Колекціонер
з рубрики / циклу «Місячне сяйво»
Я зустрів його на поетичному вечорі. Подробиць уже не згадаю. Стерлися з пам’яті з часом. Але не ця зустріч.
Він одразу привертав увагу. Елегантний. Стрімкий. В чорному пальто з білим шаликом. У віці, але не старий.
Зупинився поглядом на мені . Пропалив.
- Доброго вечора. – Почув я, здригнувся від несподіванки.
- Пробачте. Ми знайомі? – Наважився запитати.
- Я читав ваші твори. Справили враження. Можна поговорити?
- Так. Звичайно. Тут неподалік непогане кафе.
Цікавість охопила мене. Ледве дочекався, доки не влаштувалися за столиком. А він не поспішав. Наче наважувався почати.
- Ви схожі на друга однієї панянки. Бачив вас разом якось. Сказав незнайомець. Назвав її.
- Так. Знаю її. Але ми розлучилися . Давно. Знаєте що з нею зараз? Проблеми?
- Вислухайте. І вирішите самі. – Стримав Він мій запал. Я тепер можу розповісти це.
Його розповідь вразила мене. Я думав, що після ТАКОГО більше не писатиму. Але таємниця роздирає мене. Мушу переказати.
Мене завжди цікавила психологія. Змолоду я був зачарований світом людських бажань та емоцій. Я скоро навчився непогано читати людей. Почав помічати тих, хто має великі і щирі мрії. Це подобалося мені. Сам бажати не вмів.
Я придумав як бути ближче до того життєдайного джерела. Знайомився з потрібною людиною. Казав, що письменник і пишу книгу про людські пристрасті. Питав про найзаповітніші бажання. А на прощання казав «Хай ваше бажання здійсниться». Повірте, я не мав на увазі нічого злого. Просто слова.
А нещодавно довідався що ті слова збуваються. Ліпше б я їх не казав.
Нещодавно прочитав у газеті, що юнак, який писав музику і мріяв про славу покінчив життя самогубством. Не витримав публічності і того, що всі його вчинки під прицілом преси. І навіть шукають про що він думає. А він же був першим моїм «клієнтом».
Далі більше. Дівчина, що мріяла про кохання отруїлася, коли її коханий загинув в аварії. Про це розповіла її подруга.
Новини накочувалися звідусіль. Таке траплялося з кожним, кого я «ощасливив»! КОЖНИМ!
Не віриться що це сталося.
Він перевів подих.
Я не підганяв його. В очах і так застигла нелюдська мука.
‑ Невже вони хотіли іншого? Чи розучилися мріяти?
‑ Тепер я колекціонер самогубств. – сказав ледь чутно.
‑ Час і мені знайти свою кару. Але останньою я бачив вашу подругу.
Може встигнете?
