Хроніка шкільного кохання (частина ІІ)
Кінець жовтня
«Після екскурсії, на яку нас возили, ідемо додому… Я, вона, і ще один шкільний товариш. Я іду мовчки, бо відчуваю себе ображеним… Останнім часом перебувати поряд із нею для мене стало трохи тяжко… Я навіть не встиг помітити, коли ж відбулась така разюча зміна… Думка про те, що я для неї не більше ніж однокласник постійно тривожила мою свідомість… Чому вона більше не звертає на мене уваги так, як раніше? Може, коли їй було там сумно чи нудно за кордоном, тоді просто, аби розважити себе, вона зі мною і спілкувалась, а тепер, коли вона нарешті вдома потреба у мені відпала? Та мені не легше, навіть якщо я правий… Зупиняємось біля її під’їзду. Я кажу «бувай, зустрінемось через тиждень» і збираюсь уже іти… «А ти вже сьогодні їдеш?»- звучить її питання, і заставляє мене зупинитись. Відповідаю що так, і з трохи із докором дивлюсь їй у очі… Вона навіть цього не знала, хоч я їй точно про це казав… Бачу, що їй соромно, і що вона почувається винною… Кажу їй, що не дивно, що вона і не пам’ятає про це, адже останнім часом взагалі не приділяє мені уваги… Бачу, ці слова все ж таки потрапили в ціль… А я нарешті почуваюсь вільніше, бо все ж сказав їй про це… В її очах бачу якесь вагання, якусь невпевненість, чи внутрішню боротьбу. Мабуть докору в моєму погляді було багато, але я не спеціально, просто вже наболіло мені…. На прощання вона мене обіймає, причому із власної ініціативи… Бажає щасливої дороги… Я все ще трохи ображений, але в середині значно щасливіший, розвертаюсь і іду додому… Пройшовши кілька кроків, обертаюсь, аби ще раз її побачити… Вона обертається також, посміхається мені, але погляд її все ж її видав… Вона й справді почуває себе винною… Після цієї розмови ввечері ще отримую від неї смс… Знову побажання добре доїхати, щоб усе було добре… Але ні, це не все… Читаю далі… «Може, за цей тиждень відпочинемо трохи одне від одного, буде час подумати про наші відносини»… Так, щось у цьому є… Справді, аби зрозуміти, як ти відносишся до людини, варто не бачити її якийсь час, і встигнути скучити за нею… Та я і так знаю, чого хочу, і давно вже знаю… А от їй мабуть і справді потрібен якийсь час…Ну, за тиждень побачимо, як усе буде»
«Тиждень пролетів дуже швидко… Повний вражень, щасливий і втомлений я повернувся додому… Після короткого відпочинку сідаю за комп’ютер, аби швидше написати їй… Та її поки онлайн немає… Натомість пишуть мені інші знайомі… Поки мене не було, наш клас проводив свято, осінній бал. І дискотеку я пропустив останню. Питаю, як там усе пройшло… Краще б я цього не робив. Розповідають мені, що таке(!) трапилось… Я ж питаю, звичайно мені цікаво. От і розповіли мені історію, як вона, яку я так чекав усе літо, і мріяв побачити весь останній тиждень, бігала за якимось хлопцем з 9 класу. Подробиці мені були не потрібні… Я настільки розізлився… Як же ж та смс, як же ж наші «відносини»??? чи все це брехня, ілюзія??? Невже вона так просто знайшла собі іншого??? Аж ось і вона зайшла… Пишу їй, без образ, без якихось лайок, чи це правда чи ні… В мені усе кипить, бурлить… Вона не відповідає, а перше питання «хто це тобі розказав?». Яка різниця тепер? Ти б мені краще відповіла на питання… Невже це правда??? Але вона робить із мене винного, наче я такий-сякий, як одразу міг повірити комусь іншому, а не їй… Що нічого такого не було, і що я її образив… Я трохи знітився, намагаюсь якось вибачитись трохи… Кажу, щоб вона спробувала мене зрозуміти, що я тільки приїжджаю, а тут одразу таке… Та вона і слухати не хоче… Ех, чорти б побрали цих клятих пліткарів… Та чому я повинен почувати себе винним??? Хіба я бігав там за якимось хлопцем? Не просто ж так мабуть все це сталось… Пішло це все до біса! Вимикаю комп’ютер, і, засмучений і злий, іду розбирати сумки… »
Як виявилось потім, злі язики таки свого досягли… Ми посварились, причому надовго… Аж до кінця зими… Ні, ми наче спілкувались, та вже не так… Я почав спілкуватись з іншою дівчиною, і відчував до неї певну симпатію… Та і вона до мене явно не байдужа. Про неї стараюсь не думати, бо мені здається, що все ж разом нам не бути… Краще ставити собі реальні цілі, і переключити свою увагу на іншу… На ту, якій я справді дорогий, яка хоч трохи мене цінує… Тому начебто ставлю на ній для себе хрест… Та, виявилось зовсім ненадовго… Взимку ми наче помирились, знов почали спілкуватись… Не так, як раніше, більше по-дружньому, але все ж почали. І знов моє серце почало тріпотіти від кожного її слова, чи повідомлення. Як на зло, намагаючись її забути, я все більше думав про неї. Ні, тоді це ще не було кохання, а так, закоханість, симпатія… Знов відчувалось усе як на початку, коли ми тільки почати спілкуватись… І ось на носі свято Закоханих - 14 лютого… У школі як завжди на свята, знов дискотека…
* * *
Місяць лютий
«На свято до нас прийшов наш колишній однокласник. І вже вкотре я помічаю, що всі хлопці постійно крутяться навколо неї… Та замість того, аби не приділяти цьому уваги, вона в деякій мірі відповідає на такі залицяння. Хіба вона не розуміє, що для хлопців такі знаки означають не те, що можливо вона хотіла б… Зі сторони це виглядає… Краще не буду казати як… Але факт залишається фактом… Кожен новий хлопець стає об’єктом її уваги… Це мене якось ображає, і просто бісить… Хоч приводу і немає, я злюсь на неї…
Дискотека видалась як завжди гарна… Тільки мені до неї великого діла не було… Настрій не той. Він залишався таким же зіпсованим… Та ось, мабуть помітивши мій доволі суворий погляд, вона бере мене за руку і відтягує за собою до коридору… Питає, чому я злюсь. Хіба я можу тобі все висловити? Хіба можу тобі сказати про свою безсилість, через те, що я ревнивий, і просто не можу бачити тебе поряд з іншими? Та і чи варто казати тобі те, що всі сприймають тебе і твою увагу не як дружні знаки… Коротше, намагаюсь пояснити їй, але виходить не дуже добре… Та все ж стає легше… Вона слухає мене, щось відповідає, але суперечити їй у мене немає бажання… Та і не треба. Все ж вона пропонує забути про образи, і помиритись… Взагалі я цього і прагну… І тут, як по команді грає повільна мелодія… я навіть не встиг її запросити, просто якось не змовляючись ми вже стоїмо поряд, обійнявшись, і танцюємо в такт цієї повільної мелодії… Думки мої десь далеко, хочеться заплющити очі, і зупинити час… Ми танцюємо, як тоді, ще в тому році… Я відчуваю її у своїх руках, чую її подих, із заплющеними очима вдихаю запах її волосся… Чудова мить для поцілунку, але моя зрадлива сором’язливість і невпевненість знов перемагають… Але все одно, я наче уві сні, все тіло наче стало чутливішим у десятки разів… Кожною клітинкою я відчуваю її… ЇЇ щока притискається до моєї, мої руки сильніше стискаються навколо її талії… Та все ж скоро мелодія завершується… Я в глибині душі проклинаю себе за те, що так і не поцілував її… Справді, я просто ненавиджу себе за це… Чому я такий??? Та все одно заспокоюю себе, що все ж таки цей танок не може нічого не означати, значить, що вона до мене теж має якісь почуття…»
Після цього ми знов почали спілкуватись ближче, як раніше. Та мені не спадало на думку навіть позвати її просто погуляти… Не знаю, не те щоб я цього не хотів, та й наче не соромився, просто я про це не задумувався… Як би багато це могло змінити… Але усвідомив я це занадто пізно… В кінці зими і на початку весни мені запропонували грати у спектаклі… Вона теж брала там участь, грала головну героїню. Взагалі, там було багато людей з нашого класу. Почались репетиції… Саме вони і перевернули моє життя…
* * *
Лютий, початок весни
«Якось дуже незвично… Дивно так грати на сцені… Поки що ми не розуміємо, як треба, і що треба, але все одно усі вже захоплені нашим спектаклем… Мені випала чудова роль, яку грати мені буде напрочуд легко. Я виявляюсь закоханим у головну героїню, пропоную їй зустрічатись… Потім у нас є ще дуже лірична сцена, коли я іду на фронт, і заходжу до неї попрощатись… Мені навіть вигадувати щось не доводиться, бо почуття ці в мене до неї були, є, і мабуть ще довго будуть… Кожна репетиція приносить мені нечуване задоволення, бо перебувати поряд із нею для мене справжнє щастя… Особливо емоційними для мене виявляються наші з нею сцени… Є там один момент, коли вона говорить мені, що не знає, чи буде зі мною зустрічатись, але говорить, що я «хороший». Так ось, коли вона це говорить, то своєю рукою торкається моєї руки… Це так органічно виглядає, і до того ж від цього дотику… Навіть не знаю як пояснити… Якось наша режисерка розповідала про свою любов у юнацькому віці… Так ось, і казала, що лиш від одного дотику по тілу наче електричний струм проходить… Ось таке я відчуваю щоразу… Це неможливо передати словами, це можна лише відчути… Я розумію, що мабуть все ж таки це почуття- справжнє кохання… Та ця думка приходить до мене не одразу, а так, поступово… Щоразу після репетицій ми залишаємось удвох, і майже завжди ідемо останні… Я завжди проводжаю її додому… По дорозі ми спілкуємось, як завжди, ні про що, але це важить для мене так багато… Стоїмо постійно біля її під’їзду, балакаємо… Я перебуваю наче у казці, мій мозок відмовляється вірити, що то все насправді… Я знову щасливий і закоханий по вуха… Так, ці репетиції дуже зблизили нас, і тепер я бачу, що вона до мене теж щось відчуває, це вже без сумніву… Нам подобається вставляти у розмови якісь фрази із сценарію, це зазвичай викликає в нас щирий сміх… Так добре і весело мені вже давно не було… Я якось давно не помічав, яким яскравим і безтурботним може бути життя. Ось воно – щастя…»
Та щастя моє продовжилось зовсім недовго… Якось на репетицію до неї прийшов якийсь хлопець… Спочатку я не дуже звернув на це увагу. Як виявилось потім, то дарма. Він приходив раз у раз, чекав її, сидячи або в коридорі або у залі… Потім якось я бачив його на перерві у школі. Він чекав її… Для мене це було наче куля у серце… Я бачив, що втрачаю її… Звичайно, я запитав її, хто ж це такий, та вона відповіла, що це просто її друг. Звичайно, друг… Хіба я не бачу, що не просто друг? Хіба друг би чекав її постійно з репетицій, приходив до неї до школи, причому доволі часто? Поки його немає, ми з нею спілкуємось наче нормально, але коли з’являється він, я втрачаю розум. Я божеволів від німого гніву, який засів у мені, і не міг знайти виходу… Ще більше мою лють розпалював Інтернет… Я бачив усі її повідомлення до нього,усі малюнки, і взагалі їхнє спілкування… Та він їй теж подобається! Так із друзями не спілкуються… Потім, одного дня помічаю, що напроти графи «сімейний стан» щось змінилось… Замість «неодружена», як було раніше, стоїть тепер «є хлопець»…. Для мене це був шок… Спочатку якесь оціпеніння, байдужість… Хіба я цього не помічав? Хіба не відчував, що щось не так? Та нічого не зробив… Хоча що я міг зробити? Та як вона може так зі мною обійтись? Так просто зрадити, спілкуватись зі мною, і в той же час із ним, причому так просто казати мені брехню, що він їй просто друг…. Наступного дня була репетиція…
«Сьогодні я прокинувся із відчуттям, що я покинутий усім світом, і з такою люттю, що мабуть був би радий сьогодні натовкти комусь пику… Всі мої думки зараз лише про те, як цинічно вона мені брехала, як за моєю спиною знайшла собі іншого, при цьому продовжуючи так само спілкуватись зі мною… У школі, бачачи її, у мені все просто кипить, я ледь себе стримую… Весь день ходжу хмурий, різкий до оточуючих, і до неї в тому числі… Вона питає, у чому справа… Хіба ти не знаєш??? Досить робити вигляд наче все добре… Зараз ліпше дай мені трохи часу, аби вийшов пар…
Ось і репетиція… Настрій мій став ще гірший… Я ледь стримуюсь, всередині у мені усе не просто горить, усе палає, вибухає, загрожуючи вирватись назовні… Вона знов питає у чому справа… Я їй різко відповідаю, що, якщо те, що вона знайшла собі нового хлопця – це нічого, то тоді ні в чому… Розвертаюсь і іду, іду на сцену, бо якраз починається моя сцена… Мабуть погляд мій був настільки злий… Напевне уся та мука, уся лють, що кипіла всередині була у моєму погляді. Репетиція відверто не іде… Бачу, вона сидить у залі, а очі її… Очі повні сліз… ЇЇ питають, у чому справа, та вона щось відказує, і відвертається, аби ніхто не бачив… Та я ж усе бачу… Мені самому залишається лише крок, аби сльози хлинули із очей, та я ж хлопець, тому якось себе стримую… Навіщо я був настільки грубий??? Треба трохи заспокоїтись, і потім підійти до неї і спокійніше поговорити… Поки іде сцена, трохи відволікаюсь, але постійно кидаю на неї погляд, аби переконатись, що все добре… Швидше б кінець уже, я підійду до неї, вибачусь, бо я справді не хотів причинити їй біль… Але двері в зал відчиняються, і заходить він…. І знов повертається уся моя лють, я більше не хочу ані підходити до неї, ані взагалі зараз її бачити, бо боюсь, що нароблю ще більших дурниць… Кінець сцени… Я хапаю куртку і портфель, і виходжу із зала… Ні, я не можу зараз взагалі про щось думати… Треба заспокоїтись, от тоді мабуть краще все вирішити…. »
«Наступного дня, все ще злий на неї, на себе і на весь оточуючий світ іду до школи… Все ще не дуже хочеться із нею розмовляти, бо я справді був дуже злий… Я неймовірно ревнував її, і від цього розум мій не те що затуманювався, а просто відключався. Та вона хотіла поговорити… НУ добре, обіцяю їй, що поговоримо, коли буде слушна нагода… Мені не хотілось, аби поряд хтось був, а у школі , коли всюди повно народу, важко залишитись наодинці… Кажу, що поговоримо після уроків… А сам думаю, що, а точніше як я їй це скажу… Та після уроків поговорити так і не виходить. У той день ідемо до Будинку культуру на якесь свято… Вона теж іде… Усю виставу думаю, як би висловити їй те, що мене так турбує і з’їдає зсередини… Та путнього нічого чомусь не виходить… Після цього ідемо додому, я вирішую її проводити, і ми прямуємо уже удвох до її під’їзду. Потім вирішуємо трохи пройтись… Я мовчу, хоч злість у мені вже утихомирилась. Все одно, коли я поряд із нею, то мені стає набагато легше… Починає вона… Питає, у чому справа. Я, зібравшись із силами, переводжу дух, і кажу їй… Кажу, що так і так, що ревную її, що не можу повірити, що вона знайшла собі іншого хлопця, і таке інше… Якось слова тяжко даються, але так-сяк все ж висловлююсь. Вона слухає мене. Потім починає говорити вона. Говорить без злості, спокійно, так, ніби для неї це звична справа… Говорить, що, так, я їй пишу гарні речі, вірші і все таке, проте ще жодного разу не позвав її погуляти… Що я ніби намагаюсь її ревнувати, коли як таких відносин у нас немає, і що вона теж не хоче сидіти вдома, і чекати, поки я запропоную їй погуляти… Так, вона не сказала мені нічого такого, чого б я сам не розумів… Я і сам знав, що моя нерішучість і пасивність все ж заважає… ТА все одно, якби вона чогось хотіла, то могла б хоч півкроку вперед зробити??? Я висловлював їй свої почуття хоч на папері, вона ж про свої мені ніколи нічого не казала…. А я такий, що звик шукати підтверджень… Може я і відчуваю серцем, та мій мозок все одно домінує, і не дає в повному обсязі віддатись почуттям… А підтверджень не було… Це мене і стримувало…. І зараз вона нічого не каже… Проводжаю її до під’їзду, стоїмо мовчки… Все ж таки трохи легше стало від цієї розмови… Злість моя наче пройшла, а повернулось знов почуття, яке вже такий довгий час володіє моїм серцем. На прощання обіймаємось, точніше вона мене обіймає, а я обіймаю її у відповідь… Знов,як завжди, відчуваючи її так близько до себе, втрачаю глузд… Хвиля тепла і вдоволення накриває мене… Прощаємось, я розвертаюсь і іду додому…. Тепер є про що подумати…»
* * *
Декілька тижнів після розмови
«Все одно все виходить якось не так… Ми знов спілкуємось, я більше не ображаюсь… Тільки трішки… Бо все одно трохи важко дивитись, як вона із ним переписується… Я їй постійно пишу, надсилаю пісні, та вона зі мною спілкується набагато стриманіше… Я вже двічі звав її погуляти, але вона не могла обидва рази… Я відчуваю, що знов її втрачаю…»
* * *
24 березня…
Якось ввечері все ж наважуюсь запропонувати їй зустрічатись, але спочатку хочу сказати, як вона мені подобається, як я закоханий у неї, коротше підвести розмову до потрібного напрямку… Пишу «привіт, чому на смс не відповідала?». Справді, останніми днями я їй писав, але відповіді і не отримував. Думаю, зараз вона відповість, і тоді я вже напишу їй те, що хотів… Ось і повідомлення від неї… «Ти не остання в моєму житті людина, тому я не можу тобі більше брехати… Я з ним….» Перечитую це повідомлення… Всередині наче щось обривається… В голові лунає думка «ні, не може цього бути… Як же так… Невже це все?» Вже вдесяте мабуть перечитую повідомлення… Не можу не те щоб надрукувати, а вимовити хоч слово… вимикаю комп’ютер, безсило лягаю на диван… Нарешті думки впорядкувались… Лежу, і не знаю, що робити… Мені не вистачає повітря аби дихати, навіть не хочеться рухатись взагалі… У такому ступорі лежу… А в голові лунають слова «з ним………. З ним….». Я взагалі не плачу, але сльози якось самі хлинули із очей, і тепер зрадницьки течуть по обличчю… як же це так… Чому???? Приходжу до тями лише за декілька годин… Всередині порожнеча, серце наче тріснуло, і все те, що так мене турбувало останній час, те, що не давало мені насолодитись життям, всі ті сумніви і переживання – все це вилилось у кров, і тепер розноситься по всьому організму, наче якась невиліковна хвороба… Так боляче мені ще не було… Наче я втратив щось настільки для мене дороге і важливе… Кожна думка, кожна згадка про неї відлунюється уколом у серці, і доставляє мені страждання… Якби була поруч людина, яка б змогла мене якось втішити, або просто побути поряд… Та я вдома один… І бачити зараз все одно нікого не хочу… Ні, навіщо іншим знати, що відбувається у мене всередині, хіба вони зрозуміють? Хіба можна словами передати весь той біль, всю муку? Все, я здався… Відчуваю якусь повну апатію… Руки в мене опустились, і тепер, наче боксер на ринзі, я відкритий для ударів… Життя якось спинилось… Не пам’ятаю, чи відповів я їй, чи ні… Пам’ятаю лише, що просидів ще декілька годин тупо дивлячись у одну точку, відчуваючи, як пульсує моє поранене серце, як одна і та сама думка повільно отруює мене зсередини… Потім на автоматі ще щось робив, але не можу сказати, що саме… Дивно, але близькі так і не помітили зміну мого настрою… НУ звичайно, вони ж зайняті, все робота… Та і чи сказав би я їм, у чому справа? Навряд чи… Лягаю у ліжко, але сон не приходить… В голові з’являється нова думка…. Я себе ненавиджу… Чому, чому я міг власними руками створити собі щасливе життя, а натомість, своєю пасивністю все зруйнував? Чому я такий? Мене пробирає огида до себе… Від безсилля знов прокидається лють, і у такому пориві злості не витримую, і розбиваю свій кулак об стіну… Та болю не відчуваю… Хіба може фізичний біль бути сильнішим, аніж розбите серце… Не думаю… Ще довго так лежу, дивлячись у стелю…. Думки не полишають мене, і не дають моїм очам заплющитись і перенести мене у світ сновидінь, де все відбувається так, як я мрію… Через деякий час не засинаю, а просто відключаюсь…. »
«Просинаюсь від звука будильника… Те, що відчував учора відчуваю і сьогодні… Навіть не хочеться відривати голову від подушки. Пустий, якийсь виснажений і слабкий, з повною відсутністю у очах іду до школи… Сиджу на підвіконні, розмовляю з товаришами… Так, на автоматі… Насправді ж хочеться просто забитись десь у куток і сидіти, подалі від інших… Життя на деякий час втратило для мене сенс… І тут іде вона… Бачу її ще здалеку, але відводжу погляд, бо занадто боляче дивитись на неї, та й боюсь, що сльози знов видадуть мене… Потім все ж знаходжу сили, аби підвести погляд… Так, їй теж не дуже «комфортно» поряд зі мною, і почуття вини, здається, також присутнє в її погляді… Та мені від цього не легше… Не можу я з нею тепер нормально спілкуватись, просто не можу!!! І боляче, і сумно, і відчуття зради не покидає мою голову… Добре, що нас забирають сьогодні на стрільби, бо день поряд із нею я б не витримав… Поки ідемо у веселій чоловічій компанії, трохи відволікаюсь від думок… Потім приходить смс… Від неї, чого вже давно не траплялось…. «Мені не вистачає репетицій…» мені також не вистачає… Так їй і відповідаю… Вона і далі щось пише, як у старі добрі часи, і я півдня проводжу із телефоном у руках. Хоч і почуваю себе погано, все одно спілкуюсь із нею…. Все одно щось мене до неї тягне… Я знаю, що подобаюсь і іншим дівчатам, і, можливо з ними б у мене все вийшло набагато краще, та все одно не можу викинути її з голови, а тим більше із серця… Так проходить доволі багато часу. Через декілька годин мені пора іти на історію… але до цього пропоную їй прийти до школи, щоб пограти у теніс. Не знаю, чому мені це спало на думку, адже зараз бачити її для мене вкрай важко… Так все ж запропонував. Вона погодилась…
Через півгодини я уже в школі… Вона вже чекає мене… ЇЇ посмішка сяє як сонце… Та й взагалі не можу не помітити, яка ж вона все таки гарна… Все у неї просто ідеальне, і я просто не можу нею намилуватись… Я все ж мовчу, бо настрій у мене все ще паскудний… А вона ж навпаки щебече, наче пташка. Граємо у теніс, і якось виходить, що я знов почуваю себе настільки добре, що й словами не передати… Наче й не було тої розмови, наче і хлопця іншого у неї немає. Я милуюсь нею, її чистою, справжньою дівочою красою. Ми весело спілкуємось, я знов починаю жартувати, коротше все як раніше. Потім вирішуємо трохи прогулятись, тим більше, що час до історії в мене ще є… Просто гуляємо по вулиці, наче пара, і нам так весело разом… Я забуваю про всі негаразди, переживання і тривоги… Ідемо, і я беру її за руку… Знов те відчуття пронзає моє тіло… Наче струм проходить від п’ят до голови, починаючись від кінчків пальців… потім їй захотілось потанцювати вальс, бо поряд випускники, такі ж як і ми, репетирували його. Ми стаємо посеред вулиці, і починаємо танцювати. Мабуть, зі сторони це було дивно, але нам все одно. Я знов щасливий… Ввечері після історії знов пишу їй повідомлення… Може, це ще не кінець, а тільки початок? Якось так добре із нею, що не можна й передати словами… Може і немає у неї того хлопця, а вони й справді лише друзі. Такі райдужні думки переслідували мене аж до ночі…»
«Наступний день видався теж доволі таки радісним… У школі я майже весь день був поряд із нею, і намагався якось далеко не відходити. Почуття таке, ніби й справді наші відносини стрімко ідуть вперед… Я бачу, що і їй наше спілкування доставляє радість, і вона також прагне, аби ми частіше були поряд… Так проходять уроки, і ми розходимось по домівках… Я пропоную їй піти погуляти, але вона відповідає, що іде до репетитора з математики… Та я все одно дуже хочу її побачити… Згадую, що в неї ж є моя флешка… Під приводом, що я пообіцяв своєму другові дати цю флешку, пропоную їй зустрітись, аби забрати її. Вона погоджується. Через 10 хвилин зустрічаємось. Берусь її проводити до репетитора, тим паче знаю, куди треба іти… Ідемо, розмовляємо, і мені здається, що це саме те, чого я так давно хотів… Я хочу взяти її за руку, та вона все ж не хоче так іти, і буквально за кілька кроків вириває свою руку із моєї… Шкода… Мені ж більшого від тебе і не треба, хоча б поки… Ну як не хочеш, то твоє право… Я доводжу її до двору, прощаюсь, і іду додому… Все одно, почуття, що все ж таки все налагоджується мене не полишає… Це добре, значить не все так погано… Може й справді вони з ним не зустрічаються, бо чому ж вона тоді так поводиться зі мною? Та взагалі, чи слід перейматись зараз цим питанням… Краще просто насолоджуватись моментом, поки вона поряд… »
* * *
Травень
Так як цей рік для нас був останнім у школі, у травні розпочалась підготовка нашого випускного вечора. Двічі на тиждень ми репетируємо останній вальс. Я танцюю з нею, так, як і мріяв… Потім готуємо бенефіс, тобто концерт. Ще в 10 класі вона взяла з мене обіцянку, що на бенефісі ми будемо разом співати… Тоді я легковажно погодився, хоча навряд чи у мене є талант до співу. Зараз же я не міг порушити своєї обіцянки, та й якщо чесно, і не хотів. Вона запропонувала пісню одразу, залишилось ще спробувати її проспівати…
«Ми з нею домовились про те, аби зустрітись у школі, щоб спробувати проспівати нашу пісню. У нас є ціла година, поки треба буде іти на економіку. Сідаємо на лавці, вона принесла свій ноутбук. Вмикає пісню, спочатку просто слухаємо. Мені якось ніяково, бо співати я справді не вмію. Та вже діватись нікуди. Починаємо співати. Дивно, але виходить по-моєму дуже добре. Наші голоси зливаються у єдине, і звучать напрочуд органічно разом. Бачу, що їй теж подобається. Я радий, що зміг все ж таки її порадувати. Те, що вона співає добре я вже знав, тому переживав лише за себе. Та й пісню вона спеціально вибрала нескладну. Від того, що в нас так добре виходить обом нам стає дуже добре… Такий емоційний підрив, радість… Вона мене хвалить, і із радощів обіймає… Як же це приємно. Вкотре по моєму тілу пробігає стум, кожна клітинка ніби заряджається від неї… Я розумію, що всім своїм тілом, всім серцем і всією душею відчуваю до неї… любов… так, це вона… Так довго закоханість тривати не може, і я не знаю більше такого сильного почуття… Мабуть, це й справді вона. Я усвідомив це, але мені потрібен був час, аби все ж таки до цього дійти і впевнитись у правильності мого висновку… »
Тепер розкажу трохи про репетиції вальсу…
«Репетицій вальсу я завжди чекав з нетерпінням… І зараз чекаю. Там я можу тримати її за руку, обійняти, притиснути до себе, і вона не буде пручатись… Мабуть це смішно звучить, але це так. Тримати її за руку для мене стає постійно таким щастям, що я не можу цього передати. НІ, я не просто тримаю її за руку… Через свій дотик я намагаюсь передати їй усі свої почуття, усю ніжність, усе кохання, усе те, що я до неї відчуваю… Якось мимохіть, навіть не задумуючись я стискаю її руку трохи сильніше, бо справді не хочу її відпускати. Коли ми просто стоїмо, я своїм пальцем погладжую її ручку, її м’яку шкіру, яка на дотик така приємна… Та і взагалі, не можу постійно не дивитись на неї… Дивитись на її чарівне личко, таке гарне і кохане, дивитись у її зелені, глибокі і чаруючі очі, дивитись за її граційними, плавними і настільки красивими рухами… Сподіваюсь, вона здогадується, що я відчуваю до неї… Та і сам вальс доставляє мені купу позитивних емоцій. Коли я торкаюсь її, тобто на протязі усього танцю, усе, окрім неї перестає для мене існувати. Коли ми кружимось у потрійних ритмах вальсу – я щасливий…. Мені нічого більше не потрібно, аби лише музика грала довше… Та вальс завжди закінчується. Іще одна цікава річ… Поки репетирували, я пробував танцювати з багатьма дівчатами, коли треба було показати їм правильний вальсовий крок… Проте лише із нею, лише із нею однією я справді почуваю себе комфортно… Лише її я можу вести так, як потрібно, і лише з нею у нас виходить справді вальс… Для мене це був знак долі… Не те, щоб ми до цього репетирували, ні, просто одразу коли спробували, одразу усе вийшло… Я щасливий, що у таку мить, у такий важливий для мене і для неї день ми будемо разом… »
Поки тривала підготовка до випускного, сталась ще дещо, що перевернуло моє життя… Я ще до цього усвідомив, що кохаю її, та про це їй так і не сказав. Я чекав слушної миті, але коли така наставала, то постійно відкладав… Цілий тиждень я хотів їй це висловити, але ніяк не міг наважитись… І ось, одного дня я все ж зрозумів, що не можу більше тягнути….
* * *
24 травня
«Переписуємось по інтернету. Якось розмова перейшла трохи у русло більш інтимне. Нагода просто чудова… Як завжди, мені легше висловити свої почуття віршем. Відкриваю блокнот, і друкую… Друкую не задумуючись, бо коли слова ідуть від серця, то поєднуються вони так, як треба… Нічого не звучить краще, аніж слова, написані душею… Буквально 5 хвилин, і вірш готовий… Перечитую його ще раз… Так, наче все, що хочу сказати… Відсилаю їй… чекаю… Ця хвилина чи дві показались мені довшими разів у 5… Аж ось відповідь… «Як я чекала цих слів… Чому, скажи чому…. Мовчав?» Хм, хіба я знаю чому? Я тільки зараз усвідомив, що кохаю тебе, що кохав тебе уже безліч днів, але не знав, що це і є кохання… Не знаю, чому мовчав… Мабуть тому що дурний… А на душі одразу стало легше. Все одно приємно говорити ці слова «я кохаю тебе»… Наївно вірю, що тепер все точно зміниться… Все просто не може не змінитись… Спілкуємось з нею ще до самого вечора… Задоволений собою, лягаю спати, і думаю про те, як же все буде тепер…»
* * *
Останні дні травня
«Все і справді змінилось… Тепер я можу не приховувати своїх почуттів… Можливо я висловив їх із запізненням, та все одно, краще, щоб вона знала… Мені здається, що в ці дні я стаю для неї дуже близькою людиною… Тепер вона не проти, щоб я тримав її за руку, або іноді обійняв… Ці дні стають для мене найщасливішими за останній час… Ми проводимо разом майже весь час репетицій, завжди поряд. Якось я назвав її «коханою», причому мабуть деякі це почули. Вона трохи знітилась, та мені було все одно. Тепер вона знає… Тепер все зміниться… Мені дуже хочеться у це вірити… До речі, пісню, яку будемо співати ми теж поміняли… Я запропонував іншу, яка набагато краща… Їй вона теж сподобалась набагато більше. Та й сама пісня більш чуттєва, романтична, і тим паче на українській мові, що для мене просто ідеально… Коли ми попросили нашу театральну режисерку, аби вона порадила, як нам поводити себе на сцені, який сюжет створити, і вона спитала, про що пісня, то вона відповіла… Причому так, наче відповідала не їй, а більше мені… Можливо мені так здалось… Вона сказала: «про те, що ми кохаємо одне одного, проте не можемо бути разом…» Так, але чому ж не можемо? Тоді я усвідомив, що все ж нічого не зміниться… Вона ще тоді вибрала його, і все залишиться так, як є… Від цього пісня вийшла у нашому виконанні ще більш чуттєва, бо емоції, закладені у її змісті – це наші емоції… Проте все одно, надія, яка мене зігрівала, все ще тріпоче у моєму серці… Ні, ще все може змінитись… Не може бути, що все так і залишиться… »