Нанашка Магда
… Кожного року, як настає Івана Купала, змовкає зозуля, та не втихають солов’ї. А моє серце радіє, щойно відчиняю знайому хвіртку. В тій хаті, збудованій на стрімкому березі, де рушники понад іконами здійняли крила, живе моя хресна мама – нанашка Магда. Цього дня вона чекає гостей. Виглядає у вікно, метушиться біля столу. Посередині білої скатертини вмощує глечик з «Івановими травами»: ромашками, м’ятою, ранніми вишневими мальвами.
…Того квітневого дня, тридцять років тому, Магдалина Коляса йшла до церкви на Богослужіння. Назустріч їй вибігла односельчанка Марія-Орися:
– Магдо, будьте хресною мамою для моєї донечки. Жінка, яку ми запросили кумувати, не приїхала на хрестини…
Магдалина Степанівна була трохи вражена несподіваним проханням. Але не відмовила. Принесла, як і годиться, крижму...
Нанашці Магді минуло вісімдесят три роки. Змалку важко працювала. Вийшла заміж, та дуже молодою овдовіла. Виховала семеро дітей гідними людьми. Пережила важку втрату – смерть сина Василя. Та нині багата дванадцятьма онуками та п’ятнадцятьма правнуками.
З усіх хрещеників та хрещениць я – наймолодша. А так нас в нанашки Магди – двадцять двоє. Було. Троє уже відійшли в засвіти...
За святковим столом линуть щирі слова вітань. Нанашка Магда усміхається, лагідну блакить її очей наповнюють сльози радості:
– Дітоньки мої любі, щоби ви до тих літ дожили, які я нині зустрічаю. Щоби кожній днині раділи, пташині кожній, травинці, світанку …
... Щойно лагідне липневе сонце сідає за небокрай, нанашка Магда босими ногами ступає по припорошених росою споришах своєї життєвої дороги. То вона проводжає дітей, онуків й правнуків до тої великої дороги, якою вони розходяться по своїх домівках.
