Нам все життя – п`ятнадцять стацій,
Затиснутих між стіни станцій,
І нам уже не вісімнадцять,
Ми чули – є багато націй,
І світ немов n-барвний килим,
Що ті - зродилися лихими,
А ті? Ті діляться чужими,
А ті все мріють про країни.
Ми знаємо – на все є Рада,
І що крім ліків є ще БАДи,
І що в піснях бракує ладу
(А може змісту?)… «Ми за "правду"! –
Голосять голосно трибуни. –
Вперед до нової комуни!
Комуни? Вибачте… Омани…
Але куди вам? Ви ж селяни!
Нещасні душі-гречкосії…
Навіщо вам країна мрії?
Її колись дасть Бог із неба…
Рабам… тепер її не треба.»
А, може, й правду трибуни голосять?
Що нам відомо про спіле колосся?
Поки не згнило – треба збирати!
… Серпи затупилися, нема чим жати.
Калуш, 2013
