Лист другу
Добрий день, друже!
Ось ми, здається, дійшли, докульгали, доповзли, дотягнули ще до одного нового року, довіряючи своїм лікарям і ковтаючи по ходу пігулки від різних хвороб, що насідають на нас із причин і без них. Дехто побоюється цього року, як року новітньої скрути, чекає всяких негараздів, але ми з тобою таких несприятливих років уже пережили досить багато, і я думаю з Божою допомогою переживемо й цей рік та зустрінемо й відсвяткуємо в колі своєї родини вже наступний новий рік, щоб із подивом, уже в котрий раз, озирнутися на прожите і порадіти з того, що з нами все гаразд, не дивлячись, що ми постаріли ще на один рік, та з великою надією на все найкраще, що мусить статися з нами та нашою родиною, товаришами й друзями та ненькою Україною в наступному новому році.
Таке вже людське єство, надіятись на добре й приємне. Хай так буде з нами по можливості щороку, бо збираємося дожити до свого століття. Ми ж нічим не завинили ні перед Богом, ні перед людьми. Ми не крали, не вбивали, не хворіли на занесену непрошеними зайдами пошесть - силу кулака й грошової торби. Не руйнували національні етичні, духовні, культурні цінності, споконвічні дружні та товариські стосунки, моральні засади нашої української нації. Ми не сповідували, і не сповідуємо новітній дикунський принцип - не маєш матеріального достатку, то ти й не людина, а новітньому лох.
Так, ми як і всі іноді грішили. Бувало підбріхували разом із начальством та підлещувалися до нього, бо хотілося нам їсти й пити. А для цього треба було видавати себе за обожнювача начальства, щоб отримувати по можливості більш менш достойну платню за свою працю. Але до великої безсоромної брехні не вдавалися, бо вважали, що брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся. Ми ніколи не торгували заради матеріальних благ споконвічними засадами українства, що всмоктали в себе разом із материнським молоком і вдихнули в груди разом із чистим запашним повітрям своєї рідної землі, найпрекраснішої, як для нас, за все, що є на цьому білому світі.
Нині ми трохи постаріли, але з оптимізмом дивимося на своїх нащадків, на їхнє майбуття, бо бажаємо продовження нашого славного роду, творення нового демократичного ладу в Україні та поза її межами. Нехай ми ще матеріально бідні, але багаті незламним духом сотень тисяч поколінь наших пращурів, терплячих і роботящих.
Ми тримаємось своєї родини, де б вона не проживала. Бо вважаємо, що взаємодопомога дуже важлива для кожного члена родини та й не тільки родини, а між справжніми друзями в цьому здичавілому світі наживи.
Ми завжди пам’ятаємо наших товаришів і друзів по студентським рокам, Київ, Голосіївський ліс, зустрічі та розставання, бо то була наша найкраща пора життя – наша юність.
Нині ми розселилися по всій Україні та по всьому світу, де знайшли свої половини, народили дітей, полюбили своїх онуків та в затишку доживаємо свого віка. Але далеко від рідного дому, або на чужині завжди сумуємо за рідною землею. Неспокійна вдача й потреба мислити та спілкуватися не дає декому з нас спокійно чекати свого кінця. Тому ми свої думки викладаємо на папері словами та малюнками, листуємось та розмовляємо по телефону, по інтернету із друзями, але зустрічаємось тут в Києві, на жаль, дуже рідко, або ніколи.
Дехто невтомно працює, не дивлячись на свій поважний вік, бо так звик та інакше й жити не може. Ми це добре розуміємо, бо нам довелося з різних причин покинути так любу нам роботу, або як каже наш народ – піти з базару життя. У довгих зимових снах нам і досі ввижається, що ми йдемо до праці, зустрічаємося зі співробітниками, їздимо у відрядження та вирішуємо якіcь нагальні проблеми. Але чомусь усе частіше нам сняться співробітники та рідні, яких уже немає серед живих. Що то за знак, ми не знаємо. То ж ми щоденно молимо Бога простити нам наші гріхи, дати здоров’я нам і родині, вірним друзям та продовжити наше життя на білому світі здоровими для завершення всіх своїх справ заради родини та рідної неньки України.
Мій друже, я не знаю як тобі, а мені дуже часто сниться рідне Городище, рідна Черкащина, наша хата у вишневому садку, і все, що колись у дитинстві відбувалось зі мною. Кажуть, що це прийшла старість, яка завжди жалкує за своїм дитинством, юністю та зрілістю.
Вибачай, будь ласка, за цей дещо незвичний лист, але мені закортіло, як кажуть, висловитися із приводу тої частини нашого буття, яке вже промайнуло і яке прожите нами не даремно. Є що нам згадати й чим пишатися.
З найщирішими дружніми побажаннями добра та довголіття тобі та всій твоїй родині. Не забуваймо нашої студентської родини.
З щирою повагою, Георгій Грищенко.
01.01.13