Cтанція посмішок
Потяг зрушив з місця, вечірня невидима павутина вчепилася на спину і приросла до тонкого светра. Вона хотіла теж зрушити, відійти подалі, аби можна було помістити себе в простір, куди ніхто не загляне. Натомість – відчувала, як тонкі нитки змушують її стояти незворушно й споглядати, як десятки жінок, чоловіків та дітей, везучи за собою тьмяні вицвілі на сонці валізи, пересуваються вузьким пероном в бік підземних переходів. Її руки були порожніми. Вона рухала пальцями в надії захопити невелику дорожню сумку чи то валізу, однак марно. Павутиння ночі нарешті втрачало силу, вона відчула, як тонкий светр знову опинився поряд зі шкірою на спині. Раптовий дотик синтетики змусив її посіпнутися. Вона озирнулася – а навколо сліди від валіз, тінь від ліхтарів, кілька потягів – очевидців її оціпеніння, і незнайома станція.
Холод був мало відчутним. Вона спробувала знайти хоча б одну вивіску з назвою населеного пункту, в якому опинилася. На мить їй на думку спало заговорити до когось із тутешніх, однак це було б зайвим. А що, як їй ніхто не відповість, гадаючи, що вона божевільна, котра навіть не знає, де зараз перебуває. А в гіршому варіанті – її могли б відвести до місцевих працівників служби охорони та порядку, а розмова з ними була б уже надто сильним тягарем.
Пам’ятаючи, в яку сторону декілька хвилин тому йшли люди, вона продовжувала рухатися до підземного переходу. Її речі залишилися в потязі. Нічого особливого – кілька літніх суконь та пара черевиків на випадок дощу. Усе виглядало так, наче вона не мала наміру залишатися тут надовго, та сенс її перебування на цій станції був не відомим. Вона спускалася східцями вниз, під землю, пригинаючи голову, наче боялася, що на неї просипиться тонна глини і цементу. Коли опинилася внизу, не могла вирішити, куди йти далі, стрілки на показниках розходилися врізнобіч. Вона силувалася прочитати, що знаходиться ліворуч, а що праворуч, як раптом побачила, як до неї наближається дівчинка. Повернулася в її бік, і чекала, поки та буде зовсім близько, намагаючись підготувати свій голос до виходу назовні.
- Вибач, ти не підкажеш, що це за місто?
- Ви нетутешня?
- Так, нетутешня. Мені треба знати… де я зараз.
- Я не знаю, - відповіла дівчинка. Різко розвернувшись, побігла в тому ж напрямку, звідки прийшла.
Вона стояла отетеріла від надто короткого і беззмістовного діалогу. Раптом збагнула, що дівчинка могла піти за кимось зі старших, а це вже несло небезпеку. Вона йшла пришвидшено підземними коридорами, намагаючись знайти той, який вивів би її до якоїсь безлюдної місцини. Пошук, здавалося, тривав вічність. Вона й не помітила, як почала бігти, затиснувши в руках ситцеву спідницю, котра прикривала до колін її худі ноги. Час від часу вона натрапляла на обличчя спантеличених людей, котрі на мить затримували на ній погляд, а тоді різко відверталися. Щось було не так. Щось пішло не так ще напередодні, але коли саме – пригадати вона не могла. Вона бігла, міцно зціпивши зуби, повертаючи то направо, то наліво. Інколи відпускала спідницю, аби закласти пасмо волосся за вухо. Вона боялася бути поміченою, але водночас знала, що мусить бути тут і зараз, що…
Хтось вхопив її за руку і почав бігти поряд. Вона боялася поглянути, хто це був. Відчувала лише біль від того, що хтось надто міцно стискав у своїй долоні її худорляві пальці, що ті аж потріскували. Тепер вона не обирала шлях. Нею керували, її проковтували вузькі темні коридори підземелля, обшліфовували її боки холодні стіни. І стеля, здавалося, от-от опиниться розбитою об ї тіло, і вона залишиться лежати на холодній площині невідомого міста в обіймах невідомої людини, котра керує її життям.
Скільки вони вже біжать. Сил бракує, тиша насторожує, рука ціпеніє в чужій. Вона заплющила очі, силуючись вирватися, натомість за мить опинилася перед його обличчям.
- Нам треба втекти звідси, розумієш? Немає часу на зволікання. – Різко промовив він, відсторонив її від себе і посіпуванням руки дав знати, що це не кінцева зупинка їхнього руху.
- Але де я? – єдине, на що вона спромоглася.
Підземелля продовжувало бігти за ними. Вони були надто близько одне до одного, аби бачити щось між собою. Вона розуміла, що він знає, що відбувається і зможе врятувати її. Відчувала, як гуркотить над нею потяг, і тільки тепер зрозуміла, що окрім них, ніхто й нікуди не рухається. Одні люди стоять схиливши голову над невеличкими пристроями, що випромінюють світло, інші – навпричіпки так само вмостили свої обличчя над чимось надто малим і химерно посміхаються. І насправді всім байдуже до них. Байдуже до того, що вони біжать, нажахані невідомістю.
- Їм байдуже… Ти бачиш це? Байдуже!!! – Крикнула вона щодуху, намагаючись спинити його.
Він піддався її проханню перестати бігти. Знову опинився напроти неї, торкнувся її плеча і опустив голову, наче хотів сказати щось, але не міг.
- Чому ти мовчиш? Що тут взагалі відбувається? Де я врешті-решт?
Він опустився на підземельну підлогу і поглядом наказав їй зробити те ж. Вона підкорилася, і досі тримала свою руку в його, боячись тепер втратити з ним зв’язок.
- Ніхто не знає, що це за місто. Місцеві мешканці не хочуть знати.
- Як це «не хочуть»? Вони ж тут живуть.
- Живуть? Ти називаєш це життям? Поглянь на них… Що ти бачиш?
Вона повільно озиралася, споглядаючи ту ж картину, що і кілька хвилин тому. Нічого так і не змінилося.
- Я бачу людей. Тільки не розумію, чому вони не рухаються.
- Бо їм цього не потрібно. Це, що ти бачиш, - лише тіла. Тіла, які завмерли.
- Що тут в біса відбувається?
- Вони живуть в іншому просторі, і їм так добре. Бачиш, дехто навіть посміхається.
- Раніше я вважала, що посмішка – це ознака щастя, та зараз розумію, що нічого химернішого за викривлення на обличчях цих людей, не бачила ніколи.
- Облиш їх. Нам потрібно забиратися звідси.
Вони знову бігли. Минали сотні таких, що обрамлювали свої обличчя світлом пристроїв. Рухали підземелля лише вони і ще кілька дітей, котрі тинялися, відображаючи розгубленість. І гуркотіли потяги.
Нарешті їм вдалося вибратися наверх. Вони заскочили у вагон найближчого потяга. Сіли на вільні місця. Її валіза стояла під її ногами. Вона впізнала її за кольором молочно-вишневого коктейлю. Відпустила його руку, дістала з кишені пристрій, посміхнулася.
Він був нажаханим і єдиний не знав, що це за місце. Всі навколо посміхалися.
Чернівці, 19.07.14