малюнки, що приходили йому в голову. Навіть подарував діві Піль нову фігурку жінки – розфарбовану кольоровою глиною і прожарену у вогні.
-Мама, це тобі! – від щирого серця Тріі вручив глиняну фігурку діві Піль.
Діва Піль таємно раділа. Вся її незадіяна материнська любов віддалась підростаючому козачу.
Зрозуміло, що ріс Тріі не в приклад іншим козачам. Ті сонливі і слабкі, розпухлі на козиному молоці, втратили здатність до телепатії і до всього цікавого в Світі Божому.
Тріі навпаки вчився розумітись, як звуками і жестами, так і придивлявся до очей і поглядів, вгадуючи думки жінок, при чому до його свідомості жоден ех-холот добратися не міг.
Вивчаючи звичаї племені, Тріі вчився хитрувати, любити і ненавидіти!
***
Йшов час. Неодноразово Тріі бачив вибраковку хлопчиків і посвяту дівчат. Він запитував діву Піль:
-Чому?
Діва Піль сама не знала чому так потрібно, але розповідала давні легенди про Йолопа – страшного звіра в чоловічому обличчі з вовчим хвостом на поясі, якого потрібно з’їсти, щоб не бути з’їденим. Проте крик і вереск малюків на Лисій горі під час канібалістичного бенкетування доводив Тріі до розпачу.
«Добре, що моя Піль в цьому не приймає участі» – думав підростаючий хлопчик.
Посвята дівчат викликала у нього інші почуття. Самців-козачів знімали з других поверхів будинків з зав’язаними руками та головами і викладали їх зірочкою в центрі містечка. Дівчата доводили їхні животи до напруження і прилаштовувались до них – втрачаючи дівочість, отримуючи почесне звання матері. Натовп жінок-матерів навколо поєднувався у спільному оргазмі своїми ех-хо і чувся стогіном і виттям пісні. Цій пісні десь далеко відлунювали вовки.
Надалі жінки вже не знімали чоловіків з будинків, а при потребі самі туди забирались, щоб завагітніти.
Дивлячись на немічні жирні тіла козачів, де діючою частиною були лише животи, Тріі відчував огиду і образу. Він починав ненавидіти матерів незрозумілим гнівом і здебільшого тягнувся поглядами на дівчат, котрі не допускались до посвяти, залишаючись навічно дівами. Ці діви були такі ж як і він – без дару телепатії, але сильні, жваві, умілі...
***
Про незвичайного козача мати Відь довідалась від Вужа. Вона теж не залишала свого сина без догляду. Одначе, її любов вирізнялась тим, що для Вужа вона готувала їжу особисто, плекала його окремим місцем в загоні, розмовляла внутрішнім ех-хом – то ж дитина була товщею за всіх, плеканою і вередливою.
Коли Тріі прийшов із нічного полювання зголоднілий, то побачив біля Вужа сніданок із червонобоких яблук. Ті яблука неначе спокуса полонили всі думки хлопця, виблискували єхидством невідомого хлопцю Люцифера. Зрозуміло, він не втримався – з’їв всі, під шалений вереск Вужа.
-Та заткнись ти! – Наказав владно Тріі перекормку Вужу. На що той дряпнув Тріі незгризяним нігтем.
Тріі, не довго думаючи, зацідив кулаком верескливому у око і залишив там такий же за кольором і розміром синяк, як яблуко...
-Ма, ма! Відь, ма! – розверещався Вуж і звуком, і ех-хом.
***
Мати Відь особисто розбирала конфлікт і відразу примітила, що Тріі не реагує на її внутрішнє вухо... Такого випадку серед козачів матріархальне плем’я ще не знало! І такий не телепатичний козач виявився не один... Наче хтось не вірно вибраковував хлопчиків.
-Змова! – захвилювалася Відь, і наказала негайно знищити хлопчика Тріі, без канібального шабашу на Лисій горі, вбити і закопати.
Та схопити хлопця не вдалося. Прудкий, жилястий хлопчак збив кількох дорослих жінок і втік у хащі Украю.
***
Тріі з далеку спостерігав за тим що відбувається в містечку. До Лисої гори тягнулася карна процесія. Вели зв’язаних чередою і діву Піль, і з десяток різнорослих хлопчаків.
Мати Відь влаштувала незаплановану вибраковку в племені і виявила серед козачів багато неякісних типів. Хто таке міг утворити? Дізнатися правди не можна було. Ті, хто розуміє ех-хо нічого не знав, а хто не розуміє промовчав.
Вперше, мати Відь звернулася не до внутрішнього вуха ех-хо, а до розумової логіки – це зробив той, хто порався на вибраковках. А на кожній із них працювала діва Піль.
Карна процесія повинна була живцем закопати всіх порушників матріархального племені.
***
Не маючи собі подібних ворогів, не розвиваючи технічні науки, а користуючись здебільш телепатичними надбаннями – прирученням тварин та людей, плем’я не мало зброї винищення, окрім зброї полювання, розробленої ще легендарним Йолопом. Вогонь, рогатина-тризуб, кам’яні знаряддя для обробітку деревини та землі, ткацькі приспособи – весь арсенал, яким користувалось плем’я.
А тут, в руках юнака Тріо, поблискував кременевим гостряком довгий метальний спис. І не один. Ще кілька були зв’язані за спиною. Він їх придумав сам, полюючи на прудконогих косуль.
Швидкою ходою Тріі вийшов із схованки і попрямував на Лису гору.
***
У повен зріст на Лисій горі стояв вищегрудий хлопчик і дивився у низ на спантеличений натовп жінок у підніжжя гори. Він важко дихав, бо щойно один за одним метав свої списи у розлючених жінок.
В нього в руках залишився єдиний спис. Інші списи були встромлені в тіла жінок з рогатинами, що корчились в передсмерті перед натовпом. Тріі говорив звуками і жестами:
-Я козачів. Але тепер не ваш козачів! І з цього часу Лиса гора не буде місцем шабашу для Відь і її мам. З цього часу я чатуватиму це місце, щоб попередити безглузді жертви дурної віри. – Неначе голосом Творця лилася луна звуків.
-Ось про що я попереджала всіх вас! – Зашипіла єхидством Люцифера мати Відь, - Він чоловік, що вирвався з під контролю. Тепер він вас усіх повбиває і пожере! Як Йолоп!
Та юнак не зважав, ще потужніше і загрозливо пояснював:
- Уб’ю лише тих, хто підніме на моїх братів чи сестер рогатину, щоб живцем закопувати в Лисій горі! Розв’яжіть полонених!
Діва Піль першою повернулася розв’язувати руки хлопчикам.
-З цього часу ця Лиса гора, на якій страчувались люди, стане жорстокою пам’яттю для тих, хто придумує свій особистий Порядок життя! – Говорив Тріі.
-А це все тому, - шипіла Відь, - що він не відчуває страху і болі смерті, бо ще дитина. А якщо я зроблю так...
І мати Відь вихопила із чиїхось рук кам’яний заступ і вдарила діву Піль у скроні.
Мати Піль зойкнула і впала горілиць. З її грудей на землю випала глиняна фігурка жінки. Це був подарунок Тріі – і це був глиняний портрет діви Піль.
Із рук Тріі вихопився останній спис і встромився у груди матері Відь. Та хрипло засміялась і вперше, без внутрішнього вуха сказала затухаючим голосом:
-Світ ускладнюється. Стадо перестає бути стадом.
***
Через хащі Украю в сторону півночі ішли хлопчаки – вільні козачі. Попереду них ішов Тріі і щиро плакав, як дитина, бо і був ще нею. Він ніс у руці фігурку своєї мами і щільно тулив її до грудей.
-Тепер мене звуть Піль! - крізь сльози думав він, - Ми закладемо нове містечко. Ми навчимося жити по іншому. Ми навчимося обирати щирих жінок і гідних матерів усім дітям.
***
Місце матері Відь зайняла інша жінка. Перебудувати склад життя за один стрибок не можливо.
Тому що у племені всі легенди зберігалися не на глиняних дощечках, а в пам’яті і передавались думками, то і легенда про козака Піля померла разом з матір’ю Піль, бо тільки вона змогла б її намалювати на посуді.
Проте дітей в племені перестали вибраковувати, і всі, а особливо ех-холоти, навіть підійти боялися до земляного насипу, що звався колись Лисою горою. З цієї гори віяв енергетичний страх перед кількістю бездумно з’їдених дітей.
Чоловіки поступово почали приймати участь у суспільному житті племені і не виростали разом з козами.
Єдиний, хто не захотів і не зміг покинути козиний загін – це був Вуж. Він так і помер біля вим’я старої кози.
Смерть для всіх стала рівноцінним привілеєм життя.
2013