Божеволіємо
Просто так інколи стається.
Якась чортівня.
Ми повільно сходимо з розуму.
[Божеволіємо].
Самі себе доводимо до фінішу, до краю платформи на занедбаній та заплюченій станції.
І несміливо тягнемо руку до поручня блискучого вагону.
Тремтить тіло.
Конвульсії.
Нерішучість.
І озираємось на місто, яке повисло у мертвій петлі.
Не вистачає повітря, щоб дихати і ми , лишень, сильніше зав`язуємо пальто.
Ніякої альтернативи.
Просто так інколи стається.
Вагонний трап підіймається .
І ми дорослішаємо.
