Острівець

Пік-пік-пік-пік-пік...

Шшш-шшш-шшш…

Кап-кап-кап-кап-кап…

Скільки він тут уже сидить? Його очі звикли до нестерпної білосніжності кахлів, до гострих лікарняних запахів, від яких пече в носі. Годинник намотував на стрілки час, тягучий і густий. У стерильній тиші було чути тільки голос апаратів, які підтримували життя в тілі пацієнтки. Навіть годинник цокав пошепки, навіть думки блукали навшпиньки. Раптом двері відчинилися й крізь них на якусь хвильку увірвалися фрагменти розмов із коридору. Михайло стрепенувся, підвів голову й побачив, як до палати увійшла медсестра перевірити крапельницю.

− Ваша дівчина? – співчутливо спитала, кинувши крадькома цікавий погляд.

− Ні, – йому не хотілося говорити.

− А хто ж? Родичка?

− Ми ледь знайомі.

− То чого ж сидите вже скільки?

− Не знаю.

− Слухайте, йдіть додому, – сказала медсестра, трохи роздратована відмовчуванням відвідувача. − Нема чого сидіти тут цілу ніч. Завтра прийдете. Ви нічим не допоможете їй.

− А хто допоможе? – він подивився на неї так, ніби справді чекав відповіді, так наче ця жінка зараз мала назвати того, хто підійде до ліжка хворої, скаже «встань і живи», і вона розплющить очі й підведеться.

Медсестра застигла від несподіванки, знітилась на мить, потім знизала плечима й швидко вийшла геть.

Михайло встав і почав ходити туди-сюди по палаті. Потім підійшов до ліжка, на якому, обплутана дротиками, що вели до апаратів, лежала вона. Очі заплющені, на блідих щоках тінь від довгих чорних вій, витончений носик, безкровні губи. Руки з ніжними зап’ястями й невеличкими, ніби дитячими, пальчиками.

Вона помирала. Принаймні лікар на банальне, але завжди відчайдушне й болюче питання, чи вона буде жити, відповів як відрізав: «Як захоче». Потім, побачивши напівбожевільний вираз його обличчя, зітхнув і вже м’якше почав пояснювати.

− У неї складна патологія серця. З таким діагнозом можна жити, і люди живуть, часто довго й щасливо. Вони слідкують за своїм здоров’ям, підтримують серце ліками, процедурами, ведуть відповідний спосіб життя. Але випадок із вашою… знайомою, − лікар глянув на Михайла, щоб упевнитися, що не помилився зі статусом, а потім продовжив: − Цей випадок нетиповий. Її вада серця спричинена скоріше не фізичними, а психологічними чинниками. Як би вам пояснити… Вона – свідомо чи підсвідомо – запустила механізм самознищення. Тобто душевні рани перетворились на фізичні, й це вбиває її. Вона зовсім не бореться…

Хлопець був вражений почутим. Що стало причиною її хвороби? Невже ця спляча красуня ніколи не прокинеться? Не хотілося про це думати. Він буде поруч, чекатиме, шукатиме спосіб повернути її.

***

Михайло не вірив своїм очам. Вона була на всіх знімках. Йому доручили зробити добірку світлин для журналу, познімати містян. Протягом кількох днів він фотографував залюднені вулиці, парки, сквери, дитячі майданчики і тепер міг побитися об заклад, що не помічав, не вирізняв її, тим паче з тим, щоб зафіксувати на всіх фото. Він був досвідченим фотографом, його об’єктив бачив сотні людей, він умів ловити мимовільні настрої, те, що лиш коротку мить крихітною рискою відіб’ється на обличчі, що на долю секунди виявиться у нахилі голови, недбалому швидкому помаху руки, у погляді. Михайло розбирався в людях, завжди бачив більше, ніж можна було помітити з першого погляду, зустрічав і схожих на неї…

Їхня хода легка і вільна, і здається, що вони не торкаються ногами землі, пливуть у повітрі, мов привиди. Їхня тінь не біжить поруч – вони крокують всередині неї, не то огорнуті темно-сірою завісою, не то закуті в панцир. Вони врізаються в натовп, прямують назустіч його течії, як криголам, що розсікає холодні хвилі північних морів. Вони не бачать свого відображення у вітринах, в очах зустрічних. Люди уникають дивитися на них, похапцем відводять погляд, так само, як стараються не дивитися на калік, божевільних чи безхатьків, на чужі рани, на сльози, на сором, на смерть.

Вони завжди самі. Їх нема для світу. І світу нема для них.

Михайло відчув, що повинен знайти ту дівчину з фото, неспроста ж вона втрапила на кожну світлину. Можливо, це знак?.. От тільки куди він його приведе, невідомо. Ну що ж, так навіть цікавіше.

Ранок видався похмурим і непривітним. Безмежне сіре небо тисло на голови дерев. Його наче тягнули додолу важкі, переповнені тоннами дощової вологи, хмари, з яких от-от впадуть на землю перші краплі. Парк стояв у задумі, закутаний у густий туман, який, здавалося, можна було торкнути рукою, порвати на клапті, мов серпанкову хустку.

Листопад. Меланхолійна пора, коли пишуться сумні вірші. Це короткі дні, в яких так мало сонця, так мало тепла; вугільно-чорна пітьма безкраїх вечорів і ночей, крізь яку не пробитися ні місяцю, ні зорям. Період пошуку відповідей, період прозрінь і одкровень.

Вона сиділа на лаві на безлюдній алеї ще сонного парку в недбало-розслабленій позі: майже напівлежала, руки сховані в кишенях темно-синьої куртки, ноги випростані й схещені, голова злегка похилена. Русяве волосся розсипалось по грудях, й окремі тонкі пасма закрутились від вологості. Повільним рухом вона накинула на голову капюшон – ніби ще більше відгородилась від навколишнього світу. Сиділа нерухомо, мовби застигла, оніміла, як вся природа в передчутті подиху зими.

Михайло дивився на неї і не наважувався підійти. От вона підвелась і пішла до виходу з парку, пройшла мимо, навіть не глянувши. Він не зупинив її − не знав, що говоритиме − коли ж схаменувся, то побачив, що дівчина попрямувала до автобусної зупинки, і поспішив доганяти. Михайло підійшов до неї, злегка токнувся руки. Дівчина здригнулася й повернулася до нього. Він побачив її очі – пронизливі й глибокі. Вона здивовано-запитально дивилася на нього.

− Вибачте, − промимрив Михайло, − можна з вами познайомитися?

Від подиву вона звела брови й несподівано усміхнулась ясною усмішкою, і в очах її заграли веселинки. «Певно, думає: що за недоумок, чіпляється з такими пропозиціями із самого ранку», − розсердився на себе Михайло. Зазвичай він сміливіший з дівчатами і знає, як познайомитися і не здатися примітивним.

− Дуже люб’язно з вашого боку, але я не звикла знайомитися на вулиці, − почув він її відповідь.

Її голос був низькуватим, як для дівчини, наче в хлопця-підлітка, але це не псувало враження. Вона не була красунею, її скоріше можна було назвати симпатичною, її врода була скромною, проте підсвічувалась якимось внутрішнім сяйвом, що надавало всій постаті особливої чарівливості.

Михайло зрадів, що вона відповіла йому, тому посміливішав, простягнув руку для знайомства:

− Будьмо знайомі! Я – Михайло.

Дівчина вагалася. Було видно, що в ній боролися цікавість і скепсис. Нарешті вона ніби знехотя витягнула руку з кишені й вклала свою долоню в його. Відтак подивилася йому у вічі й твердо мовила:

− Мене звати Емма.

Михайло не поспішав розіймати їхнє рукостискання, його широка міцна долоня обережно тримала її тендітну долоньку.

− От і познайомились! – весело сказав хлопець. – Бачите, нічого страшного не сталося. Пропоную прогулятися, якщо не маєте важливих справ… − він відпустив її руку й очікувально подивився на неї.

− Ну що ж, ходімо, − погодилася Емма й сама здивувалася з того.

Вони повернулись до парку, походжали його впорядкованими алеями й перемовлялися. Саме перемовлялися, кидали один одному питання – відповіді, як воланчик у бадмінтоні. Михайло намагався триматися невимушено, вести в розмові, розуміючи, що дівчина, ймовірно, ніяковіє, і тому така небагатослівна, іноді йому навіть здавалося, що вона зовсім не слухає його, що її думки літають над дніпровим плесом.

Емма була сиротою. Тобто вона сказала, що в неї немає батьків, але не деталізувала, померли вони, покинули її, чи вони посварилися й не спілкуються. Те саме з братами й сестрами й іншою ріднею. Вона не знала, хто дав їй те чудне ім’я, солодке, мов мед на губах. Друзів небагато, та й ті далеко. Вона називала друзями тільки вибраних, вважала, що не можна кидатися такими словами, як дружба, любов, віра… Тому високе звання друга гордо носили двоє-троє щасливців, які мали доступ до її серця. Працювала лаборантом у коледжі, а для підробітку писала курсові, дипломи, виконувала контрольні роботи. Сказала, що любить подорожувати, блукати незнайомими містами, там, де немає жодного знайомого обличчя. Любить книгарні, особливо − купувати книги, вдихати їхній запах, гортати, читати не підряд, а вихоплювати поглядом випадкові уривки, смакувати їх, обдумувати, складати в душу, немов скарби…

Коли Емма починала говорити про свої уподобання, то враз оживала. Вона була красномовною, вміла зацікавити, захопити. Михайло радів таким метаморфозам, боявся перебити, слухав і жадібно вбирав інформацію, заряджався її енергією.

Вони довго розмовляли. Якось непомітно перейшли на ти. Михайло розповів про себе. Він виріс у дружній сім’ї, де панували мир і злагода. Достатків великих не було, тому йому рано довелося подорослішати, заробляти скупі копійки, які платили за юнацьку працю, щоб допомогти батькам. Навчався гарно, закінчив школу з медаллю, проте в університет вступив не відразу – не зміг зрозуміти, що його знання програли брудній купюрі. Тож довелося пробувати ще й ще, аж поки наполегливого хлопця не взяли на бюджет, правда, на факультет, де був недобір. Але він так радів, що заповзявся вивчитись і стати прекрасним спеціалістом. Тепер-от готується до вступу в аспірантуру. Фотографія – його хобі і непогані гроші. Саме тут він може реалізувати свій творчий потенціал, глянути на світ по-іншому, відчути повноту життя…

Михайло рідко розказував про себе, особливо малознайомим людям, але вирішив, що за відвертість треба платити відвертістю, й був певний, що Еммі можна розказати будь-що, не тільки короткі фрагменти своєї біографії. Він провів її додому, й вони домовилися зустрітися наступного дня у тому ж парку.

Емма не прийшла. Михайло пішов до неї додому, довго тиснув на кнопку дзвінка, але відповіді не було. Розчаровано повернувся, щоб піти геть, але відчинилися двері сусідньої квартири, і з неї вийшла жіночка середнього віку з фарбованим білявим волоссям і яскраво-рожевою помадою на губах, окинула хлопця оцінювальним поглядом, скривилась у скептичній гримасі і після витриманої паузи сказала:

− Якщо ви до Емми, то її нема, і коли буде, невідомо.

− Вона поїхала кудись? – схвилювався Михайло.

− Поїхала, − мовила сусідка. Вірніше, її повезли. Зомліла прямо на порозі власної квартири. Ми викликали швидку, і її забрали. Кажуть, що довго не протягне…

Михайло не став дослуховувати сусідчин монолог. Хутко збіг униз, помчав у лікарню. І от тепер він тут, в палаті інтенсивної терапії. Він то ходив по палаті, рахуючи кахлі на підлозі й власні кроки, то знову сідав і ніби провалювався в спогади.

Усі люди самотні. Ти скажеш, що це не так, що в цьому бурхливому світі важко бути одиноким, що просто не дадуть побути наодинці із собою, навіть коли хочеш цього. А я відповім тобі: усі ми – робінзони серед людей. Мільярди загублених душ-острівців.

Самотність – це твоя ручна вовчиця, яку ти виплекав із щеняти. Годуєш її з рук і думаєш, що можеш керувати нею. Необачно. Маєш знати, що ніколи не приручиш її повністю, як пса, ніколи не побачиш вірності в її холодних очах − лиш хижий вогник. Вона завжди матиме верх над тобою. Захоче – лащитиметься, захоче – вчепиться в горло. В нічних тінях, що виповзають з-під ліжка й виростають на стіні, побачиш її ікла, відчуєш, як вона накриває тебе й вгризається в плоть, у душу. І вже перестанеш бути собою, розтечешся чорною плямою, станеш кривавим місивом.

Або ж з часом сам можеш здичавіти. Як вовкулака, втечеш із нею, своєю сірою подругою, в ліс, витимеш на місяць і більше не покажешся на очі людям, кидатимешся на них люто.

І ще скажу тобі: люди завжди самотні серед людей. Але з Богом − ніколи. Де б ти не був, Він з тобою у сні й наяву, говорить до тебе, лиш зумій почути. Якщо хоч раз удасться – вважай, що загнав вовчицю в клітку…

Зранку лікар покликав Михайла на розмову до кабінету.

− Думаю, настав час поговорити серйозно. Ви знаєте, що фінансування медицини в нашій країні нікудишнє, – почав здалеку лікар. – Утримання таких пацієнтів, як Емма, дорого обходиться лікарні, і ми потребуємо допомоги… Грошової. Оскільки родичі хворої не з’явилися, а ви єдиний відвідувач, то говорю про це вам. Ви, звичайно, не зобов’язані нічого робити… Я розумію, вона вам чужа… Але й ви маєте нас зрозуміти, ми не маємо можливості довго тримати її тут…

Михайло невідривно дивився на чоловіка в білому халаті. Він знав, що не уникнути цієї бесіди, і відповідь була готовою:

– Добре, я вас зрозумів. Питання в сумі.

Було помітно, що лікар відчув полегшення, адже йому не довелося довго підводити співрозмовника до правильної відповіді. Він вже зібрався озвучити вирішальну репліку. Раптом двері різко відчинилися й до кабінету влетіла медсестра.

− Вибачте, що потурбувала, але в наша доходяга отямилася, – випалила сходу, а побачивши Михайла, затнулась, густо почервоніла й звернулась до нього: – Просила вас гукнути.

Він зайшов до палати й в нерішучості зупинився на порозі. Емма лежала із заплющеними очима і жодних ознак життя не виявляла. Але враз уста її заворушилися, і він почув шепіт, який здався йому криком:

− Підійди ближче.

Михайло слухняно зробив кілька кроків.

− Як ти знала, що я тут?

Вона не відповіла, попросила:

− Ще ближче.

Він сів поруч неї на край ліжка.

− Вони кажуть, я помру, − тихо мовила Емма. – Я ж відповідаю, і ти скажи всім: смерті немає. Я знаю.

Черкаси, 22 січня 2014 р. Б. 0.35