Восени
Занадто важко розходитись восени...
Відпускати рідну руку, не вдивлятись у твої мерехтливі очі і роз`єднати наше єдине [ціле].
Вдивлятись в спітніле вікно, за яким, в унісон з твоєю душею, ллють безперервні зливи і існувати.
Занадто важко залишатись один на один з цим згрубілим містом, коли ще мільярди світових секунд до такої ж самотньої весни.
Стояти, тремчучи, біля льодяних хвиль моря і усвідомлювати, що ти - одна.
Найважче відпускати тебе восени.
Коли настав час виймати з шафи кашемірове пальто та напівпрозорий шалик, котрий щодня стискатиме моє посиніле від безсилля горло, а я щоразу конвульсивно його стягуватиму, коли думки будуть линути до божевільного [самогубства].
