Альцгеймерова соната
XIVНу ти й кумедний, Василю... Навіть я би сказала, що жалюгідно-смішний, бо кумедний – то мудрий блазень, він таким вдавано-гумористичним чином висловлює часами глибоку законспіровано-алегоричну думку, це своєрідний спосіб мовлення, філософський жанр, narrenfreiheit[1], як казали німці; а ти – звичайнісіньке нікчемне посміховисько і годі... Хіба так воно можна? Боїшся, остерігаєшся того, що станеться неодмінно; станеться попри твою волю, попри твої бажання, небажання чи протести; відбудеться, бо мусить статися. Що? Не віриш? Це безглуздя. Виходь публічно поголодувати на майдані, як нівроку опасистий дохтор Хайдер[2]; як алмаатинські чи, вічна їм пам¢ять, пекінські бурсаки[3] кричи, волай, вимагай свого; чи просто стань раком у людному місці - але воно трапиться, воно станеться, воно відбудеться, воно скоїться; буде саме те, що мусить статися. Станеться так, як воно написано, передбачено, запрограмовано.
Поміркуй-но: хіба варто мене боятися? Справа не в тому, що я така гарна, приваблива, відверта і для тебе начебто доступна. Це ж неминуче. Коли не в цім житті, то в його наступному дублі. Ти сам про це знаєш і потайки від самого себе мрієш...
Забери свої ручиська!.. Подивися-но, запав на дармове!.. Подумай: невже ти користатимеш те падло, яке давно не хоче користати навіть усеїдний Стручок?..
Дивно, що він мене усе голубить, опікає, причепурює, одягає... Так-так, не просто одягає, але робить це зі смаком, з оргастичною насолодою нарцисиста чи збоченого божевілля педераста-кутюр’є; навіть з якоюсь примітивною вишуканістю, зі збочено-викривленим уявленням про моду, пристойність і красу, але врешті робить, одягає. Та я не хочу аби він мене роздягав. Нехай Ігорко щоранку виховано защіпає на мені бюстгальтер, але жодного - чуєш? - жоднісінького разу не звільняв мої перса з шовкової портупеї. Бо я так хóчу, бо я цьóго не хочу. Бо він – мій чоловíк, але не мíй чоловік. Навіть коли має статись оця офіційно-формальна й механічно-ритуальна близькість, я просто мовчки задираю поділ і безцеремонно розставляю стегна, приблизно так, як інші жінки малюють нігті, сякають носа чи справляють потребу у вбиральні. Та воно, коли нарешті вивільнишся, випорожнишся, куди приємніше, ніж коли випорожняються в тебе. І Стручок у процесі обов’язкового подружнього випорожнення не романтичніший за мармурову брилу. Ні, порівняння невдале, особливо коли уявити, скільки почуттів приховує підігрітий Роденовою душею[4] холодний камінь. Ігорко куди тривіальніший, він радше холодний шматок залізобетону, страхітливе породження раціональної конструкторської думки в занепадницько-технократичну епоху. Ці слизькі пальчиська, вони спочатку болотяними вуженятами лягають на талію, а потім безцеремонно прямують до лобка, вульгарно хапають за чуба, аби за якусь мить брехливі губиська промовили: “Я тебе хочу!” з тією ж інтонацією, як зазвичай промовляють: “Поцілуй мене в зад”, маючи на увазі: “Дай мені спокій!”...
Ти боїшся смерті?.. Аж тремтиш... Ще, може, почнеш з переляку всикатися?..
Смішно...
Адже погодься, що смішно боятися неминучого... Страшніше, коли його не боятися...
Моя бабця – ти її пам¢ятаєш? мусиш пам¢ятати! - ставилася до неминучого з філософською розсудливістю: коли воно від мене не залежить, отже його не існує. І, неначе правдивий домотканий філософ, бабуся говорила лаконічно, лише по суті, рівно стільки, що в сонячне літо засмагою хапався навіть її язик. Лише іноді, дуже рідко, таке траплялося разів зо півтораста на моїй пам¢яті, коли філософія обридала, а не базікати бабуся не вміла, вона повчально-блаженним попівським тоном заповідала:
- Я ж, доню, коли хочеш знати, - дипломована акушерка, донька бранної баби, онука пупорізки, то й поховати мене мусите як здавна у народі повелося.
- Як то воно так? - здивовано витріщую очі, хоча переконана, що зараз бабуся казатиме:
- Аби-сте не забули тіло обмити, належним чином спорядити, відспівати мене за християнськими забобонами, обов¢язково з калачами, дяком, попом і хором, але до трýнви належиться покласти ще й замашну палицю, а до пояса – хусточку з маковими зернятами...
- Навіщо? - питаюсь, а думаю про своє.
- Хіба я тобі ніколи не казала? - дивується. - Наша праця, знай, то людська шана і направду кара божа. Бо ремесло в нас таке – приймати на світ немовлят і споряджати їх на муки піднебесся. Безсмертний хіба той, хто не рожденний...
- Бабцю! А що зі мною буде після смерті?
- Ну, спочатку треба смерть заслужити, вистраждати, дожити до неї чи як там у зодіях написано...
“Почалося, - думаю. - Бабці не дай хлібом-водицею поживитися, але про всеможливі езотеричні побрехеньки потеревенити. Зараз вона мусить згадати про античних авгурів, дохристиянських гаруспіків, еллінських оракулів та інших язичницьких провидців, а потім мимохіть гикнеться новозаповітним астрологам Каспарові, Валтасарові й Мельхіорові[5], які на звіздах розумілися куди ліпше хрестоматійної вовнисто-копитної тварини. Онде, самі послухайте”
- То віддавна люди цікавилися прийдешнім, гадали за тим, як - косо, криво чи впоперек, високо чи низько, зранку чи після полудня - літають птахи; як то провіщають худоб¢ячі тельбухи, коли вони ще свіжі, парують і щойно перестали звиватися; в який бік задурманить голову хмільний підземний дух. Навіть про народження господа нашого Ісуса Христа, довідалися троє царів-мудреців, котрі знали вголос читати по звіздах, як онде ти по букварику, або навіть і ліпше. А я від бабці навчилася, а вона від своєї бабці, - ні, не на картах кидати, бо то гріх, але читати зодії і бачити завтра по куроглашеннику і сносуднику...
- І носопчихальнику з дупопердельником, - раптом звідкілясь з¢являвся татко з його вишневою ракотворною люлькою. - Пішли вже, донечко, спатки...
Бабця здіймала лемент, на нього нечутно опасистим привидом з¢являлася мама. Вона взагалі нагадувала привида: ходила так, що підлога не скрипне, говорила – тільки губи ворушилися, зітхала так, що навіть полум¢я свічки не коливалося, ось тільки безплотною її ніяк не назовеш. Татко так і говорив:
- Я тебе, сонечко, люблю не за круглесенькі сіднички, але їх люблю також.
О Господи, як він умів усміхатися!.. Усміхався невимушено, чуттєво і просто в округлені мамині очі, випускав кілька хмаринок їдко-пряного диму і поважно, мов застарілий пароплав, курсував фарватером смугастих домотканих хідників.
О як він умів усміхатися! Навіть мама, набравши повну пазуху повітря для тиради недоброзичливих побажань, умить витрачала всі пневматичні резерви на спалах сміху. Татко ставав на якір у малесенькій, зовсім крихітній бухті-комірчині, посеред якої дихав теплом, мов чудовисько з модерної казки, переповнений окропом пузатий титан. Аби тютюновим смородом не переповнювати всю оселю, татко спеціально прорíзав мініатюрне віконечко і запускав туди сизі кільця.
- Ого! - я дивувалася його талантам і на всі дитячі ніздрі вдихала гіркувато-тютюновий татків аромат. - Ти як вусатий дракончик...
А зараз у татковій кімнатині сидить, задерши порепані залізничні п¢яти, той, хто також видихає різкі запахи, тільки з протилежного боку, і відчиняє не мініатюрне віконце, а великі двері - нате вам, маєте, ось як я годен!
А татко і далі усміхається з чорного мармуру могили. Здається, вона навіть пахне як таткова вишнева люлька. Тільки усмішка якась холодна і нерухома, наче клоунська маска.
- Ти ж мене не слухаєш, - обурюється бабця. - Коли на тому світі нападуть на мене – пупорізку – дитячі душенята, то відбиватимуся палицею, а як сил уже не вистачатиме, порозкидаю мак, нехай збирають. А тим часом можна і п¢ятами накивати...
- Та скільки тих діток помирає? – дивуюся.
- Знай, що на тому світі усі праведники перетворюються на дітлахів. Колись чи не кожна жінка мала на тому світі свого праведника. Зараз люди спаскудилися, нема біди на них, зажерлися в теплі і добрі. Але праведники на щастя геть не перевелися. І ти, коли проживеш слухняною і чемною, знову станеш пречистим немовлям.
Я міцно пригорталася до бабусиної долоні, від неї віяло тепло-молочним, ледь не коров¢ячим, ароматом.
- А коли прожити нечесною?
- Тоді й від людей дяки не матимеш, і на тому світі ходитимеш старезною шкаредною беззубою бабою...
- Як оце ти зараз?
- Ще страшнішою.
- Як? – роблю невдалу спробу прокинутись. - А коли я помру молодою дівчиною...
- Молодим треба жити, а не про смерть думати...
- Ну, завішаюсь, як той хлопчик у маминому селі?
- Ще чого надумала! - бабусю неначе добірною паприкою запекло у гузиці, від чого вона манірно перехрестилася. - Якщо хто сам собі смерть раптом заподіє, того навіки проклянуть, і ніде йому місця не буде, як тільки не старатиметься: ні в пам¢яті людській, ні в раю едемському, ні в пеклі тогосвітішнім. Навіть на кладовище їхньому грішному тілові зась, бо то – місцина свята, а ховають таких клятвовідступників під страхітливим виворотнем[6], де нечиста сила гніздиться аби сонячне світло переднювати. Гірше пса скаженого закопують і ще й кілком осиковим притискають зверху, аби часом не воскресли...
- Ого! - мовлю, поки бабуся знову демонстративно-повчально хреститься, але думки мої не там, бо я раптом уявила себе мертвою. Дівчинкою саме у тому віці, коли різниця у статі визначається хіба гардеробом і граматичним родом; замурзана, бо такі вродили цього літа рясні і терпкувато-солодкі ожини; з непомитими ногами і повною головою вражень я лягала спати, неодмінно притискаючись липкою щокою до бабусиної руки. Мені так завше подобалося засинати – тепло, затишно, безпечно, родинно. Ти не пробував так засинати? І дарма... Коли бабуся намагалася крадькома звільнити свою закляклу руку, спросоння хотілося стиснути її міцніше. Я ж тоді не мала глузду усвідомити, що це і є найцінніша у світі реліквія. Як і таткова посмішка, чи мамині мовчазні круглі очі, або твій... загадковий погляд.
Ні, ти вже не вмієш так дивитися... Розучився, забув, зробився дорослим, загорнутим у цупкий кольоровий папір етикету, а отже – нещирим. Іноді мені снився той твій цупкий і твердий погляд, перед яким я здавалася зовсім голою... саме так – голою, а не голим... Але ж ти дивився і не помічав у мені жінки, більше того: здається, ти навіть не усвідомлював і своєї чоловічої суті...
Ні, я помиляюся, у ті золоті часи я тільки помічала, що ти пісяєш настоячки і дивувалася, адже це ж так незручно, неохайно, неприродньо...
А снився мені мертвий татко - чепурненький охайний кучерявий маленький хлопчик, чомусь одягнений саме у заповзані бузкового кольору колготи. Іноді він з¢являвся з приклеєними рудуватими вусами і тримав у рученятах вишневу таткову люльку. Ми обоє сміялися - я дзвінко і зовсім не соромлячись, як уміють реготати хіба дітлахи, актриси і непотрібні жінки, а він тільки показував краєчок своєї загадкової усмішки, яка таємничим струмчаком текла собі, дзюркотіла, переливалася, мовби жила під наклеєними вусами.
А як, до речі, твій батько?..
- Спасибі, з кожним днем гіршає...
- Що ти кажеш?..
Здається, правду бабця говорила, що після смерті праведники перетворюються на пречистих дітей. Гірко тільки, коли іноді робляться святими дітьми-янголятами, забувши при цьому померти...
Ось і ти, здається, починаєш в¢янути. Втратив той погляд, під яким охота роздягнутися.
І не кивай головою, не заперечуй, - я ж не сліпа... Я незряча, але бачу усе. Не треба бути відьмою, провидицею, аби побачити твою холодну душу. Ні, вона там є, не було би, то й не помітила її. Вона достеменно є. Та вона байдужа; вона навіть не мертва, а просто нежива...
Ти ще бажаєш, аби я перед тобою оголилася?.. Не мовчи... І не кивай головою для годиться.
На, подивися: ось мої ноги - гарні? довгі? і дві... Отут я маю животик; він ще доволі пружний, не такий масний лаваш, як у твоєї благовірної Галі. Справа не в тому, що я ніколи не народжувала, просто щоранку мучу своє тіло гімнастикою. Ось, приміром, ти: також начебто ніколи не народжував, але черево починає звисати; онде яка глибока складка на талії, звідти, перепрошую, тхне кислим потом, як від загнаного колгоспного коня. Ні, зовсім не гидко, я просто констатую факт. Тобі завше подобалася об¢єктивність. А це – дивися, коханий дурню! - груди. Сама знаю, що делікатні і чарівні, майже краплино подібної форми, з живими рожевими сосками, до того ж чуттєвими, дуже чуттєвими. Але ти їх торкатися, ніжити, цілувати відмовлявся; не категорично й остаточно, а рівно так, аби продовжувало жевріти нестерпне жагуче бажання. Дивися: ось вони, гидотно-прекрасні груди бездітної жінки; їх, так казала моя бабця, щоночі приходять ссати холоднокровні вужі. Хочеш покуштувати? Бо ти і є вуж; слизький, огидний і не схожий на змія. Той хоча спокушав чи може вкусити, а ти тільки й годен, що плазувати, сичати і ховатися в копиці гною. Навіть гад із тебе неповноцінний...
Чому ж ти, сволото, стоїш незворушний?! Я ж люблю тебе, телепню!..
Чуєте? Ігорку! Галю! Де ви? Скільки можна цілуватися? Я кохаю цього довершеного йолопа!..
Йдіть-но сюди мерщій!.. Та можете не одягатися. Теж мені Адась і Євця, що в зачиненій кімнатині безсоромно ганяють туди-сюди змія-спокусника. Ще не зачовгали його, мовби копійчану дюшесову карамельку?.. Чи то була іриска, яка нахабно прилипає до зубів, ясен чи піднебіння... Denn ich bin nackt, darum versteckte ich mich[7]… Тьфу!.. Фарисеї!.. Та хто ви достобіса такі, аби почуватися голими? Ви настільки захопилися вдаванням, нібито соромитеся наготи, що фізично не здатні сприйняти правду, коли вона порнографічно гола і навіть коли вона просто заголена... Ви для пристойності прикриєте і голу правду, й одкровенну істину. Ви навіть болотну жабу перетворите на кошерний продукт, встромивши півнячу пір¢їнку їй у гузицю[8]...
Невже ти, Галю, гадаєш, що не здаватимешся хвойдою, коли бездоганно поновиш зціловану помаду? І зелений колір тобі не личить, особливо, коли у тебе така задоволена пика.
Що?.. Немає слів?..
Чи ти, Ігорку, поцілуєш мене в дупу?.. Нумо, давай! Ось вона!.. Незморщена, округла, величенька і ще доволі пристойна... Майже така, як тобі подобається, але біда в тому, що тобі в жінці подобається саме дупа, а не власне жінка.
Пробач, я забула, що ти більше звик пестити престарілу пенсіонерку, з її по-собачому волохатим задом; навіть Галя - поношена хвойда не менш як у четвертому поколінні - до неї не дотягує... Хіба ти, Василю, не бачиш, на яке безсердечне опудало проміняв справжнє кохання?.. Вона так наполегливо крокувала до твого серця, що врешті засіла в печінках...
Коханий?!.. І за це ти нарешті осмілився дати мені ляпаса... Ввічливий лицар!.. Це вже емоції, бодай якісь почуття... Отже любиш... І цією попискою обмовився, задекларував, заявив про це при законній дружині та у присутності мого згвалтованого недоумка-чоловіка. На, ось тобі друга щока... Злякався?.. А як ти вчинив би, коли б я підставила іншу щоку для поцілунку?..
Не знаєш? І тут брешеш, бо і ляпас у тебе вихопився зненацька. Ти вперіщив мене так, як мій вітчим пердів - не задумуючись, подумаєш, вихопилось, не стримався. Ніщо людське тобі не чуже… Та цей вчинок – повір – куди солодший найвимріянішого поцілунка. Така тобі шана, Таню, така тобі дяка...
