Альцгеймерова соната
ХVз рубрики / циклу «Альцгеймерова соната»
Татко робляться забудькуватими, коли б не висловитися жорстокіше, невблаганніше, влучніше. Після того, що трапилося вчорашнього дня, це вже не викликає жодного вагання, сподівання, малесенького обнадійливого сумніву. Коли то почалося? А біс його знає. Так-так, я не обмовився, саме біс, адже без його навмисного втручання тут не могло обійтися. Відколи, з яких пір, від якого такого злощасного дня батько став робитися забудькуватим, сказати важко, бо це явище нагадує потужну ріку. Біля її витоку це непримітне джерельце, таких чимало, навіть не кожне помітиш у густій траві; хіба коли захопишся визбируванням рижиків і з усього тихомисливського запалу раптом припадеш коліном у мерзотну вологу. Таке джуркальце прозаїчно витікає з мініатюрної зморшки на обличчі матері-землі; з опалу можна подумати, що то не свята непочата вода, але обконфузився благородний олень, породистий вепр або й здичавілий пес, оскільки навіть миршавий недоросток-горобчисько не замочить у цій водоймочці свої куцуваті колінця. Але ж ні – диви: цівка тече собі, птахи долають її вбрід, вічні собачі супутниці – блохи – залюбки перестрибують з берега на берег, роботящим мурахам для переправи достатньо перекинути на той бік товстенний стовбур пирію, а миролюбні самці-комарі п¢ють вечорами водицю, по-чоловічому зачерпаючи її обома долонями. Коли ж комахи не висьорбали її до дна, то цівочка тече собі далі, родичається, зливається, споріднюється з іншими цівками і непомітно робиться струмочком, згодом перетворюється на бурчак, трансформується у потік, аж потім хтось влучно назве, нарече, охрестить це явище - і воно вже річечка, річка, справжня ріка. Титул – гордо-поважний, навіть з елементами пихи і бундючності...
Так воно і з татковою головою. Пихи начебто в міру, бундючності – обмаль, але цівки звідтіля періодично витікали й раніше, іноді веселим дзюркотінням струменіли весняні потічки, особливо коли на повний місяць, але так, щоби отримати свою назву ще ніколи не траплялося. Принаймні до вчорашньої події.
Батько, здається, ніколи не був готовий з достовірною певністю назвати поточну дату і рідко коли з першого разу правильно величав своїх клієнтів на ім¢я. Що казати, коли й мене – свого єдинородного сина й успадковувача фамільного імені - частіше кликав не Василем, а вигукував: “Ти!” Він наче ніколи й не соромився свого фамілярного ставлення до часу, але спробуйте-но промовити: “Агей, Грицю! Чого ж ти – повідж? - у святу неділеньку прешся, анциболоте, до роботи?” Мама днями необачно спробувала, на що її спідниця раптом отримала дзвінкого, як вигук травневої громовиці, підсрачника, а татко на зло усім поплентався до майстерні. Дорогою він про щось, яскраво жестикулюючи, розповідав випадковим перехожим, а ті сахалися від його оповідей, дехто з відсталіших навіть крадькома хрестився. А татко з миром добрався до тісної майстерні, де ледь не до самого вечора цокотів своїм вправним молотком і винюхував чуже взуття.
З часом він став наче соромитися своєї забудькуватості. На запитання, скільки йому років, татко з нахабною спритністю цікавився: “А який зараз рік надворі?” Елементарні арифметичні дії вдавалися поки-що бездоганно.
Здавна він мав таку звичку - репетувати на всю домівку: “Стара! Подай-но мені клевчика! І ще горнятко квасного молока!”. І це все зриваючись на підлітковий дискант. Матуся мусіла вмить облишити всю хатню роботу, витирала натруджені руки об ґаптований вишиваним візерунком фартушок і хутко, але з приреченим виразом жертовної любові і самоповаги, поспішала виконати чоловікову забаганку. В татусевій уяві то мало би виглядати майже як сімейна ідилія. Майже, бо до повного щастя бракує привернути увагу на дітлахів. Отже, малого мене він займав по-іншому. Без якихось видимих провісників – справді як руйнівний землетрус, спустошливе цунамі, несподівана повінь, бо навіть вулкани і ті рідко вивергаються зненацька, - підводився від правúла і голосно причитав: “А хто-хто татуся любить? Коли є такий, то нехай поцілує мене в ліву щоку!” Можливі варіанти: праве вухо, нижню губу, зовнішній край лівої брови, добре хоч не тім¢яний горб чи задній прохід...
Так мирно і розмірено минали дні за днями. Усе читалося наперед, ніби хтось завбачливий та одвічний раз і назавжди написав цей ідилічно-неквапний сценарій.
Та одного разу татусеві раптом забаглося, аби стара принесла оте... Ну, оте... як його?.. Оте, що лежить ондечки коло того, якраз за тим... Ну чого вибалушилася, ти ж на оте зириш!.. Мама оторопіла, мовби приснопам¢ятна дружина Лота Содомця[1], і навіть забулася обтерти руки фартушком. А “оте” після тривалих материних перепитувань і відвертих неньових приповістей у перекладі на зрозумілу мову виявилося легенедарним татковим записником. Його отець зробив власноруч з різношерстих аркушів; коли списував останній аркуш, то шевським клеєм прикріплював будь-який придатний до нотатків папір, а потім знову і знову. Збоку записничок виглядав рябим від різних за кольором і фактурою аркушів. Були тут пожовклі від часу цупкі задні листки з політичних брошур, майже чисті, тільки з емблемою “Политиздата” чи “Военгиза”[2]; інколи траплялися ламкі і тріскучі сторінки з пакувального паперу. Пам¢ятаю, вуйко пригостив мене м¢ятними карамелями, цукорки тісно гніздилися в паперовому мішечку, бігме як холодної зими вівці у ґраждах. Та не встиг я поласувати родичевими гостинцями, як звідкілясь наднесло татка і він злодійкувато кинув своїм хазяйновитим оком на мішечок, по-хазяйськи повитрясав усю цукоркову отару і радісно, мало що не підстрибуючи, пішов зі своїм трофеєм. Пізніше, в міру мого просування по щаблях шкільної освіти, в записнику стали з¢являтися аркуші в косу лінійку, сторінки у клітинку і листочки, зроблені з благеньких палітурок моїх шкільних зошитів, там, де зазвичай друкували прáвила множення або й повноцінну таблицю Піфагора. Не так давно скрижалями стала слугувати фольга з цигаркових коробок, з одного боку вона вкрита папером, то ж чого добро має пропадати. І на господарстві знадобиться, і синові принагідно можна дорікнути за його дорослувате захоплення. Добре, що десятикопійчані презервативи стали пакувати у непридатний до письма матеріал.
Що ж він там занотовував?
Гм, це й мене, і матусю цікавило ніяк не менше, як кадрового американського дипломата таємниці танкового озброєння, технологічні моменти відливання гарматної люфи чи усі секрети вітчизняного ракетобудування. Але татко ніколи, навіть коли вже став добряче забуватися та - аби не потрапляти в халепу - сам приносив собі і клевця, і горнятко квасного молока, й оте, не залишав свого записника на поталу моїй всюдисущій хворобливій цікавості, бо щоразу завбачливо ховав його у саморобній скриньці, ключик від якої цілодобово носив на шиї замість хрестика.
І тільки того злощасного разу батьків великомучений нотеск схаменувся за мить до розсекречення. Певне, що гриф цілковитої таємності, колись намальований на титульній сторінці, уже зотлів, розсúпався і вміст потаємного зараз тоненькою цівкою витікав з батькової голови, покидав її незворотньо, бо жодна гребля, ніяка така загата, жодна модерна плотина не в силі зупинити плин цього моторошного потоку. Здавалося би, що тут такого? Ну, забувається чоловік, таке часто зі старшими людьми трапляється; не він перший і не він останній...
Поки струменів безіменний потічок, можна було миритися і не звертати на нього особливої уваги. Спробуйте показати мені безгрішного й заодно пожбурити каменюкою. Але вчора потік переріс у річку, варту окремої чітко сформульованої назви. Сумнівам не місце!..
Так зганьбитися самому і зганьбити усю родину! Оце так висловитися!
- Дорогі гості! Шановні молодята! - початок батькового весільного тосту не віщував нічого трагікомічного. - Василю, дитино моя! Я радий, що дожив до цього знаменного дня, коли ти, сину мій, одружуєшся з цією... з цією... як там її?..
- Галя! - непомітно підказала мати.
- Галя! - промовляли свідки.
- Галя! - іскрилася, мовби стара пришкварена коротким замиканням електропроводка, Надія Семенівна, мати нареченої.
- Галя! - навіжено реготали очманілі від хліба, горілки і видовищ гості.
- Галя! - волали Галині очі.
- Галя! - гармонійним рефреном втрутилися музúки.
- Галя! - чулося звідусіль.
– Галя! – шумів весільний калейдоскоп, ніби справжній вир у потойбіччя.
– Галя! – стали реготати цівки в татковому черепі.
Але він вимовив:
- Сам знаю, що Таня, - і вже за мить грюкнув кулаком по столі і випалив: - Та йдіть ви усі під три чорти, або й під усі чотири...
Святе провидіння, справжній тобі deus ex machinae, послало в цей час гостей. Вуйко - той, що колись пригостив мене торбинкою м¢ятних цукорок, - разом з вуянкою і дітьми стояли на порозі.
- Тара-тара-тара-там! - з надміром елегантної урочистості вдарили музики. - Тара-тара-тара-там!
А мені чомусь у глісадах соковитого саксофона вчувався прикро-підленький знущально-саркастичний смішок. Рідний тато, старий Григорій Рябоцап, втім, не такий вже й старий, а так зганьбив моє, наше ім¢я, стандартною копицею наклав на нашу родинну честь, зробив це недвозначно, прилюдно, в урочистій обстановці, приблизно так як на палубі напомадженого бойового лінкора під смугасто-зоряним штандартом переляканий Шігеміцу під руку з перепудженим Умезою, перед пильними поглядами ядерного тріумфатора Макартура і невідомого українського генерала своїми підписами визнали себе переможеними. Стався короткотривалий мир[3].
Амінь!..