За стіною хтось живе
Тоді осінь була схожою на кістляву стару жінку, котра після багатьох років прогулянок одними і тими ж вулицями нарешті втомилася. Дерева не поспішали оголюватися, повітря все ще було теплим, а дощі торкалися земної поверхні де-інде, тільки не тут. І запах - запах розмореного життя лоскотав свідомість. Тоді думати про осінь було ніколи.
Сірі від пилюки будинки ставали мало придатними для життя. Всі покидали їх, залишаючи потріскані меблі і стоптані паркети. Всі бігли звідси, мов навіжені, думаючи про вигадане майбутнє, котре манило їх освоювати щось нове. Помешкання впивалися осіннім вітром і відлунням віддалених років. Всі нарешті дихали.
Покинути місто останнім – ось про що сьогодні подумав він. Бути свідком того, як щось помирає – щось велике і занадто живе – єдина втіха старого чоловіка, котрий не вірив у те, що існує. Руки, що затиснули старий телефонний довідник, трусилися від жадоби до порожнечі. Він прагнув позбутися усього, що було хоч якось дотичним до його існування. І нарешті місто втікало. Розбігалося в закутки, залишаючи його одного тліти на фоні осені.
Він глянув у вікно і побачив на склі себе – огидного зморщеного чоловіка, котрий пережив себе самого і навіть цього не усвідомив. Він дивився у власні очі і не впізнавав там нікого. Записник досі був у руках.
Телефонні гудки вразили його слух, він відсахнувся від трубки. Тримав її віддалено, наче гадюку, яка хотіла заповзти в його голову через вухо. Тільки коли почув голос, повільно притулив телефонний апарат до себе.
- Ти все ще віриш у те, що можеш щось змінити? – голос чоловіка тремтів.
- Я думала… думала, що тебе вже немає.
- Все вірно. Твоя воля, що я помер уже давно.
- Ти не можеш мене винити так довго. Якби я знала, що ти живеш, то була б поряд.
Чоловік голосно засміявся, відкинувшись на спинку старого дерев’яного крісла.
- Твої слова завжди приводили мене до відчаю. Ніколи не усвідомлював, чому з-поміж мільйонів інших убила мене саме ти. Твої діти, внуки – вони щасливі, знаючи, що ти вбила мене?
- Я дорого заплатила за це.
- А я? Я хіба ні? Ти хоч уявляєш скільки часу я провів, слухаючи себе, бо мені здавалося, що я втратив можливість дихати. Ти заподіяла мені надто великого болю.
- Я боялася, що ти знову з’явишся у моєму житті. Але зараз мені не страшно. Де ти? Хочу побачити, яким ти став.
Дивно, але тільки декілька хвилин тому він і сам нарешті побачив, як змінився. Зміни були настільки разючими, що мали б привести її в ступор.
- Я зателефонував, щоб попрощатися. Ти ж їдеш скоро, так?
Вона помовчала, а потім тихим голосом підтвердила його слова.
- Щасти тобі.
Телефонна трубка зависла над підлогою. Чоловік посидів на місці кілька годин, а потім різко піднявся, накинув старий протертий піджак і пішов.
Колись усе було по-іншому. Коли він прогулювався містом, то помічав, як люди сміються і туляться одне до одного. Відчував тепло від випадкових доторків, упивався запахами вечірніх дощів. Потім з’явилася вона – занадто велика для розміру його почуттів, котра вміла мовчанням пригнічувати і словами ощасливлювати. Дні впиралися в її існування, а ночі водили її у сни як постійну мешканку. Вона була незграбною, як дитина, і водночас занадто сильною.
Чоловік розхитувався між спорожнілими будинками і згадував, як вона марнувала своє життя на зовсім чужих людей, котрі не помічали її, дивилися осторонь, але вміли прив’язувати її до себе. І вона впивалася своїми стражданнями, стражданнями від самотності і не розуміння того, що коїть. Вона любила бути нещасною і водночас вдавати із себе щасливу закохану жінку, котра знає, що таке кохання. А воно знало її в обличчя і впізнавало щоразу, коли поряд з її тілом з’являвся хтось інший.
А коли до неї наближався він, вона втікала. Втікала як від прокаженого, до якого відчувала нестерпну огиду. І його душили звуки її кроків, тіло зводили судоми, і він помирав. Усі його смерті були однаковими, і, здавалося, вона втішалася тим, що мала здатність убивати, бо коли він твердо говорив собі, що більше ніколи не шукатиме її, вона поверталася сама.
Приходила сумною і мовчазною, сідала опріч нього і дихала в його потилицю. І дихала наскрізним холодом, і все починалося спочатку: він застигав у часі й просторі, намагаючись забути, що поряд її тіло. А коли вона йшла, він падав обезсиленим, не знаючи, чи повернеться вона знову.
Ще в далекій юності, коли вона мала здатність говорити, розповіла йому, що прагне змінити світ.
- Все навколо несправжнє. Ти помічаєш це? Люди – не справжні. Ти бачив колись справжність? Ти знаєш, як вона виглядає, про що говорить, що бачить і що чує. Усе, що ми зараз маємо, – це ницість і убогість душі. А сенс? Який сенс жити тим, що вигадують інші і видають за правду? Люди огидні одне одному по природі. Всі ми хочемо жити собою єдиним, бо у нас є все те, чого не знайдеш в інших. Усі наші поривання знайти когось рідного залишаються лише невиправданими надіями. Наші вигадки не знаходять місця в реальному житті, і ми не розуміємо, що не так. Ми не спроможні усвідомити, що буває щось інше ніж те, що живе в наших головах. І врешті ми зникаємо, зникаємо в собі, як айсберги, показуючи іншим лише мізерну одежу і криву посмішу. І мене нудить від того, що я бачу, як люди мусять спілкуватися одне з одним, бо так треба, бо так складаються обставини. А насправді їм глибоко байдуже до усього, що відбувається. Єдине, чим вони живуть, і ми з тобою в тому числі, - це можливість наситити себе емоціями, чистими емоціями, яких не знаходимо. Я мушу щось змінити, так більше не можна.
Він сміявся над її словами і тривожно дивився в її очі. Божевільна, яка божевільна людина, яка нещасна людина стояла тоді перед ним і вдавала з себе Бога. Я прикро йому було від її слів і думок, а ще більше – від серйозності її намірів.
Тепер вона була такою ж старою і мізерною, як і він. Після того, як вона пішла назавжди, зменшилася у тисячі разів і загубилася. І він шукав її, робив спроби повернути її в минуле і змінити щось, але вона губилася і в ньому, доки не знайшла собі найтемніше місце для існування. І не вбила цим його.
Вона жила як усі ті, котрих ненавиділа, котрих вважала за несправжніх. А він завжди був поряд, жив у сусідній квартирі і дихав її стогонами і плачами, і марив її сміхом, але його не було. Як не було насправді і її.
Покидаючи своє помешкання, вона залишила все. Не вміла обирати важливі речі, тому залишила все.
Зараз він ішов за нею і дивувався, чому осінь така тепла, а вона, хоча так близько зараз, насправді зовсім не помітна. Він не наближався, а вона не розверталася, щоб глянути на його старе зігнуте тіло. Вона покинула місто самотньою і втомленою. А він ішов останнім, відчуваючи на собі провину від того, що вона так нічого й не змінила.
Чернівці, 24.08.14
