Цвіт бузини

От і відбуяла весна. Відцвіли садки, доцвітають останні весняні квіти. Наступає пора зелені...

Їдучи тою дорогою, Вона завжди відшукувала очима, той кущ бузини, який поодиноко зростав у полі. Як він там виріс? Одненький біля високовольтного стовба. Ото вже пара. Дивно, але він так був схожий на жінку, пишну та гарну. Весняної пори вбраний у медове пахуче суцвіття кремового кольору, здавалось, що розквітала кожна клітиночка тіла, і тремтіла і манила до себе та квітуча краса. Та коли відцвітав той кущ, і цвіт, який манив і дурманив, перетворювався на чорні ягоди, ставало так сумно. Як схоже на жінку, яка щось втратила, розгубила, не зберегла, немов стояла у темній хустці, одиноко біля високовольтного стовба. Ото вже пара...

- Поговори зі мною.

Вона навіть не відреагувала, продовжуючи різати кріп. Пора зелені. Зима спитає.

Чому? Чому? Чому? Та ні, Вона знала свою помилку. Те виховання давалось взнаки. Стерпіти, промовчати, простити. Адже кохала, ще й як. Прощаючи все, що можна і не можна. Чекала? Так. Не день і не два-двадцять років. Втішаючи себе, що зміниться на краще. Зрозуміє. Оцінить. Любить. Що вийшло?

- Про, що ти хочеш поговорити?

- Так просто, ми ж зовсім не спілкуємся, але ж ми разом...

- Разом?

Тепер він ЇЇ просить, тепер він Їй варить каву. Тепер він чекає. Він так і не зрозумів, що Їй насправді так мало треба.

- А як цього року буде називатись твоє свято?

- З яких це ти пір почав цікавитись, як ти кажеш - моїм маразмом?

Чому? Чому? Чому, коли Вона стала ніякою, чому Вона така потрібна йому? Чому зараз він помічає, як цвітуть Її квіти, як йде дощ, як співають пташки? Чому коли вона стала байдужою, він намагається догодити і забалакати? Чому він зараз хоче Її зрозуміти? Чому вже це не треба? Ніяка. Байдужа, бо навчилась жити без того кому присвячувала життя. Так і звиклась, закрилась, застібнулась наглухо. У Неї все завжди добре, щоб ніхто й гадки не мав, що може щось негаразд...

- Гайда кататись на веселці.

- Вона така яскрава після дощу.

Кохання? Помилка? Дарунок долі? Ось воно розуміння. Ось воно справжнє. Хай рідко, але так бажано, хай мить, але найщасливіша. Хай час, він злетить, хай чекання, воно закінчиться. Розквітла, засяяла. Відкрилась. Розстібнулась. Розуміє, любить, летить. Він далекий і єдиний. Помилка? Вичерпане? Нецікаве? Одноманітне? Час? Відстань?

- Ти накриватимеш стіл в альтанці, чи в хаті?

Питання так і залишилось без відповіді. Про що Вона думала? Хто зна. Мовчки різала ту мереживну зелень...

Вона вже не здригалась ні від телефоних дзвінків, ні від тенькання смс. Вона знала, що той на кого вона чекає, не подзвонить, і не напише смс. Звонила і писала Вона. Та смс по якійсь причині не доставлялись, а телефонні розмови все частіше залишали враження того, що випросила. Це колись було дня і ночі мало для розмов. Це колись летіли смс які породжували бурхливий потік метеликів. А зараз? Може накрутила? Може все добре? Любить, чекає, розуміє...

А в очах дорога, де назустріч одне одному, де за руку і від світу, де шовкова трава у яку впали стиглі сливи, і оте красиве поєднання зеленого з синім, де небо високе, де білі хмари такі чисті, як ЇЇ мрії. Хай рідко, але так бажано. Хай мить, але найщасливіша... Вона навчиться жити без нього, без того кому віддала душу...

- Вже зацвів люпин, ти бачила?

Так ось чому він зранку клепав косу. Вона знала, що на тому люпиновому полі він накосить Їй тих квітів. А коли то було в останній раз? Років десять тому, чи? Згадав. Чи?..

- Давай обвінчаємось.

Аж заточилась, затремтіла, трохи не випустила ножа з рук. Стрималась, продовжуючи різати кріп. Пряний букет, насичений колір, ніжна зелень. Кохання? Помилка? Чекання, чи відстань, чи час? В доброї господині кухня має аромат спецій.

- А, що це змінить? Ти змінешся, чи я стану другою? Я не дам такої обіцянки перед Господом...

- Значить в тебе хтось є...

Сльози навернулись. Темно в очах. Ой як боляче. Який різкий біль. Ой як глибоко. Сердечко? Душа? Ні! Вона ніколи і нікого не пустить. Розуміння? Так, воно приходить тоді, коли приходить відчуття того, що втратив. А Вона? Вона найщасливіша, бо двох своїх чоловіків любила так, як ніхто і ніколи їх не любив і не любитиме, і вони це знають. Боляче? Ні! А червоне на зеленому, теж гарне поєднання кольорів. Маленька калюжка крові утворилась на приправі. Усміхнулась, згадавши бабціну улюблену пісню - Порізаний пальчик, ой болить, кленовий листочок не гоїть...

Її свято в цьому році було без назви. Вона приймала вітання, була весела, Вона вміє. Її люблять. В Неї завжди все добре. І тільки люпин у красивій великій вазі засумував і чев`ядів, немов знав, що вже не потрібний, і дзвінка і смс привітання Вона так і не дочекалась. Вичерпане. Нецікаве. Одноманітне. А як же Її сердечко? Чи розривалось воно на частиночки? А як же Її душа? Чи виривалась вона? Чи кричала? Хай то вже нікого не обходить. В Неї бездоганний макіяж, вона холодна, бо вбрана в біле, в Неї завжди все добре, щоб ніхто й гадки не мав, що щось негаразд..

- вітаю... даруй, що із запізненням... щастя, здоров`я, успіху.

Згадав? Чи?..

І десь далеко в підсвідомості римувалися рядки Її маразму.

- Ой той цвіт бузини, 

Немов жінка, якій вже за сорок.

Скоштувавши ягід її, 

Божевілля у серці, 

А в розумі морок...