Пан Котський
Друге життяНеварто, та й безглуздо, пояснявати, що інколи буває гірше. Не краще, а гірше і набагато гірше. Це відчуття слабкості і водночас легкості, болю. Того болю на якого немає сил не те що зреагувати, а просто відчути.
Відчинились двері зайшов Санько. В робі і тримаючи, мов свічку, в руках свою кепку.
- Добрий день. Ну як він?
- Горить.
В хаті панувала гнітюча тиша. В душах людей, які були замкнені в той момент, там, в тих чотирьох стінах, панували ті відчуття, на які опираються упирі. Багато вважають, що упирі, вони ж вампіри, харчуються кровю, але ні. Вони харчуються життям.
Колись баба розказувала Владику, що опирі страх, як бояться води, так що навіть через річку не можуть перейти, не важливо, чи є там міст чи ні. Багато що вона розповідала. В селі багато хто казав, що вона була сама відьмою. Але вона була просто забобонною, і пам`ятала всі старі забобони, які передала їй мати, а її матері- її матір. Скоріше всього це було спадково. Та завжди в переказах є доля переказу.
Владик спав і марив. Санько сів біля нього, в кепці було щось сіре. Парубок почав розказувати казки. Вони в`їдалися в темряву, в мерехтіння старої лампи, проникали кіптявою в сон.
Розповівши декілька казок, він сповільнив голос і почав:
- Знаєш, я позавчора такого кота бачив. Здоровий, як лисиця. Він передав тобі подарунок.
Сашко вийняв з кепки сіре, ще сліпе, кошеня. Кінчик хвоста малечі був білим.
- Він був мокрий, як хлющ, ми з Марійкою ледве його виходили. Він принесе тобі удачу, його звати Пан Котський, як з казки.
Хлопець поклав кошеня біля малого. Баба впізнала те кошеня, і в її голові було: "але як? Невже той кіт...".
В миті коли все зда`ється втрачено не рятує ні медицина, ні Бог. Рятує чудо. Ми присвячуємо це чудо їм. Але не присвячуємо тим хто його створює. Звичайно на все воля божа, звичайно, медицина необхідна. Але люди, які насправді створюють чудеса, лишаються в тіні.
Кожен вечір Санько приходив до хатинки край села, і розповідав Владику казки. Малий боровся. Він вже тиждень не відкривав очі, періодично горів, та все ж боровся.
Химерний світ сновидінь. Здається, що ми бачимо там не те, що ми хочемо, а те що нам потрібно бачити. Бачимо, як семиголовий змій летить до криниці, щоб випити її всю. Як козак відрубує всі сім голів, вбиваючи змія. Як добро перемагає зло. Як з густої мов кисіль темряви проривається світло,- надія. Бачимо себе.
В один день в кошеняти почали відкриватись очі, в той самий день Владик прокинувся. Можна сказати, що вони відкрили очі в один день. Малий розповідав діду й бабі про те, що снилося йому, про те, як він ходив по лісу з Паном Котським.
Все забувається, спогади повільно, капля за каплею, зникають разом з людьми. Владик ріс. Через кілька років він пішов в школу.
Школа знаходилась в сусідньому селі, тому хлопець вставав вдосвіта, збирався і йшов туди через поле. За ним завжди непомітно спостерігав кіт, і йшов за ним через те ж поле аж до школи. Там він полював на голубів, і так само непомітно проважав Владика до дому. Часто навіть він допомагав йому робити уроки. От зробить хлопець домашнє завдання, покладе гусяче перо в чорнильницю і варто відвернутись, як Пан Котський поставить лапою кілька слідів. Потім кіт задоволено терся об ноги, мов "бачиш, як я тобі допомагаю".
Клас був невеличким там було всього 15 дітей. Варто сказати, що в школі було всього 15 дітей. В класі була і Марійка. Саме там Владик вперше зізнався їй в коханні і поцілував.
Час іде і нема нічого вічного. Спочатку помер дід, потім через півтора роки і баба. Тепер у Владика нікого не лишилось з рідні. Закінчивши школу він поїхав в Київ. Там він поступив в художнє. В спогадах лишалось маленьке село, дитинство.
