08.05.2010 16:15
-
1160
    
  3 | 3  
 © Ліліана Філіпчук

Маршрутка

Цього разу маршрутка була переповнена. Я стояла біля водія і дивилася на його руки. Люди притиснули мене до перил, штовхаючись. Їхні мокрі пики втулялися мені в спину, але я не зважала. Обличчя у водія було чутливе і ніжне, от тільки ховалося між скуйовдженим чорним волоссям і геть недоглянутою бородою. Він дивився на дорогу, а не на мене, але його погляд був настільки порожнім, ніби в його очах зачаїлися два довгі-довгі тунелі метро, а не чорні зіниці. Тотальне зациклення на своїх думках.  

Вже не вперше я бачу його… Не раз довго стояла під дощем посеред калюжі, сліпо вірячи, що зараз під’їде його маршрутка. Коли він довго не приїжджав, я сварилася сама на себе: «Ти дурепа! Маленька дівчинка з душею вірного песика!». Але все одно залишалася стояти на зупинці під дощем і без парасольки, чекаючи на нього.  

Зупинка. Не моя. Люди трохи повиходили, і з’явилися вільні місця. Я, як завжди, вмостилася біля вікна, дихала на скло і щось собі малювала… 

Знаєте, а життя схоже на поїздку в маршрутці! Коли ти заходиш, там вже є люди, що зайшли на попередніх зупинках, коли виходиш, хтось з них їде далі. Під час руху заходять ще декілька пасажирів. Буває так, що місце біля тебе залишається вільним. Іноді його займають випадкові люди, а іноді на цьому місці трапляються пасажири, які їдуть з нами до кінцевої, навіть якщо їм в інший бік. Коли всі місця зайняті, ми змушені стояти. Інколи ми з власної волі віддаємо своє місце іншому. Є й такі пасажири, що сподіваються проїхати «зайцем» Їх під час поїздки тривожить лише страх, вони думають лиш про те, як вдало вийти.  

Тільки не так все просто у житті. Поїздка у громадському транспорті не варта багатьох зусиль, а життя коштує далеко не півтори гривні… 

Наступна зупинка моя. Потай спостерігаю за водієм. Навіщо? Хочу, щоб він залишив відбиток у моїй пам’яті. Раптом в мене з’явилася цілком божевільна ідея: залишити для нього послання на вікні. Хотілося написати щось розумне і цікаве, але не вийшло. Пальці, мовби самі по собі, вивели на склі: «Завжди». Якось по-маніяцьки.  

Коли я розраховувалася за поїзд, подивилася йому в очі. Дивно, він подивився не на гроші, а в мої очі. Щось ворухнулося там… чи ні? Маленький електричний шок пробіг крізь наші пальці. Коротка мить, яка випадає з часу. 

Виходжу з маршрутки. 



Рівне, Березень 2010

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 12.03.2013 01:29  Каранда Галина => © 

 11.06.2012 17:39  © ... => Тетяна Белімова 

Щиро вдячна!

 11.06.2012 17:39  © ... => Каранда Галина 

=) Про це я десь теж прочитала, ідея зачепила. От і написала шось таке... Дякую Вам!

 09.01.2012 01:19  Тетяна Белімова 

Ви пишете дуже гарно! Ваші твори хочеться читати. Не припиняйте в жодному разі - у Вас талант.

 09.01.2012 01:06  Каранда Галина 

порівняння життя з маршруткою просто геніальне... і чому воно мені ніколи в голову не приходило?... наче ж так просто.... автор дійсно дуже сильний!

 13.06.2010 18:54  Трамонтана 

Дякую. Дуже сподобалось.

 09.05.2010 17:57  Ліліана Філіпчук => Карпюк Оксана 

Дякую!
Ніколи ще не читала Євгенію Кононенко.Дуже рада, що тобі сподобалося! =)

 08.05.2010 17:28  Карпюк Оксана 

Класно!!!! Чимось нагадує манеру письма Євгенії Кононенко - просто і невимушено, але до бісиків геніально =)))