Зоряна Зоряна
частина 2Місто у небі
Наступного дня Зоряна прокинулась у чудовому настрої. Сьогодні мама йде на роботу зранку, тож якщо Максим і справді прийде, мама не почне лекцію на тему: «Я ж просила тебе не приводити додому незнайомців!». Дівчинка швиденько одягнулася і розчесала своє золотаве волосся, тоді вмилася і відправила маму на роботу. Тепер ніхто не завадить їй читати.
Мама не дуже любила, коли Зоряна читала. Вона вважала ті книги, які обожнювала її дочка, цілковитими дурницями. Особливо їй не подобалось, коли Зоряна перечитувала одну книгу вп’яте, а то і вшосте. Жінка зовсім не була злою, чи деспотичною. Просто захоплення дочки були їй незрозумілі. Але справи це не міняло і найкраще Зоряна почувалася в товаристві книжок.
Та віднедавна товариства самих лише книг їй стало замало. І це було трагедією, бо у своєму селі дівчинка друзів не мала, а десь далі – і поготів. Її життя минало в самотності,тож знайомство з Максимом стало для неї подарунком долі. Хоча… Він говорив, що приїхав всього нам пару днів.
Дівчинка знову поринула в читання. Від книжки її відірвав лише стукіт у двері: прийшов Максим. Зоряна запросила його до будинку і знову взялася готувати чай.
— Куди підемо сьогодні? — запитав Максим.
— Куди захочеш. — знизала плечима Зоряна.
Раптово з вітальні почувся гучний стукіт. Зоряна схопилася зі стільця і побігла туди. Максим кинувся слідом. Виявилося, що крізь відчинене вікно до вітальні забралася сусідська кішка і перевернула вазу з квітами. Та, на щастя, не розбилася, але вода замочила вишиту серветку на столику.
Зоряна швидко витерла воду, а тоді схопила кішку і кинула Максиму:
— Почекай хвильку. Я тільки цю хуліганку до господарів занесу. Хай вони з нею розбираються.
Та коли дівчинка повернулась, на неї чекала несподіванка: Максим стояв посеред вітальні з кам’яним обличчям. Зоряна злякалася:
— Що сталось?
Хлопчик глянув на неї спідлоба.
— Де ти це взяла?— запитав він, простягнувши руку. В долоні Максим тримав невеличку кульку з фіолетового скла. Зоряна зовсім забула про неї.
— Я її знайшла… Випадково… — розгубилася дівчинка, не розуміючи чому ця кулька так рознервувала Максима.
— Де ти її знайшла?— вже спокійніше запитав хлопчик.
— Ти не повіриш, — похитала головою Зоряна.
— Може й повірю.
— Ну, тоді слухай. — Зоряна розповіла Максиму про золоту нитку і мармурову кулю і навіть показала саму кулю. Хлопчик слухав уважно і жодного разу навіть не посміхнувся. Коли вона скінчила, Максим уважно огледів кулю і попросив:
— Ти можеш взяти її і піти зі мною в одне місце?
—В яке ще місце? — насторожилася Зоряна
— До людини, яка мусить нам все це пояснити.
— А ти знаєш таку людину?
— Авжеж, — криво посміхнувся хлопчик. — Ще й дуже добре. Це моя старша сестра.
Зоряна ошелешено завмерла. Що такого могла знати Максимова сестра? Але бажання розібратися у тому, що коїлося навколо неї пересилило, тож дівчинка сховала мармурову кулю до першого-ліпшого пакета, замкнула будинок і вони з Максимом вирушили в дорогу.
Йти до сусіднього села було щось з півгодини, але Зоряні вони видалися вічністю. Максим всю дорогу мовчав, про щось напружено думаючи. Це було так не схоже на нього, що дівчинка занервувала ще більше.
Вони прийшли до невеличкого непоказного будиночку на краю села. Зоряна це село добре знала: двоє учнів її класу були звідси. Вона сама тут бувала і бачила, як до цього будинку час від часу приїжджала струнка темноволоса жінка. Вона бувала тут по кілька днів і знову кудись від’їжджала. Ніхто з сусідів не знав хто вона і звідки. Не знала цього і сама Зоряна, тож її серце прискорено забилося, коли Максим звернув до цього будиночку.
Хлопчик постукав і двері відчинилися. Звідти визирнула якась дівчина не схожа на жінку, яка раніше тут бувала.
— Ліно, нам треба поговорити.
— Про що? — здивувалася дівчина.
Максим не відповів, натомість гукнув Зоряну і зайшов до будинку. Зоряна рушила слідом. Але Максимова сестра побачивши її, повелася дивно. Вона схопилася за одвірок, ледве не впавши, і вперлася в дівчинку поглядом. Але за мить дівчина опанувала себе.
— Що сталося? — запитав сестру Максим.
— Н-нічого… То про що ти хотів поговорити?
— Про одну дуже цікаву річ. Зоряно, покажи Ліні свою знахідку.
Дівчинка кивнула і дістала з кишені фіолетову кульку. Ліна поклала її собі на долоню і довго мовчки роздивлялася.
— Ви знаєте що це таке? — не витримала Зоряна.
— Здогадуюся… — тихо відповіла дівчина.
Вона виждала ще кілька секунд і кинула брату:
— Максиме, ходімо. А ти, люба, почекай тут поки що, — звернулась дівчина до Зоряни. — мені треба поговорити з братом.
Вони вийшли до сусідньої кімнати, а Зоряна лишилась у вітальні. З-за нещільно закритих дверей чулися голоси. Деякий час вона боролася зі спокусою, але врешті не витримала і підійшла до дверей. Дівчинку не покидало дивне відчуття, наче ця розмова стосується саме її.
А в сусідній кімнаті вирували емоції:
— Не може бути! Це неправда! — ледве стримував крик Максим. — Ти брешеш!
— Сам подумай: навіщо мені брехати? — намагалася заспокоїти його сестра. Але хлопчик не слухав:
— Ти брешеш! Це не та Зоряна!
— Любий братику, — м’яко промовила Ліна — Я знаю, ти завжди ненавидів цю дівчинку, але подумай, ви ж тепер друзі..
Далі Зоряна вже не слухала. Вона схопила пакет із кулею і прожогом вилетіла з будинку. По щоках дівчинки струменіли сльози.
А тим часом між Максимом та Ліною і далі кипіли пристрасті:
— Ти нічого не розумієш!
— Ні! Це ти нічого не розумієш! Я думав, що зустрів хорошу людину, а це виявилася ваша безцінна Зоряна!
— Ну вона сама ще не підозрює про свою, як ти сказав, безцінність. — Відповіла Ліна вже спокійніше. — І, судячи з усього, ми самі її не до кінця її усвідомлювали…
— Що ти маєш на увазі? — здригнувся Максим.
— Те, що віднині Зоряну потрібно охороняти ще ретельніше. — Відповіла йому сестра. — І пам’ятай, — Ліна глянула братові в очі — Вона не повинна нічого запідозрити.
— Це ще чому? — їдко запитав Максим. Було зрозуміло, що він не збирається слухатися наказу сестри.
— Бо я давала присягу, що нічого їй не розкажу.
— Ти давала, я —ні.
Максим швидко вибіг за двері. Ліна розгубилася і лише за кілька секунд зрозумівши братові наміри вискочила слідом. Тут вона зрозуміла, що запізнилася: ні Максима ні Зоряни у вітальні не було…
Хлопчик наздогнав подружку майже біля її будинку:
— Чому ти втекла? — запитав він, схопивши дівчинку за руку.
— Бо зрозуміла, що моя присутність у твоєму будинку небажана. — гірко посміхнулась Зоряна, намагаючись вивільнити руку.
— Ти підслуховувала?! — обурився Максим.
— Навіщо? Вас і так було чудово чути.
— Пробач, — знітився хлопчик. Зоряна не відповіла
— Знаєш, — озвалася вона за мить — Я одного не можу збагнути: ми з тобою знайомі всього кілька днів. Чому Ліна казала, що ти мене вже давно ненавидів?
— Не ненавидів — ревнував, — зітхнув Максим.
— Ревнував?
— Ходімо, — Максим потягнув подружку за собою.
— Куди?
— Я мушу тобі дещо показати.
Розгублена Зоряна підкорилася.
Максим привів дівчинку у поле за селом. То було одне з місць, де випасали череду, але сьогодні там було порожньо. Посеред поля самотньо ріс розлогий кущ шипшини. І саме до нього підійшов хлопчик.
Кілька секунд він розглядав гілки, а потім смикнув за одну. Під ноги йому впав сонячний промінь, який одразу почав міняти форму. Він поширшав, заіскрився всіма кольорами веселки і за кілька секунд перетворився на барвисті сходи, що вели в небо.
— Все, прощавай здоровий глузд… — пробурмотіла Зоряна.
— Ні! — посміхнувся Максим, — Вам ще зарано прощатися. Ходімо. — він подав Зоряні руку і став на першу сходинку.
—Е, ні! Я туди не піду! — запручалась дівчинка. — Це все ілюзія, обман зору. — Відчайдушно вмовляла вона себе, намагаючись вберегти свій, такий простий і звичний світ.
— Ніяка це не ілюзія! — обурився Максим. — Не віриш —доторкнися.
Зоряна так і зробила: на дотик сходи були досить реальними і мармуровими, а отже лишалось тільки одне пояснення…
— Це… Магія? — неслухняним голосом запитала вона у друга. Той кивнув. — А ти, значить, чарівник?...
— Я не чарівник, я тільки вчуся. — відповів хлопчик фразою з відомого кінофільму. На обличчі Зоряни промайнула слабка посмішка.
—Ти це хотів мені показати?
— Н-не зовсім… — знітився Максим. — Точніше, не лише це.
— А що ж тоді?
— Ходімо зі мною. Я покажу.
Ступаючи на створені з сонячного променя сходи, дівчинка тремтіла мов осиковий листок. Їй здавалося, що за мить магія зникне і вона полетить на землю. Але сходи трималися міцно. Зробивши кілька кроків Зоряна підняла голівку і зітхнула:
— Так далеко йти…
— За це не хвилюйся. — відповів Максим і прошепотів «вперед».
Тієї ж миті сходи почали рухатися і підняли друзів угору.
— Клас! — прошепотіла дівчинка. — Зовсім, як на ескалаторі.
— А ти думала, що чарівники досі на мітлах літають і гусячими перами пишуть? — насмішкувато запитав Максим.
— Я взагалі думала, що чарівники тільки в казках бувають. — огризнулась у відповідь Зоряна. — То що ти хотів мені розповісти?
— Зажди, прийдемо — розкажу.
Підйом тривав добрих десять хвилин, сходи все пришвидшувались і вітер засвистів у вухах дівчинки.
— Довго ще? — запитала вона, перекрикуючи шум вітру.
— Не дуже. — тільки й відповів Максим.
Підйом скінчився так само несподівано, як почався. Сходи вперлися в велику пухнасту хмару, окутану туманом. Максим рішуче ступив уперед. Зоряна, повагавшись, рушила за ним. Дівчинці було лячно, вона щомиті чекала, що полетить униз, проте несподівано відчула під ногами тверду опору. Її друг був вже далеченько, його постать ледь виднілася в тумані.
Дівчинка кинулась до нього, понад усе боячись заблукати тут, на кілометровій висоті. За кілька кроків туман розсіявся і перед Зоряною відкрилася дивовижна картина: на хмарині стояло ціле місто!
То було найкраще місто, яке Зоряна коли-небудь бачила. Будинки навкруги були здебільшого старовинними і доволі химерними. Проте це не применшувало їх краси. Вздовж вузеньких, як у Середньовіччі, брукованих вуличок росли дерева і квіти. Десь вдалині виднілися шпилі замку.
— Що це? — запитала дівчинка друга, коли наздогнала його. — Де ми опинилися?
— Це Світозар. — коротко відповів Максим. — Моє рідне місто.
Зоряні перехопило подих: ото Максиму пощастило! Живе у летючому місті! А вона до сьогодні навіть не здогадувалася, що такі міста існують…
— Подобається? — запитав хлопчик, схоже, задоволений реакцією подружки.
— Ще б пак… — прошепотіла Зоряна і одразу ж охолола. — То що ти хотів мені сказати?
— Е-е-е…— зам’явся Максим. — Слухай, давай я тобі місто покажу, а тоді вже…
— Ну гаразд. — милостиво погодилась дівчинка. Вона розуміла, що її друг щось приховує, але їй дуже хотілося хоч трохи оглянути дивовижне місто.
Отримавши згоду, Максим почав екскурсію летючим містом.
Воно справді було варте уваги: невеликі,немов лялькові будиночки зі шпилястими дахами, статуї різних неймовірних істот на подвір’ях і ще стільки всього, що просто очі розбігалися…
Максим з поважним виглядом почав водити подружку містом розповідаючи цікаві історії ледь не про кожен будинок.
— І звідки ти все це знаєш? — здивувалася Зоряна.
— Так цікаво ж… — знизав плечима її друг. З цим було важко посперечатися.
Проминувши кілька вуличок, вони опинилися в парку. Зоряна парків не любила. Її завжди дратували правильні рівненькі доріжки та геометричні клумбочки. Але цей парк був не таким: на початку він був створений за всіма правилами жанру, старанно прилизаний та підстрижений. Але чим далі друзі заглиблювались між дерев, тим більше парк скидався на ліс.
Правильність брукованих доріжок змінилася безладністю протоптаних стежинок. Замість геометричних клумб з’явилися хаотично розкидані кущики квітів і густі зарослі трави. Здавалося, до цієї частини парку вже років сто не навідувався садівник.
— Це самісіньке серце Світозару. — прошепотів подружці Максим. — І тут майже ніхто не буває…
— А ти навіщо сюди ходиш? — так само пошепки запитала Зоряна.
— Бо тут ніхто не заважає. І ще я тут знайшов одну дуже цікаву річ. Ходімо, покажу.
Вони ще глибше поринули в гущавину парку. Кілька хвилин Зоряна ледве пробиралася крізь хащі і Максим трохи не тягнув її на собі, але зарослі несподівано обірвалися, впустивши друзів на невеличку галявинку.
— Ну і що тут такого цікавого? — спитала Зоряна.
— А ти голову підніми. — посміхнувся Максим.
Зоряна послухалася і побачила величезне дерево, яке розкинуло своє гілля над усією, далеко не маленькою галявиною. Дівчинка захоплено дивилася на це могутнє, крислате дерево, яке неначе сторож розкинулося над Світозаром.
— Гарне, правда? — посміхнувся Максим.
Зоряна кивнула, не в силах вимовити ні слова.
— Але це ще не все, — Максим підвів дівчинку до дерева і розгорнув кущі біля стовбура. Там лежала сіра кам’яна брила. На поверхні брили було викарбувано якийсь текст. Зоряна спробувала розібрати ці карлючки, але їй не вдалося.
— Що це? — запитала вона в Максима.
— Це дуже давній текст, — відповів хлопчик. — Підозрюю, що він ровесник Світозару.
— Невже ваше місто таке старовинне?
— Авжеж, йому п’ятсот років. А цьому тексту на вигляд теж кількасот. Я пробував його перекласти, але в мене нічого не вийшло.
Зоряна кивнула, дістала з кишені маленького записничка, якого завжди носила з собою, і стала перемальовувати карлючки літер.
— Давай допоможу, — запропонував їй друг. Зоряна кивнула. Хлопчик торкнувся каменю рукою, провів пальцем по рядках і повторив цей рух над записничком, прошепотівши кілька слів.
У записничкові виникла точна копія напису на камені.
— Дякую, — сказала Зоряна, забираючи записник. — Я й забула, що ти чарівник.
— Власне я й не мав тобі цього казати…
— А навіщо ж сказав? — Максим не відповів.
— До речі, — озвалась за хвилю дівчинка — А в тебе є чарівна паличка, чи ви без неї обходитеся?
— Я знаю, чому ти про це запитуєш. Я теж «Гаррі Поттера» читав. — посміхнувся її друг. Зоряна відчула себе повною ідіоткою. — Розумієш, такі речі, як чарівна паличка, справді існують, але їх використовують лише для навчання або для дуже складних чарів. Вони служать для концентрації магічного потоку.
— А простіше?
— Ну, наприклад, тобі треба чарами розбити скелю. Якщо ти просто направиш на неї закляття, то вона покриється тріщинами, а якщо направиш магію в одну її точку, то скеля трісне в цій точці. Чарівні палички використовують для того, щоб направляти магію. За їх допомоги маленькі діти вчаться посилати заклинання в потрібне місце. Це як зошит у косу лінійку: ними користуються, поки вчаться.
Але після появи «Гаррі Поттера» почалася повальна мода на чарівні палички. Дехто їх купував пачками. У сестри досі в серванті кілька штук валяється. Така божевільня продовжувалася кілька років, аж доки не обурилися товариства з захисту природи…
— А вони тут при чому? — здивувалася Зоряна.
— Як це «при чому»? кожен хотів собі паличку, як у книзі. Ну там, з волосинкою єдинорога, чи з пір’їнкою фенікса. Найпопулярнішим було, звісно, феніксове пір’я….
— Ну це зрозуміло… — посміхнулась дівчинка.
—… Але ніхто не буде ловити фенікса заради однієї пір’їнки. Якщо вже спіймали — общипають, як курку. А бажаючих з’їсти безпомічного фенікса повно. Єдинорогам нічого від нової моди не зробилося, хіба гриви трішечки проріділи, а кількість феніксів зменшилася втричі. Тож товариства захисту природи добилися заборони використання сторонніх предметів у виготовленні чарівних паличок.
І одразу всі ці модні штучки стали незаконними. Бо чарівні палички виготовляють з деревини попередньо просоченої спеціальним відваром і більше нічого не потребують. Мода пройшла, кількість феніксів потихеньку відновлюється.
— А дракони? — спитала Зоряна, згадавши, з чого ще робили палички.
— А що дракони? — перепитав її друг. — Дракони давно з людьми не знаються. Ще з Середньовіччя.
— Чому?
— Бо в той час всюди шастали мандрівні лицарі, шукали пригод. На свою голову та на інші частини тіла… — Максим підняв голову і різко змінив тему розмови. — Ходімо звідси, а то весь день тут просидимо. Я тобі по дорозі розкажу.
Зоряна встала і погладила на прощання шорстку кору дерева.
— Прощавай! — не знати навіщо прошепотіла вона і пішла.
Коли вони пролізли крізь зарослі і вийшли на стежку, Максим продовжив розповідь:
— Мандрівних лицарів було багато, подвигів на всіх не вистачало, тож вони і стали полювати на драконів. Але дракони розумні. Розумніші за деяких людей, це точно. До того ж дракони сильні, голими руками їх не переможеш.
Але один спритник придумав, що робити: дракони дуже чутливі до спиртного і кількох крапель спирту вистачає, щоб дракон впав у кому. До того ж у драконів є звичка завжди пити з одного джерела. Загалом, лицарі почали бухати у ці джерела бочки самогону. Бідолашний дракон робив один-єдиний ковток і впадав у кому. Лицарю залишалося лише добити його і привезти драконячу голову в якості трофею.
Живуть дракони поодинці, одне одного попередити не можуть, тож лицарі досить довго так їх винищували. Але все-таки через деякий час про ці лицарські витівки дізналися і дракони раз і назавжди порвали з людьми всі зв’язки… — Максим раптово замовк і підняв голову. За кілька кроків від друзів стояла його сестра.
— Ну ось де ви! — вигукнула Ліна. — А я вас всюди шукаю. Зоряно, нам треба поговорити. А з тобою, — вона сердито глянула на брата — З тобою я ще розберуся. — Ну, чого ти чекаєш? Ви хотіли дізнатися про кульку? Я розкажу! — дівчина виглядала страшенно розлюченою.
Зоряна покірно пішла за Ліною. Краєм ока вона побачила, що Максим попрямував слідом, намагаючись не потрапляти на очі сестрі.
— Що він встиг тобі розповісти? — запитала дівчина,коли вони зупинилися біля невеличкої лави у парку і пильно подивилась Зоряні в очі.
— Зовсім небагато… — відповіла дівчинка і переповіла розповідь про палички та драконів, змовчавши про незвичайне дерево, яке росло в самісінькому серці Світозару.
— Цього досить… — зітхнула Ліна, опускаючись на лавку і вмить перетворюючись із лютої фурії на втомлену дівчину. — Тепер я мушу розповісти тобі все інше.
— Що? — здригнулася від передчуття Зоряна.