Якось т@к
Гроза, дощ. За вікном все сіре. Під ним і між будинками вітер гойдає крони дерев. І я пишу якусь херню на своєму старому мак-буку в ліжку. На мить спинившись, я подивився в вікно на цю заспокійливу сірість і кілька хвилин ловив яскраві блискавки очима. Ні блискавок я не бачив, лише їх примарний, фантомний сліпучо-розмитий слід. Як вони схожі на секунди нашого життя... Саме життя. Життя не в сенсі на родився й помер, а трішки приземленіше або навпаки глибоко. В сенсі миті коли відчуваєш, що ти живеш, а не існуєш серед сірого неба. Коли захоплює дух. Тупо думати мабуть, що глибоко а що ні, й ще тупіше думати, що тупіше.
Якщо ви думаєте, що мені дєлать нєфіг, то ви праві. А що мені ще робити? Чую вже сотні порад. Напевно ви ви думаєте я самотній і мені потрібна дівчина? Ви знову вгадали але од часті. Я справді вже п`ять років відчуваю самотність. Я зустрічаюсь зараз з Лєною. Але нічог більшого ніж секс і спільні дитячі інтереси... Невже знову пояснювати? Які спільні ДИТЯЧІ інтереси в двадцять два? Музика, кіно(театр нудота), художні виставки, знову секс і мабуть ще раз секс. Дитячі, тому що серйозного нічого не хочеться. Ні сім`ї, ні дітей ну просто нічого серйозного. Ми просто тікаємо від самотності.
Доречі про самотність, треба зайти на помийку покинутих і обділених у спілкувані, це місце якраз для таких, як ми, і його називають ВК. Тільки згаяний час. Мабуть Герасим з "му-му" за весь цей час скопіював би полотно Гранжа до мєлчайших дрібниць... Треба послухати Френіка... -привіт, чмок-чмок- чмок-чмок-чпок - (смайл)ти де?- дома - може сходим кудись завтра? - давай куди моя повелителька хоче? - в "Мануфактуру" там виставка картин Гапчинської...
Вона мені справді подобається. Розумна, божественна фігура, карі очі і довгі кучеряві волоси. А особливо мене приваблює в ній- це її гострі зубки. Але ми обоє знаємо: ці стосунки, рано чи пізно приречені. Знову будую ілюзії, питаю, що мені зробити, щоб протриматися і не повторити минулі помилки? Інколи думаю: може я справді її кохаю? Але згадую перше кохання і просто розгублююсь. Довго міркуючи про повну протилежність я твердо повторюю: це всього навсього бажання... мати те чого не мав (я ж навіть незміг сказати їй "люблю", вона надто була неземною для мене). Згадую слова Влада:"... ми приречені на самотність... все рано чи пізно приречене на небуття...". Ці вирваті з його контексту слова завжди заспокоювали. Паралізували мозок. Обездушували. Примушували думати логічно.
Треба прийняти холодний душ.
