31.05.2014 12:34
лише 18+
251
    
  1 | 1  
 © Адам Буткевич

Якось т@к

Гроза, дощ. За вікном все сіре. Під ним і між будинками вітер гойдає крони дерев. І я пишу якусь херню на своєму старому мак-буку в ліжку. На мить спинившись, я подивився в вікно на цю заспокійливу сірість і кілька хвилин ловив яскраві блискавки очима. Ні блискавок я не бачив, лише їх примарний, фантомний сліпучо-розмитий слід. Як вони схожі на секунди нашого життя... Саме життя. Життя не в сенсі на родився й помер, а трішки приземленіше або навпаки глибоко. В сенсі миті коли відчуваєш, що ти живеш, а не існуєш серед сірого неба. Коли захоплює дух. Тупо думати мабуть, що глибоко а що ні, й ще тупіше думати, що тупіше.

Якщо ви думаєте, що мені дєлать нєфіг, то ви праві. А що мені ще робити? Чую вже сотні порад. Напевно ви ви думаєте я самотній і мені потрібна дівчина? Ви знову вгадали але од часті. Я справді вже п`ять років відчуваю самотність. Я зустрічаюсь зараз з Лєною. Але нічог більшого ніж секс і спільні дитячі інтереси... Невже знову пояснювати? Які спільні ДИТЯЧІ інтереси в двадцять два? Музика, кіно(театр нудота), художні виставки, знову секс і мабуть ще раз секс. Дитячі, тому що серйозного нічого не хочеться. Ні сім`ї, ні дітей ну просто нічого серйозного. Ми просто тікаємо від самотності.

Доречі про самотність, треба зайти на помийку покинутих і обділених у спілкувані, це місце якраз для таких, як ми, і його називають ВК. Тільки згаяний час. Мабуть Герасим з "му-му" за весь цей час скопіював би полотно Гранжа до мєлчайших дрібниць... Треба послухати Френіка... -привіт, чмок-чмок- чмок-чмок-чпок - (смайл)ти де?- дома - може сходим кудись завтра? - давай куди моя повелителька хоче? - в "Мануфактуру" там виставка картин Гапчинської...

Вона мені справді подобається. Розумна, божественна фігура, карі очі і довгі кучеряві волоси. А особливо мене приваблює в ній- це її гострі зубки. Але ми обоє знаємо: ці стосунки, рано чи пізно приречені. Знову будую ілюзії, питаю, що мені зробити, щоб протриматися і не повторити минулі помилки? Інколи думаю: може я справді її кохаю? Але згадую перше кохання і просто розгублююсь. Довго міркуючи про повну протилежність я твердо повторюю: це всього навсього бажання... мати те чого не мав (я ж навіть незміг сказати їй "люблю", вона надто була неземною для мене). Згадую слова Влада:"... ми приречені на самотність... все рано чи пізно приречене на небуття...". Ці вирваті з його контексту слова завжди заспокоювали. Паралізували мозок. Обездушували. Примушували думати логічно.

Треба прийняти холодний душ.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 31.05.2014 12:09  Тетяна Белімова => © 

Пане Адаме! Ось які думки виникли після прочитання вашого твору.
По-перше, ваш ЛГ є не настільки брутальним, яким він хоче видатися читачам. Так і не сказав "кохаю" ще не означає, що не кохає. Це радше свідчить про фобії! Про таке відчутне бажання "переконати себе, що це таки не кохання!", бо як раптом не складеться, так буде легше пережити! Легше, коли вважаєш, що втратив лише секс, а не кохання, тому це слово зринає в тексті через речення. Можу порадити вашому ЛГ не так сильно боятися почуттів)))
По-друге, на жаль, дуже багато помилок, русизмів, описок. Вичитайте ще раз!!!
Успіху!