Чорний Принц на рожевому коні
Глибока ніч, майже ранок вже і до світанку неумолимо плине час. І місяць, як чарівний човен, уже зайшов, заплив, за обрій. Небо ясне, ні хмаринки лише зорі вимальовують картини, як краплі роси на сонці виблискують весною в полі. Зорі такі ясні, різнобарвні, невблаганно плинуть світом в пучині великого космосу немов живуть своїм життям.
А на сході, там де обрій вже загорається рожевим світанком, одиноко плине найбільша і най яскравіша із всіх на небі, як Доля, як безмежне Кохання двох, що заблукали на світлих стежках безкрайнього всесвіту.
Світанок. Зовсім трохи і зійде Сонце. Тепле, Ніжне, Світле, як почуття Великої Любові. Освітить, обігріє, приголубить… мабуть ще й трохи обпече.
Світанок. Все вище і невблаганно, змітаючи з небесного схилу зорі, загорається світанок. Зорі бліднуть а потім зовсім гаснуть. І ось все небо від сходу і аж до зеніту вже майже пусте. І лише ота, що сама яскрава ще не згасла, ще бореться із вічною чорнотою космосу і таким бажаним, для когось, світанком який для зірок – смерть.
Ось і перші промінці. Схід вже жовтий, білий, голубий, переливається на небі яскравою веселкою почуттів як перше кохання. Край сонця вже вийшов із-за обрію, обрамлений рожевим сяйвом. Ось і почався день. Новий день, в якому зірки вже нема або затьмарена вона в глибинах душ. Лише пам’ять світла їй назавжди закарбувало в серці двох.
Колись скінчиться день, пройде півночі і серед зір небесних засія ота зоря, а може й ні… Адже не можна кожен день гасить вогонь з надією, що розгориться він із іскорки малої, ще й щоб затьмарити світлом інші зорі.
