Маршрутка
Цього разу маршрутка була переповнена. Я стояла біля водія і дивилася на його руки. Люди притиснули мене до перил, штовхаючись. Їхні мокрі пики втулялися мені в спину, але я не зважала. Обличчя у водія було чутливе і ніжне, от тільки ховалося між скуйовдженим чорним волоссям і геть недоглянутою бородою. Він дивився на дорогу, а не на мене, але його погляд був настільки порожнім, ніби в його очах зачаїлися два довгі-довгі тунелі метро, а не чорні зіниці. Тотальне зациклення на своїх думках.
Вже не вперше я бачу його… Не раз довго стояла під дощем посеред калюжі, сліпо вірячи, що зараз під’їде його маршрутка. Коли він довго не приїжджав, я сварилася сама на себе: «Ти дурепа! Маленька дівчинка з душею вірного песика!». Але все одно залишалася стояти на зупинці під дощем і без парасольки, чекаючи на нього.
Зупинка. Не моя. Люди трохи повиходили, і з’явилися вільні місця. Я, як завжди, вмостилася біля вікна, дихала на скло і щось собі малювала…
Знаєте, а життя схоже на поїздку в маршрутці! Коли ти заходиш, там вже є люди, що зайшли на попередніх зупинках, коли виходиш, хтось з них їде далі. Під час руху заходять ще декілька пасажирів. Буває так, що місце біля тебе залишається вільним. Іноді його займають випадкові люди, а іноді на цьому місці трапляються пасажири, які їдуть з нами до кінцевої, навіть якщо їм в інший бік. Коли всі місця зайняті, ми змушені стояти. Інколи ми з власної волі віддаємо своє місце іншому. Є й такі пасажири, що сподіваються проїхати «зайцем» Їх під час поїздки тривожить лише страх, вони думають лиш про те, як вдало вийти.
Тільки не так все просто у житті. Поїздка у громадському транспорті не варта багатьох зусиль, а життя коштує далеко не півтори гривні…
Наступна зупинка моя. Потай спостерігаю за водієм. Навіщо? Хочу, щоб він залишив відбиток у моїй пам’яті. Раптом в мене з’явилася цілком божевільна ідея: залишити для нього послання на вікні. Хотілося написати щось розумне і цікаве, але не вийшло. Пальці, мовби самі по собі, вивели на склі: «Завжди». Якось по-маніяцьки.
Коли я розраховувалася за поїзд, подивилася йому в очі. Дивно, він подивився не на гроші, а в мої очі. Щось ворухнулося там… чи ні? Маленький електричний шок пробіг крізь наші пальці. Коротка мить, яка випадає з часу.
Виходжу з маршрутки.
Рівне, Березень 2010
