28.07.2014 17:17
for all
140 views
    
rating - | no usr.
 © Наталія Анна

Несамовитість

Холодно, так холодно... Мої коліна розбиті, мої губи тремтять, а світло з очей вкрала темрява...холодно! Цей чужий, ломлячий кістки холод. Так дивно... Він вганяв в страх інших, був жорстоким до моїх ворогів, а тепер і я стала його жертвою... Мій союзник, невід’ємна частина мене - моя суть, моя одвічна крига. Я вичерпала свій ліміт, ризикнула і програла, заглянула на дно колодязя і тепер там засуха... втратила контроль, а можливо мною просто заволодів недуг ім`я, якому азарт. Можливо треба було б зробити по іншому, піти іншим шляхом... Чи не помилилась я? Можливо - все можливо, але сьогодні все обесцінилось.

Тож я біжу, лечу, а за моєю спиною, з кожним кроком, осипається, дрібними шматочками, мій світ, залишаючи мене ні з чим. "Зупинись" - голос за спиною. Пізно, я вже бачу початок, який є кінцем. Ще мить і все завершиться. Важкі кроки за спиною і лише одне слово "зупинись". Мене вітає вітер. Мені не страшно- я сумую.... Ця неосяжна висота....і я на її початку. Крок і я падаю в туман. Безкінечне падіння, якому так і не судилось стати польотом. Я втрачаю себе....вже не холодно, але так пусто... Я задихаюсь криком.


Я кричала і цей крик мене збудив. Третій раз за цей тиждень. Сьогодні я надіялась виспатись, вже через кілька годин в мене співбесіда в науковій фірмі- мені необхідна ця робота. Я звична до цих снів- вже рік, як вони мене переслідують, моя підсвідомість ніяк не може справитись з стресом, який настав після спустошення енергетичних каналів. Я ж справилась.

Знаю, що сон більше не прийде, тому мені тільки й залишається, що витріщатися в стелю і простежувати тріщини, які тягнуться по ній. Ранок, Сіре небо. Шум міста, яке ніколи не спить і я не сплю разом з ним, у нас обох безсоння... цікаво воно теж втікає від своїх страхіть у реальність?..

Я вбиваю час, очікуючи, а час, у відповідь, вбиває мене- така собі маленька помста.

Заварюю міцну каву - жалюгідний енергозамінник, фальшивка - мені вже не допоможе, але я п`ю її, щоб хоч якось існувати. Годинник показує 8 годину - мені на 9:10, тож я вдягаюсь і виходжу з дому. В кишені побрязкують ключі. Сусідка з дітьми: балакучими дівчатками поспішає до школи...так знайомо- дивна думка... звісно щодня одне й те саме- буденність. Спускаюсь в метро. Метушаться люди- всі поспішають... куди? Тулюсь чолом до вікна, перед очима мчать станції, занадто швидко, прикриваю повіки. Безтілесний голос оголошує мою станцію. Штовхаються люди, я пробираюсь до виходу. Великі червоні цифри показують 8:43. В кіоску купую сигарети і жуйку. Затискаю в долоні дріб`язок - решта, яка видана монетами. Оглядаю високу будівлю, на одну з поверхів якої причаївся офіс. Піднімаюсь по сходах, заходжу в середину, байдуже минаю похмурого охоронця, який підозріло мене оглядає. Піднімаюсь ліфтом - металева коробка, .. а я ще більше хочу курити. В фойє за столом сидить секретар - повненька жінка бальзаківського віку. Підходжу до неї, розтягую губи, усміхаюсь - людям імпонує привітність:

-Доброго ранку, в мене назначена співбесіда з Олегом Валентиновичем.

- На 9:10? - уточняє секретар, звіряючи розклад записів.

-Так, - нервово заправляю за вухо руде пасмо волосся - ловлю її зацікавлений погляд на собі.

- Олег Валентинович вийшов, почекайте, він через п`ять хвилин повернеться.

Відчуваю, як мене уважно розглядають, знову нервуюсь, .. сигарети мене дочекаються у внутрішній кишені сумки. Зустрічаю її погляд і усміхаюсь - на мені строгий, хоч і дешевий синій діловий костюм, в мене, звично для офісних працівників, обрізане в коротке каре волосся, лише занадто світлі очі можуть мене видати...але вона вірить мені і задоволена побаченим, киває.

- Чай, кава? - стандартне запитання.

- Чай, - і нарешті довгоочікувана усмішку у відповідь.


Через 47 хвилин видихаю з легенів дим, стежу як він поволі зникає...в цьому ми з ним схожі... Роблю нову затяжку, я не спішу, просто нікуди. Кручу цигарку поміж пальців, вона вже майже дотліла, пора її позбутися. Я оглядаюсь, недалеко від мене стоять троє чоловіків, вийшли на перекур, можливо мої майбутні колеги, у кожного з них на шиї висить карточка допуску. Мені теж така необхідна. Затушую цигарку і підходжу до чоловіків, викидаю її в смітник. Зауважую, як один з них спостерігає за мною довше, ніж це роблять інші. Ловлю його погляд і усміхаюсь, на карточці у нього видніється напис "Відділ наукових досліджень", саме туди мені необхідно, тож дружелюбність не завадить. Він теж мені усміхається, але своєї розмови не перериває. Я ж просто обертаюсь і відходжу від нього і його співрозмовників, від будівлі, до якої я не сумнівалась повернусь через кілька днів, як одна з її працівників - співбесіда пройшла успішно.


*Назва і сам текст може змінюватись.



Весна-Літо 2014 р.

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись