НАДІЯ
з рубрики / циклу «Райський хутір з пасікою»
Несподівано тенькнув стільниковий телефон. Надія відклала хатнє прибирання, щоб тільки прочитати есемеску. А потім і продовжити його: до приходу гостей треба навести чистоту.
«Ти тільки не плямкай, коли їстимеш», - прочитала на дисплеї телефону.
Здивувалася. Глянула на номер, з якого надіслане повідомлення – невідомий. Певно, помилився хтось. Відтак продовжила прибирання. Та невдовзі телефон знову тенькнув.
«Раджу не вдаватися до штучного відбілювання зубів, вони справляють ефект білої дірки за губами…», ― прочитала чергову есемеску з того ж номера.
«Хто ж це так жартує?» ― подумала.
Якщо текстові повідомлення надходили вже двічі, то хтось цілеспрямовано її, Надію, дражнить.
Відклала ганчірку, поставила на місце пилосмок, поправила хатні щойно побризкані квіти, сіла до крісла, зручного й м’якого, та й нумо набирати той номер, з якого надійшли дивакуваті поради. І, не очікуючи відповіді абонента, за усталеною звичкою з кращою своєю подругою першою розпочинати розмову, навіть не почувши її першого слова-півслова, і цього разу, будучи впевненою, що то ― вона, Надія запитала:
― Оксано, то ти випендрюєшся?!. А чому не сказала, що у тебе є ще й такий номер? Ти, певно, у когось з дітей телефон взяла?..
― Тільки не відмикайтесь… Я дуже прошу… Адже таких телефонними чарами я ще не насолоджувався! Благаю: не відмикайтеся! ― почула Надія чоловічий голос.
― Ой-ой-йой, даруйте! Оце у халепу вскочила, ― з нотками вини і відчуваючи як через те сама собі червоніє, мовила Надія. ― Оце моя погана звичка, озиватися, не дочекавшись голосу співрозмовника.
― То ви мене вибачте за недолугі жарти. Звісно, я не вам їх адресував.
Дивна річ, але вперше у житті після слів, почутих від цього співрозмовника, по тілу Надії немов прокотилася якась тепла хвиля млості. Справді, дивно. Вона від того аж злякалася: чого б то воно?! І це вже у такому поважному віці – коли вже й діти дорослі, й онуки ось-ось можуть бути. Ну, дивно ж, неймовірно дивно! Що, хіба раніше не доводилося по телефону теревенити з Марком, колишнім чоловіком, коли молодими були? Та скільки завгодно! А ось подібної млосної блискавки у тілі не відчувала ніколи. Ніколи! А тут…
― Певно, своїй дружині такі поради даєте, коли та у відрядженні. Або ж ви?..
― Хоч як прикро, але не маю дружини. Так товаришів інколи розігрую. Але цього разу помилився з перегортанням архівних номерів у своєму стільниковому. Ви вже простіть… Можливо, Всевишній скерував таку мою помилку якраз на ваш телефон. Я, справді, ще не чув такого приємного, просто чарівного, голосу.
― Дякую. У вас він теж нівроку, ― відповіла Надія.
Виникла невеличка пауза. Раніше за такої ситуації Надія будь-якому розмовникові рішуче дала б зрозуміти, що треба допобаченнякатися. Що ж його немов цапа за бороду тягти, коли нічого важливого сказати не залишилося. Але зараз Надії зовсім не хотілося, щоб розмова припинилася. Тож, аби тільки скоротити паузу, сказала:
― Цікавий текст про білу дірку за губами… Мені здається, ви не закінчили фразу. Хотіли написати дещо більше. Але ж в есемесках багато не вміщається…
― Ви правильно відчули. Друзі мені пояснюють, що неприродно білі зуби занадто перебирають на себе увагу співрозмовників, а очі ― дзеркало душі ― опиняються на другому плані, а то й на третьому, якщо людина має ще й видатний ніс.
Надія несподівано для себе розсміялася, щиро й від душі, почувши про ніс.
― Я відчуваю неабияке задоволення, слухаючи ваш сміх.
― А можна нетактовне запитання?
― Будь-яке!
― Ви послалися на думку друзів щодо неприродно відбілених у декого зубів. А самі хіба не можете оцінити таке модне явище, особливо серед нас, жінок?
― Ну… Та… Я?.. Я… Авжеж, можу. Але, зізнаюсь, що у своїй думці я видамся необ’єктивним, бо орієнтуюсь лише на те, що бачу у телепередачах… І то, якщо бачу…
― А-а-а, лежебока! «Якщо бачу»… Спите! Дрихните!.. Знаю таких. Був один.
― Та ні! Ні! Тільки не це. У мене інший випадок…
― З таким голосом ви, напевно, є диктором радіо чи якимсь ведучим. І за улюбленою роботою ніколи й глянути на жінок…
― Хоч як прикро, але зі мною ситуація сумніша: я не диктор й не ведучий! Хоча не проти бути б ним. Та на жаль-жаль…
― Ой, перепрошую, що, можливо, зачепила за болюче.
― Та пусте.
― Не знаю чому, але я відчула, що ви – хороший співбесідник. І до того ж такий, який має добру душу.
― Дякую! Забув, коли чув подібне та ще й від жінки.
― Не прибідняйтеся.
― Правду кажу.
― То ж яка причина? Художникам портрет не вдався?
Тепер настала черга засміятися співбесіднику. Жінка поцікавилась його зовнішністю у дуже оригінальний спосіб, охарактеризувавши батьків того художниками, які й справді були художниками. Але ж робота, покликання, творча діяльність чи уподобання аж ніяким чином не впливають на природу-матінку, коли їй настає час розпорядитися на кого буде скидатися дитина.
― Та розповідають, що «портрет» вдався-то, і місця для показу є. От лише дещо потребує реставрації. Здебільшого навіть не сам «портрет», а припортретне середовище ― щось на подобу рами, полотна… Між іншим, даруйте, але мені не зручно розмовляти ось так: не знаючи вашого імені…
― Надією звати, ― ніжно і якось по-материнськи сказала жінка. ― А вас?
― Та Олегом…
Надія засміялася.
― А чому «та»?
― А то у молоді роки мені часто доводилося так говорити. У класі було чотири Олеги, сусіди ― Олеги, ну, і друзі ― Олеги. Тож коли з ким знайомилися…
― … У першу чергу, з дівчатами! ―вставила слово Надія.
- Було діло. Так ото саме дівчатам по черзі ми й представлялися: «Олег»… «Олег»… «Олег»… А я вигадав невеличку веселинку, спеціально норовив останнім представитися, щоб сказати: «Та… Олег». І всім ставало весело і легко.
― І мені… І мені… легко… стало, пане Олеже!
― Зараз?!. То й мені ― теж. А ви знаєте… справді, щось на небесах перемкнуло і я помилився з відправкою жартівливої есемески на ваш, Надіє, мобільник неспроста. Напевне, це – доля. І ось мені так захотілося вручити вам квіти…
― Я незнайомих додому не пускаю. Навіть з квітами.
― А я і не прийду. Ой, перепрошую! Напевно так недбало сказано. Поправлюсь: запрошую вас до себе.
― А що подумають ваші сусіди, діти, дружина?..
― Ну, помешкання у мене, хоч і маленьке, але не комунальне. Тож сусідам яке до нас діло? А щодо іншого ― не обтяжений.
― Не зрозуміла підтексту «не обтяжений». Це як, сумно чи з полегшенням?..
― Звісно, що сумно. Тож запрошую, якщо можете. Бажано, щоб змогли.
Надія зітхнула. Олег почув.
― Ой, коли вже я вас запрошую до себе, то, щоби ви потім не впали у відчай, вочевидь ще треба сказати про те, що я не бізнесмен і нічого у спадок мені ні від кого не залишилося…
― Я про це й не думала. Але якщо ви вже на такий бік своєї долі звернули увагу, то знайте: ось візьму й пообіцяю прийти.
― Буду безмежно радий і вдячний.
― Вірю. Але куди маю прибути й на котру годину?
Олег все розповів. Далеченько виявилося. Довелося їхати кількома міськими транспортами. Під час пересадки пропустила кілька тролейбусів, хоча ті були й напівпорожніми. Стояла на зупинці, розмірковуючи над своїм наміром: а чи правильно вона чинить? Адже вона ― жінка! Хіба то годиться, коли вона ось так після лише однієї розмови кинулась на зустріч до незнайомого чоловіка? Та ще й куди? На квартиру. Треба було хоч подрузі зателефонувати, попросити скласти компанію. А то, ні сіло ні впало, той ще маніяком виявиться. Але що зараз вже думати про подругу? Для неї то буде зненацька. І що вона скаже? Скаже, що дурепа, що мало тобі було образ від колишнього чоловіка?! Однак… Однак, ой, подруго-подруго, якби не ти, можливо наша родина й не розпалась би…
Так думала Надія…
Ні, навіть не думала. Вона не бажала усвідомлювати, що саме подруга зіграла погану роль у її долі. Тому Надія про таке не те що думала ― думки самі лізли їй до голови. А Надії не сила було їх відігнати. Лише на деяку мить зникали, коли вона заходила чи виходила до салонів тролейбусів, потім електричок метро, коли проходила через турникети, розплачувалась за проїзд. Та все те робила наче уві сні.
Ні, подрузі не те що зараз ― і потім говорити не треба буде…
Одначе, що це про подругу? Треба ж подумати, з чим з’явитися у гості? Придбати цукерки? Які? Спиртне? Яке? Ручку? Блокнот? Який сувенір?.. Тьфу!.. Оце затіяла таке: пообіцяла прийти. З якого дива? І до кого? До отого, котрий, байдикуючи, не спроможний роздивитися на який номер телефона есемеску відсилає?!.
Жінка сама першою преться на якесь побачення до незнайомого чоловіка!.. Диво, та й годі! Але ж пообіцяла! От дурепа! І не першої ж молодості. Трохи за сорок – це як, друга чи вже третя молодість?!.
Одначе, що це? Вже й біля дверей під’їзду стоїть. Щоб їх відкрити, довелося перекласти пакунок з правої до лівої руки. Гм! А як він взагалі опинився у неї ― цей пакунок? Це ж коли вона по дорозі його придбала, що й не зафіксувала, як його вибирала, розплачувалася?.. І що ж вона купила?..
Тільки тут, біля самих дверей під’їзду Олега, Надія на мить зосередилась на оформленні пакунка ― схоже на сувенірну підставку для стільникового телефону. О-о, це нічого! Аби не спиртне, від якого в Олега могли б виникнути недвозначні асоціації щодо намірів жінки, хай, можливо, й прихованих.
А ось і двері потрібної квартири.
Фф-фух-х!..
Дзинь.
У скронях ― тук-тук…
Дзинь!
― Перепрошую! Чую!.. Іду!.. Спішу!.. ― почувся чоловічий голос за дверима. ― Хто, даруйте?!
― Надія!..
― О-о! Цей день для мене стане найпам’ятнішим!.. ― почула Надія той же чоловічий голос за дверима.
― А останні його слова вже були сказані при настіж відкритих дверях.
― А ось і я, Олег!
― Д… д… доб… доброго д… дня, п-пане Олеже! У перші секунди Надія розгубилася, хоч у глибині душі, вже прямуючи сюди, припустила, що за деякими натяками можна зробити висновок про якісь неймовірні проблеми в Олега. Але ось так… зразу побачивши…
Вона хотіла зазирати чоловікові в очі (звісно, якщо би подружилися) знизу догори – вищому за себе. Хотіла зазирати в них якомога частіше, знаючи, що «навідважніші» брехуни не витримують такий погляд і говорять правду. Хотіла бодай зрідка чути стукіт молотка у помешканні, ну, хоча б тому, щоб було куди розвішувати її вишивані картини… Не треба їй ні машини, ні відпочинку на морях! А ось за грибочками хотілось би разом зі своїм чоловіком сходити! Та вона ладна б і риболовлею захопитися, якщо він її любить. Нема нічого кращого як посидіти на світанку на березі рідної річки!..
Але що це перед нею?! Тобто хто це?! Як це?!
Вона побачила інваліда на візку та ще й в окулярах, немов у біноклях…
― Доброго дня! ― повторила вона, вже рішуче і впевненіше. ― Маю ось цікавий подаруночок для вас.
― Проходьте, будь ласка!
Олег відкотив візок з собою подалі від вхідних дверей, при цьому сказавши, що ось, мовляв, він відійде, а вона, Надія, вже потім пройде до кімнати. Жінка якось зразу зрозуміла сленг інвалідів і, дивна річ, забула про свою найпершу спантеличеність, що трапилася перед порогом Олегового помешкання. Вона якось з полегшенням відзначила: « Так то ж ― перед порогом…»
А що було потім?.. Потім було щасливе подружнє життя Олега й Надії, що уособлювалось не тільки у суто домашньому затишку, пахощах борщів, юшок, стуканні молотка об цвяхи, а й навіть у походах за грибами, спостеріганням за поплавками під час риболовлі. І віднині жінка ніколи не чула якихось причіпок щодо недо- чи пересоленого борщу, неправильно підсмаженого м’яса, непідметеної підлоги, недолугої зачіски…
Якось, зваривши смачну рибну юшку на лоні природи, Надія нагадала Олегові найперші миті їхнього знайомства:
― «Ти тільки не плямкай, коли їстимеш»!
― А ще добре, що ти не побілила зуби, а то й на поріг не пустив би, дарма що з практичним подаруночком прийшла, ― відповів Олег.
Подружжя засміялося, щиро й безтурботно.