27.05.2014 23:03
for all
199 views
    
rating 5 | 5 usr.
 © Тетяна Белімова

ВІЛЬНИЙ СВІТ

ВІЛЬНИЙ СВІТ Глава 1

Поля

«Проходила по полю
Обніжками, межами.
Біль серце опромінив
Блискучими пожалій.
Поглянула - скрізь тихо.
Чийсь труп в житах чорнів...
Спросоння колосочки:
Ой радуйся, Маріє!
Павло Тичина «Скорбна мати»

Було три сестри… У якомусь іншому житті. Вона – Нюся – старша, Поля (бідна, маленька Поля, приречена від народження страшною фатальною вадою серця) – середня, і Клава – найменша. А ще був брат – найстарший, найулюбленіший (у тата – у мами – у сестер – бабусь – дідусів, бо ж один) – Жора. Чому був? Він і зараз є! Він же десь є?

Але Поля померла… Це сталося рік назад. Її маленьке хворе серце просто не витримало (вона так і сказала перед отим останнім своїм віддихом: «Нема сил терпіти… серце вже не може…»), але перед цим були оці страшні слова… нагромадження слів. Слова, які окреслювали невідворотній вимір долі кожного з них…

Те, що Поля – не така, те, що вона «бачить», відчуває і проказує те, що – лише – має – бути, про це незабаром дізналися всі тут, на маленькому Трухановому острові.

- Не можна ж так! Люди добрі! – мати підпирає двері (це вона так не пускає чергового «відвідувача» до Полі).

- Тю! Та я ж не за «просто так»! Я ж віддячу…

- Нехай, мамо… Пустіть його… Я все йому скажу…

Маленька зіщулена постать Полі на ліжку. Вона жестом підкликає до себе Клаву і дає їй декілька цукерок, які отримала від «відвідувача». «Поділися з Нюсею!» – вичавлює синюватими губами вона. І Клава швидко перебігає до іншої кімнати, де Нюся під вікном на лавці із незмінною книжкою («На й тобі! Поля дала!»). Із сіней долітають приглушені благання матері (знову просить облишити її дочку, не мучити смертельно хвору! дати дожити у спокої!), схлипування «чужого» дядька (аж так розчулився подробицями його дитинства, яких ніхто не міг знати, звідки ж їй відомо? їй? скільки там їй років? чотирнадцять? чи Поля щось «сказала»? страшне… невідворотне…)

Полі завжди погано після «цього». Біля її ліжка мати. Вона благає Полю «не приймати» («Доню! Просю тебе!»). Але Поля лише посміхається у відповідь. Вона гарна тою білою безкровною, ніби вкрай напудреною, матово-порцеляновою красою, яка властива сердечно хворим. І ця виняткова блідість у поєднанні із великими карими очима й в’юнкими кільцями темного волосся додає щось демонічне, казкове до її зовнішності (якби ж не ці вічно підсинені вуста, хрипкий придих, який округлює рот у пошуках повітря, ніхто б і не завважив, що це смертельно хвора дівчинка), змушує оцих всіх зайд, гультяїв, просто цікавих і незайнятих виживанням, валом валити сюди, до неї, аби почути «суд» чи «присуд» долі.

- Мамо! Не забороняйте мені… – Поля опускає очі. Вона не хоче засмучувати маму. Врешті просто не може їй прямо у вічі сказати, що – знає – свою – долю – що – вже – не довго – лишилося… Не має сил пояснювати, що їй так цікавіше, ніж цілий день дивитися у стіну, чи у вікно, хай за тим вікном весна, розмай Дніпрового плеса, щебет птахів, гілочка бузку, що ось-ось має розквітнути. Так краще – для неї, для тих бідолах, що шукають відповіді. Вона їм поможе! Вона може їм допомогти! А їй? Її ніхто не врятує…

- Мадам Терещенко! Ви даремно за мною посилаєте! Чуєте? Я не хочу ваших грошей! Аби ви навіть продали все – все, що маєте, і повезли Полю у Швайцарію… то й тоді б ви нічого не змінили… зрозумійте! Це не лікується! – Лікар відмовляється від чаю, але затиснуті гроші із материного п’ястука таки запхнуті до кишеньки його камізельки у тонку, ледь помітну смужку.

За великою діжкою із фікусом, у куточку – ікони (так не видно з дверей, зовсім і непомітно). Одна велика, «Вербна неділя», зображає в’їзд Ісуса на осляті до Єрусалиму, інша такого ж розміру – Миколу Чудодотворця, декілька маленьких – незмінна Богородиця, Свята Аполлінарія, ще якісь лики у затертій позолоті. Агафія навколішках. Молиться.

- Мамо… – це Поля кволо стогне за стіною, – Позви маму…

- Так нема ж її, пішла на Поділ за лимонами… ти ж сама її просила…

Тихий сміх… Полі смішно, хоч і боляче сміятися… Вона знає, що мама нікуди не йшла (вона ж бачить її у тому темному кутку, вкляклу перед іконами, так, ніби й нема оцієї стіни між кімнатами). За лимонами пішов дядько Федір – сусід. Йому однаково треба було до міста. А мама хотіли трохи поспати після безсонної ночі біля ліжка важкохворої, але знову не заснула...

- Нюся… – синява Поліних вуст стала настільки виразною, що вони скидаються на чорничну аплікацію на цьому абсолютно білому обличчі, – Позви маму… я погладжу її по голові і вона піде спати… я їй допоможу…

Агафія все чує у сусідній кімнаті. Важкі гарячі сльози градом котяться впалими щоками. Ні! Вона не хоче! Не бажає, аби Поля витрачала рештки себе на неї!

Риплявий звук вхідних дверей (а ніби ж нещодавно змащували?), заходить Семен. Нечутно ступаючи, він просочується за діжку з фікусом і впивається очима в дружину.

- Ну? Як? Довго? Мучиться? – всі ці німі питання, не проказані (тому що сто разів вимовлені й чуті) повисли у повітрі зримими знаками дражливого неспокою, відчутної фізично трагедії (адже це так несправедливо! чому вона? за віщо? така чиста… особлива… така єдина дівчинка, бо так схожа на нього, на свого тата!)

- Лікар більше не прийде…

Семен намагається обійняти Гафійку за плечі, але вона виривається, затискує у собі новий підступний вибух плачу й зводить очі у ревній нестямі нагору, туди, де, де… Невже Він не чує? Не бачить? Не допоможе? Вона не хоче й не може змиритися… Є й інші лікарі! Хай цей геніальний Самойлович хоч сто разів каже, що «я таки вас попереджав, мадам Терещенко… до п’ятнадцяти, максимум шістнадцяти років… більше її серце не витримає…» Хай! Є ж ліки! Повинні бути! Чому вона всім допомагає, а себе зцілити не здатна? Навіть котеня оте, прибите дверима, яке вже хрипіло у смертній агонії, виходила! А на себе покласти цю білу із зримими потічками вен руку? Чому? Чому…

На її похорон зійшовся весь острів – той самий невеличкий Труханів острів навпроти Подолу (ніби вже не Київ, але все ж таки Київ). Ця новина – «Ви знаєте? Померла ця дівчинка! Так, та, що провидиця… Так, ще й лікувала» – невидимим рефреном об’єднала дорослих і малих, тих, хто знав – дружив – бачив, і тих, хто лише чув. Несли на руках труну аж до самісінького Байкового цвинтаря. Могли б і ближче, але ж там вся родина. Родина Терещенків. Так уже повелося.

Було багато квітів, але найбільше білих лілій. Червень. Білі лілії. Судома, що зводить і зводить у безкінечному риданні рот. Нюся запам’ятає це все – до найменших подробиць. Вона зненавидить і білі лілії, і першу червневу спеку – до свідомого оминання цих літніх квітів, одного лиш їхнього запаху.

Клава вбере цей момент епізодично, і не тому що менша, а тому що пам’ять милосердна до неї. До неї – особливо. «Ти не будеш ніколи щасливою, Клаво! Мені так шкода тебе! Матимеш двох чоловіків, а діток не матимеш… І обох переживеш... І з жодним не будеш щасливою…», – ці слова, вимовлені Полею у цейтноті, у передсмертному гарячковому диханні, будуть забуті її меншою сестрою. Маячня… Вона, Поля, вже не тямила, що казала… Та ці ж слова ніколи не забудуть про Клаву, поки не виповняться всі… до останнього.

Жора. Він уже у Саратові – у танковому училищі. Він не приїхав на похорон сестри. Не тому, що не відпустили, а через те, що ніхто б його не чекав. Літо. Спека. Поля мала бути красивою. До самого останнього моменту. Ні Агафія, ні Семен вже ніколи не побачать його, свого сина. Не отримають похоронки. Але й не оплакуватимуть. Бо ж Поля сказала: «А ти, братику, будеш ходити шляхами несходимими! Скільки ж твої ніженьки переміряють світу білого! А жити будеш далеко-далеко, додому не повернешся – аж до глибокої старості!» Аж до глибокої старості…

Рівно за рік по смерті Полі почалася війна. Так, як вона й обіцяла. Говорила, але вони (ні мама, ні тато, ні обидві сестри – старша й менша) не могли зрозуміти, чи то пак, втямити її мови. «Смерть із неба з рогачами»? Так! Київ бомбили одним із перших! «Будете стояти і дивитися, а міст вибухне на ваших очах!» Буде й таке… «Нечисть сіра прийде, буде клацати зубами, смертю дихатиме, і ви підете звідси. Підете назавжди, а тут все згорить» І це буде… Все буде.

Вчора почалася війна. Так просто й буденно. Забігла сусідка – тьотя Шура – і просто з порогу:

- Війна! Вже бомби кидали!

Війна… Яка? З ким?

- Із німцем! З ким би ще? – безапеляційно зауважив батько. Він уже воював у першу імперіалістичну, був в австрійському полоні. Царський уряд викупив його (у першої дружини не було таких коштів). Ось годинник на стіні, привезений із далекої Австрії – єдине матеріальне свідчення тому, та ще губна гармонія, що на ній час від часу (забави ради!) щось грає батько, якісь бравурні німецькі пісеньки. Вивчив колись. Проста механічна, майже м’язова пам’ять.

Годинник на стіні відбиває своїм несхибним австрійським механізмом хвилини – години – дні… Що тепер буде? З ними усіма? Нюся не розплющує очей. Якщо дивитися крізь примружені повіки – весь світ як біле марево. Без подробиць – без питань – без відповідей – без болю.

Відкладена математика з географією. Не до вступу. Вірніше, куди ж тепер вступати? Університету більше нема. Тут – нема. Евакуація. Красиве слово. Та не для них. Хто вони (мама, тато, Нюся, Клава)? Родина простого бакенщика, що запалює (тепер уже у минулому часі) гасові вогники сигнальних маячків на металевих буях вздовж фарватеру Дніпра. Проста родина, яких тисячі. Всіх неможливо перевезти й сховати від війни у надійне й тихе місце. Тому... тому залишається вірити, що наші не здадуть Київ. А у що ж іще вірити? На що сподіватися? Як мама? Забитися у темний куток з іконами, відгороджений діжкою із тим самим фікусом від цього жорстокого світу. Від такого несправедливого світу?

Жора. Де він зараз? Живий? Здоровий? Жодної звістки. Його просто із того Саратова забрали на фронт? Його забрали… Просто з того танкового училища, спішно начепивши на нього, дев’ятнадцятирічного юнака, «молодшого лейтенанта»…

Поруч із Святою Аполлінарією темніє лик Святого Георгія Переможця. Мама молиться. Підняті до неба очі. Сухе шелестіння вуст. «Святий Георгію, заступнику наш благосердний перед всеблагим чоловіколюбцем Христом Богом нашим... Моли про раба божого Георгія… нехай мине його куля зла, залізо погане, бомба клята… хай неушкодженим буде тіло його…» 

Нюся не спить, лише робить вигляд, що заснула. Вона слухає це майже нерозбірливе жебоніння. Це заколисує. Водночас зринає думка десь на споді, що мама щаслива! Яка ж щаслива мама, що має оцю свою віру! А вона, Нюся? Її серце нагадує їй же самій маленький сталевий кулачок (ні! її серце цілком здорове! не те, що у бідної Полі!) Кулачок, якому не можна розжатися! Треба тримати сталеву зібраність. Більше не можна плакати – нарікати – розпускати шмарклі. Не можна бути слабкою. У цьому світі і цьому часі ніхто не має права бути слабким!

Це годинник так голосно цокає? Ні… Це щось інше… Звуки канонади? Звуки канонади… Глухі, як удари землі, що сипалася й сипалася на Поліну домовину… Глухі удари невідворотності. Нестерпної, страшної невідворотності – до клацання й скреготу зубовного, до липкого страху й холодного поту.

Німці. Вже зовсім близько. Майже в Києві. 



Київ, вересень-листопад 2013 року

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 04.09.2017 08:32  © ... => Ольга Моцебекер 

Дякую, Олечко, що поділилася роздумами. Образ Полі реальний, списаний із дівчинки, яка прожила дуже мало, але залишила по собі вагомий слід. 

 31.08.2017 20:50  Ольга Моцебекер => © 

Таню, усю книгу ще не читала, але ті глави, що тут викладено, до душі. Цікаві, змістовні. Особливо сподобалася саме перша глава, образ Полі, говір матері. Сама по собі - цілий світ. 

 28.05.2014 20:21  © ... => Мальва СВІТАНКОВА 

Вельми вдячна! Сама сьогодні перечитала глав із 10 - не могла відірватися! Ніби не я написала!

 28.05.2014 19:47  Мальва СВІТАНКОВА => © 

Цікаво! 

 28.05.2014 08:00  © ... => ГАННА КОНАЗЮК 

 Дякую, Анічка!)))))))))) Втішена!!! 

 28.05.2014 02:29  ГАННА КОНАЗЮК => © 

Коли у філолога бракне слів, то це якись нестандартний випадок... Усі бачили кольорові сни, а Аня читала "Одинокий світ"  і тихенько рюмсала... Скажу одне - такі твори не читаються, а вивчаються...