" ... Ще одна історія з життя"
Це було 14 лютого… Біла царівна покрила все навколо інеєм…Того дня було свято. Свято, яке з нетерпінням чекають всі закохані - День Святого Валентина! Повсюди в місті гуляють туристи, веселі компанії дітей, закохані пари, які поспішають подарувати подарунки один одному… Та ніхто з них, проходячи по головній вулиці міста, не помічає її…. Не помічають смутку у її очах… ніхто з них не задумується над тим , чому вона самотня… Чому по її щоках течуть сльози…що це за сльози? Сльози радості чи смутку? Ніхто навіть не може уявити, що через кілька місяців, а може навіть і днів, може так само блукати по місті, як вона… адже - це життя, і ми не знаємо, що нас чекає…Ніхто навіть уявити не може, що з нею сталося… чому ще два дні тому, вона, така ж усміхнена гуляла тут… теж тримаючи за руку кохану людину, шепчучи йому слова кохання, яке наповнювало її з усіх сторін… а сьогодні вона сама…в її очах смуток…тривога… розгубленість… сильні переживання… сором, ні це не сором перед людьми за поведінку , це сором за те, що не вберегла його…що відпустила, що не поїхала з ним!!!! Її картає думка, що це вона в усьому винна, що саме через неї все сталося, адже вона могла його не відпустити, могла сказати , що хоче, щоб він був з нею… але ж він їхав до своїх батьків…ні вона не могла так вчинити, але вона могла поїхати з ним…а що б це змінило? Все одно цілились у водія… його б це не спасло… а її не вбило… Але зараз вона не хоче шукати собі виправдання, вона хоче і далі звинувачувати себе в усьому… їй так легше… Вона блукає по маленьких вуличках зовсім одна, її мучать спогади і сумління . Ті спогади не дають їй жити вже більше ніж тиждень… вона зайшла в те кафе, де вони сиділи того вечора , сіла за той самий столик… закурила сигарету… і згадувала про що вони говорили… згадували його усмішку, яку так любила…і сама не помітила як по її щоках покотилися сльози… А ще дев’ять днів тому, вона була на сьомому небі від щастя, адже вона сиділа тут з коханою людиною, яка розповідала їй їхні плани на майбутнє, яка говорила, як сильно її кохає,яка цілувала її, яка обіцяла завжди бути поряд…а зараз його немає…коли їй так тяжко…Її навіть пробирала злість, що він обіцяв завжди бути поруч, а зараз його немає…саме тоді, коли він їй так потрібен… Вона ще довго сиділа і згадувала той вечір, той щасливий вечір, в який стільки всього сталося…Саме тоді , її Славчик розповів, що батько віддає йому машину, ту прокляту машину про яку він так довго мріяв… Він був щасливий, і вона теж була щаслива...
Юля зі Славіком були знайомі ще з дитинства. Вони жили неподалік один від одного і тому товаришували з дитячого садка! Та їхня дружба закінчилася великим коханням, про яке дехто може тільки мріяти… Їхні батьки теж були знайомі, і були не проти, що їхні діти проводять час разом… звичайно ніхто з них не міг уявити, що у такому молодому віці можна так кохати… Того вечора все було як звичайно…закохані пішли гуляти, після чого зайшли в кафе, яке находилося в центрі міста… Вони сіли за свій улюблений столик, і почали балакати… Славік, якому на той час було 18 років , був втягнутий у «бізнес» батька. Юлі це не дуже подобалося, але вона мовчала і надіялася, що згодом зможе переконати коханого, що мафія і крадіжка машин не його, але поки вона мовчала… і слухала ще одну розмову коханого про «роботу» … Закінчилася вона тим, що він з радістю скрикнув, що батько подарував йому свою машину, міцубіссі Галант, про яке він так мріяв. Юля теж раділа за коханого, адже одна його мрія збулася! Він ще довго розповідав , де вони тепер зможуть їздити, як будуть відпочивати і, найголовніше, пообіцяв покинути бізнес батька.
Після довгих розмов, закохані вирішили перейтися вечірнім містом… та через 10 хвилин їхньої прогулянки, зателефонував батько Славіка, який попросив його забрати матір з дня народження і завести додому, тому що вона себе погано почувала! Славік не міг відмовити батькові, який залишився без машини… Тому він відвів Юлю додому , пообіцяв що зателефонує , якщо не буде пізно , пішов по машину і поїхав за матір’ю … Було вже біля дванадцятої ночі, коли він під’їхав з мамою під під’їзд, вона пішла додому, а він поїхав ставити машину на стоянку… та від під’їзду він так і не від’їхав… Коли Славіка не було вже пів години, а телефон не відповідав… матір виглянула у вікно і побачила що він ще тут, стоїть із заведеним мотором.. вона занепокоїлася… і пішла вниз глянути у чому річ… Та картина , яку вона побачила її ледь не вбила… двері водія були відчинені, в салоні автомобілю світилося світло, а її син лежав увесь в крові… з пулею в скроні … не кожна матір зможе витримати таке…
А тим часом Юля прийшла додому, випила теплого чаю, оскільки замерзла на вулиці, посиділа з мамою, розказала, яка вона рада за Славіка, що його мрія збулася, прийняла ванну і вирішила лягати спати, оскільки коханий повернеться пізно і не зателефонує! Та через годину її розбудив телефонний дзвінок , який дуже стривожив її матір, але скільки Юля не наполягала, щоб матір сказала хто це дзвонив, вона мовчала… і просто плакала… Юля перестала наполягати і пішла спати, оскільки подумала, що це якась подруга посварилася з чоловіком або щось на подобі того Та коли Юля прокинулася зранку, і почала збиратися в школу, замітила, що матір цілу ніч плакала, тоді вона вже вирішила, що нікуди не піде, поки не почує що сталося… Мама зробила їй заспокійливого чаю, і посадила біля себе… та не знала як почати, та коли Юля сказала, що йде дзвонити до Славіка, щоб він за нею не заїжджав, бо вона не йде до школи…мати почала гірко плакати і скрикнула : « Сонечко моє, його більше немає з нами…його застрелили ». Юля звичайно не повірила, чи то не зрозуміла матері, і кинулася до мобільного телефону , абонент був недоступний… Тоді вона вибігла і побігла до його будинку…навкруги була міліція… все було загороджене і тільки ще з машини капала кров… Ніхто не може навіть уявити що робилося з нею в ту хвилину коли вона це побачила…її серце розбивалося на тисячі кусочків… Вона не вірила очам..не вірила, що це машина її Славіка, що це його забрала швидка…вона не вірила ні в що!!! Вона підбігла до його батька, який гірко плакав і в усьому звинувачував себе, адже це він мав бути на цьому місці, це він мав сидіти за кермом… це він мав бути мертвий..а не його, настільки юний син…
Відбувся похорон, а Юля і далі не вірила, що її Славіка немає в живих. Протягом цих 9 днів, вона не жила, а просто існувала. Ходила до школи, куди кожного дня приїжджала міліція , допитувала її, яка не давала їй спокою і вдома . Після таких приїздів, Юлі маму викликали до школи, де перше намагалися їй допомогти, а потім почали звинувачувати, що вона сама винна у всьому, що вона не займалася вихованням доньки, бо дозволила їй зустрічатися з хлопцем , батько якого був пов`язаний з криміналом. Мати не витримала і висказалася директорові . Вона знала, що немала права заважати щастю своєї доньки. Її совість була спокійна і чиста.
Тим часом Юля не могла ні про що думати , не могла спати, не їла. Схудла на 7 кг. Мати не могла дивитися, що робиться з її донькою… вона примушувала її їсти, як немовля. Вона і далі існувала, не спілкувалася з друзями, лишній раз не виходила з дому. Юля замкнулася в собі. Весь час згадувала свого Славіка, ті найпрекрасніші дні у їхньому житті , їхні поїздки на природу, вечора проведені разом, їхній перший поцілунок, який зробив їх найщасливішими , його вуста, які пахли медом…після цих спогадів, по її щоках знову котилися сльози…сльози болю, кохання, спогадів, страждання…
І ось цього дня, коли всі закохані повиходили на вулиці, щоб всім показати, яке це кохання, і що це таке, Юля сиділа і далі в тому кафе, за тим столиком, згадувала коханого… і плакала. Коли до неї підійшов офіціант, вона замовила їхню улюблену каву, два горнятка… Офіціант запитав, чи вона когось чекає, а вона відповіла: «… ні, не чекаю…він вже тут, мій коханий…».
З того дня пройшла півтора року. Півтора року смутку і горя, радості і чекання, болю і переживання, зради і дружби… Життя Юлі кардинально змінилося, вона перебралася жити у Львів , де поступила у Львівський Державний Університет ім. Ів. Франка на Географічний факультет, хоча все життя мріяла вчитися на міжнародних відносинах. Львів приніс Юлі нові переживання, нове життя, нові відчуття, нові знайомства , нові страждання… але Славік назавжди залишиться в її серці і її очах… Не можу сказати, що вона більш нікого не пустила в своє життя, бо це не так. В її житті появлялися і інші хлопці, але нікого з них вона цілком не пустила у своє серце і це не дарма, оскільки їй причинили чимало болі, але про це іншим разом.
Сьогодні Юля студентка другого курсу. Весела, добра, енергійна дівчина, яка радіє кожній хвилині свого життя. Та коли я дивилася в її прекрасні очі, в яких відбивалося проміння сонця, то вони були наповнені смутком, хоч вуста і усміхалися…
Львів, 18 липня 2010р.