Хроніка шкільного кохання (частина ІІІ)
* * *
День останнього дзвоника
Я не буду робити акцент на своїх емоціях, пов’язаних із закінченням школи, бо все ж розповідь моя зовсім не про шкільне життя. Тож, поїхали далі…
«Зранку іду до школи на свій останній в житті шкільний дзвоник… Не знаю навіть, що і відчуваю з цього приводу… Мабуть, розуміння того, що школа закінчилась, прийде потім… Ось і шкільне подвір’я… Всі метушаться, готуються, але у повітрі бринить атмосфера свята. Заходжу до школи… Вітаюсь з усіма однокласниками, жартую, відпускаю якісь коментарі до усього, щоб зняти якусь напругу… Бачу, що не тільки для мене цей день такий важливий… Всі трохи нервують, але в той же час і передчувають щось неймовірне… Аж ось бачу її… У шкільній формі, у фартушці… Їй дуже личить… Така невинна на вигляд, але спідниця трохи короткувата, тому вона постійно її відсмикує… Це виглядає зі сторони досить мило… Я кажу їй, наскільки їй гарно у такому вбранні… Потім на нас чіпляють стрічки з написом «Випусник», дають нам капелюхи академіків, і ми спускаємось у хол. Там чекаємо, поки на лінійку запросять наш 11-А… Ми з нею стоїмо перші, і перші вийдемо із дверей школи, вийдемо у доросле життя… Аж ось оголошують наш клас. Все, пора.. Ідемо, робимо коло навколо інших класів… Взагалі дуже приємно, коли на тебе всі так звертають увагу… Стаємо на своє місце. Бачу, що всі стали, як хотіли, а ми продовжуємо триматись за руки… Так і тримаємось усю лінійку, стоїмо, як хочемо ми… Помічаю у натовпі її хлопця… Він ревниво дивиться на нас… Аж ось час вальсу… Всі затихли… Починається музика… Все йде чудово… Спочатку виходять хлопці, розвертаються, протягують руку, запрошуючи свою партнерку… І ось вона іде на зустріч мені. Час ніби зупиняється… Є лише ми, усі танцюючі… Інші — настільки далекі, наче їх і немає зовсім… Увесь танок дивлюсь у її чарівні очі… Вона теж не зводить погляду із моїх очей… Якось чуттєво виходить… Ми кружимось, вираховуючи ритм… Рахую вголос для нас… Раз, два, три… Раз, два, три… Проходимо «ворота», «човник», «дзеркало»… І ось танок завершується… ми наче виходимо із трансу… Повертаємось до реальності… Трохи відчувається сум, проте все одно щастя переповнює мене… Потім вертаємось, стоїмо далі до завершення лінійки… Стоїмо, все ще тримаючись за руки… Потім я іду давати останній дзвоник з іншою дівчиною… Саджу маленьку першоклашку на плече і ,дзвінко дзеленькаючи, ми сповіщаємо про завершення останнього для нас навчального року… Потім 11 класи ідуть з лінійки… Тільки відійшли з шкільного подвір’я, трохи починаємо усвідомлювати те, що сталось… Всі обіймаємось, вітаємо одне одного… Потім фотографуємось, кожний із кожним, стаємо всі разом, потім фотографуємось із батьками… Така ейфорія, спільна радість і сум завжди об’єднують людей, зближують їх… Бачу, як до неї підходить він… Не хочеться дивитись на це, бо серце одразу реагує болісними уколами… відвертаюсь, і знов із посмішкою на обличчі роблю чергове фото… Потім ідемо у клас, проводимо останню виховну годину… Чекаю її, щоб разом піти додому… Пропоную їй піти до мене у гості… Вона погоджується, і ми разом прямуємо до мене… По дорозі купляємо морозива до чаю. У мене ми не довго… Лише годину, або півтори… П’ємо чай, їмо морозиво, потім ідемо подивитись фотографії з лінійки… Коротше нічого цікавого не відбувається… Я починаю відчувати щось непевне, наче це останній день, коли я її бачу… Не можу зрозуміти, чому я так вирішив, але відчуваю, що це правда… Потім проводжаю її додому… По дорозі вона мені розповідає щось, причому пов’язане з її хлопцем і з нею… Хіба вона не розуміє, як боляче мені це слухати??? Та я їй про це не кажу… Потім тема переходить до наших із нею відносин… Кажу їй, що мені стало набагато легше, коли я їй сказав про свої почуття… Вона відповідає, що я вже міг їй і не казати… Не казати… Хіба я міг не сказати? Тоді б я себе картав за це все життя мабуть… Потім вона каже, що у мене був шанс, аби розпочати наші відносини, коли ми з нею танцювали на дискотеці…. Питає, чи пам’ятаю я це… Звичайно пам’ятаю, як я можу таке забути… Пам’ятаю, і завжди буду… Потім спиняємось біля її під’їзду… Розумію, що все ж надія, що щось зміниться в мені вгасає… Який же я наївний дурень, хіба можуть слова «я кохаю» змінити минуле??? Хіба можуть вони перекреслити все, що було до цього… Чому все виходить так складно? Розумію, що вона ніколи не буде моєю… НА прощання вона мене обіймає… Мабуть вона бачить, як я себе почуваю, бо на мить мені на очі виступили сльози, та я стримався… Ні, я не слабак якийсь там… Якось переживу…
Аж ось і випускний вечір… Поки стояли біля школи, всі такі нарядні і гарні, зробили безліч фотографій… Бачу її… Сукня у неї надзвичайна… Те, що вона просто нереально красива, я знаю давно, але сьогодні розумію це наче заново… Але приходить вона не сама… Він стоїть поруч із нею… Я намагаюсь не дивитись у їх сторону, але все одно постійно кидаю мимольотні погляди… Настрій псується уже зараз… Потім розпочинається концерт, вручають атестати, лунають поздоровлення, пісні… Це наш вечір, вечір випускників, і тому ніщо не може його зіпсувати… Поки вона поряд, а він десь у залі, я відчуваю себе щасливим, проте варто мені лише подумати, як настрій враз змінюється… Тому я намагаюсь відключитись від реальності, і зосередитись повністю на концерті… Все проходить просто чудово… Стільки позитивних емоцій, як усе затишно і якось по-домашньому… Одразу відчувається, наскільки вже школа стала дня нас рідною…. Аж ось наша пісня… Трохи хвилююсь… Починається музика, і ми починаємо співати… Виходить наче непогано… Зал для мене перестає існувати, уся моя увага лише їй… Але все одно бачу десь у задніх рядах його… Від цього емоції мої стають ще реальнішими, і я в повній мірі розумію, що співаю… Мені байдуже, чи подобається іншим наша пісня, для мене вона – висловлення моїх почуттів, наче пісня мого смутку і суму… В фіналі пісні розриваємо наші руки,і розходимось у різні боки… Прямо як у житті… »
Далі було святкування випускного. Не буду розповідати усього, бо на це піде багато часу і сторінок… Скажу лише, що все було напрочуд добре… Все проходило в такій теплій атмосфері… Нам було весело, ми жартували, танцювали, сміялись… Але моє передчуття того, що це все ж таки наш останній вечір разом… Воно не залишало мене ні на хвилину… Може тому я так багато і випив.. Та пам’ятав потім усе, що їй казав… Я хотів бути поряд із нею, бо відчував, що втрачаю її назавжди… Сидячи за столом поряд, я сказав їй, що кохаю лише її одну, і мені більше ніхто не треба… постійно хотів її обійняти, та вона, мабуть, розцінила мої слова і обійми як нетверезість мого розуму… Якби вона знала, наскільки тверезо я тоді почувався, кажучи це… Світанок зустріли також добре… Але тоді на мене найшов сум… Він накрив мене хвилею, загрожуючи втопити мене у собі… Я шепотів їй те, що люблю її, і питав, чому їй так важко у це повірити… потім ми стояли мовчки… Коли їхали додому, я взяв її за руку, і так і тримав усю дорогу… Просто не хотілось її відпускати, а так я почував себе поряд, і від цього ставало трохи легше… Вона поклала голову на моє плече… Я боявся поворухнутись, аби порушити її спокій… Але все колись закінчується, закінчився і випускний… Потім довго відсипався, аби прийти до тями від випитого…І ось я підійшов до фінальної частини моєї розповіді…
Якщо візьмусь розповідати кожен день по спогадам і думкам, то мабуть мені не вистачить терпіння, аби усе записати… Як тільки я прийшов до тями після такої гулянки, вирішив їй написати… Серце моє все ще відмовлялось вірити, що все залишиться так, як є, що вже нічого не зміниться… Я розумів, що кохаю її, і не зможу без неї жити… Але розуміння того, що вона вже остаточно зробила вибір потихеньку прокрадалось у мою свідомість… Я розумів, що вже не в силах щось змінити, та не хотів здаватись… Якби я це зробив, і перестав боротись, то просто б не зміг далі жити… Щодня я писав їй про свої почуття, роблячи боляче і собі і їй… Ні, я не принижувався, не благав її бути зі мною і покинути свого хлопця… Я просто казав, що відчуваю, бо дуже довго мовчав до цього… Сум і лють від ревнощів, від мого безсилля не покидали мене увесь тиждень… Так я ще ніколи не мучився у своєму житті… Я не міг спати вночі, бо думки про неї не давали мені заснути… Уявляючи її із ним я мучив себе, катував, причому так жорстоко і повільно, наче спалював себе зсередини… Я намагався своє страждання залишити на папері, та легше від цього не ставало… Одна думка, що він поряд із нею, впивалась мені у серце, наче акула у свою здобич, і не відпускала всі ці дні…. Я не міг залишатись сам, бо коли поряд нікого не було, на мене накатували всі ці емоції… Я не хотів жити, справді у мою голову лізли погані думки про те, аби вкоротити собі муку… Та я не настільки дурний, і тому відганяв їх як тільки міг… Цей тиждень тягнувся для мене настільки довго і болісно, наче хтось безжально і повільно вбивав мене, бажаючи мені нелюдських страждань… Я чіплявся як міг за те, аби зберегти хоч останній промінь надії… Я писав їй і зізнання, і те, як мучусь, і те, що не можу без неї, і те, які страждання вона мені коїть… Я злився на неї, але все одно жодного разу не побажав їй нічого поганого… Це все доводило мене до сказу… Біль, який став частиною мене, не вдасться навіть описати… Це можна зрозуміти, лише відчувши його… Я розумів, що треба полишити всяку надію, бо саме вона мене і мучить. І ось, одного дня, коли ми пішли з друзями гуляти, я побачив їх. Вони йшли разом, тримаючись за руки… Спочатку я знов відчув, як сум пронзає мене, але потім я побачив її щасливу усмішку…. Вона щаслива… Я зрозумів, що понад усе бажаю, аби їй було добре, аби вона була щаслива… Можете розцінювати це як благородний вчинок, або як слабкодухість, або як спробу «красиво» вийти із безнадійної ситуації. Та наступного дня я ще повніше усвідомив, що справді бажаю їй лише добра… Своїми почуттями я роблю лише гірше і собі і їй. Тому я запропонував їй залишитись друзями. Я хотів, аби ця її щаслива посмішка не сходила з її обличчя, і хотів все одно із нею спілкуватись… Якщо це можна робити лише в якості друзів – то я буду їй другом… Я хотів зустрічатись із нею хоч іноді, хоч на пів години, аби знов відчути її поряд, аби знов розмовляти з нею як раніше…
* * *
Сьогодні
І ось після того, як ми «стали друзями», пройшов тиждень… Я розумію, що другом я їй стати не зможу… Вона мабуть уникає мене. Я не бачив її ще з випускного, хоч уже не раз пропонував зустрітись… Та в мене був час, аби написати цю розповідь і розібратись у собі. Мабуть це все ж таки не найгірший фінал, який міг статись… Але Happy End, як ми співали у нашій пісні так і не настав… Шкода, що життя - це не голлівудський фільм, де люди знаходять своїх коханих, і щасливо живуть далі… Мені ж моє кохання доставило неабияких труднощів… Через нього я не помічав інших людей… Наприклад дівчина, якій я подобався, і яка подобалась мені, проте більше як друг, знайшла собі хлопця, і тепер ми з нею просто друзі… Та дівчина, з якою я спілкувався влітку, також тепер не одна… Лише я залишився ні з чим… Продовження у цієї історії мабуть не буде… Якщо вона намагається викреслити мене із свого життя, то я більше не буду їй заважати… Та все ж дещо я зрозумів. Справді, краще усього вчаться на власних помилках, та ті, хто прочитають цю розповідь – не повторюйте моїх! Я написав цю розповідь, аби хтось, прочитавши її, зрозумів, що не треба тягти до останнього, аби сказати слова кохання іншій людині… Люди, довіряйте своїм почуттям, віддавайтесь їм, і не соромтесь їх! Хай краще ви обпечетесь одразу,
дізнавшись, що ваше почуття залишиться без відповіді, аніж потім будете картати себе за те, що не висловили його, або спізнились… Любіть не головою, а серцем, бо саме воно створено для кохання… І якщо все ж таки знайшли своє кохання – тримайте його міцно!
10 червня 2010