Звозив маму до молодості

Те літо ознаменувалося ще однією приємною подією — уже для матері Юрія. Виявилося, що робота у колгоспі і трохи у радгоспі для нарахування більш-менш нормальної пенсії — не аргумент. Це ж треба було так дурити колгоспників, щоб потім під час виходу їх на пенсію показати по суті дулю, тобто най-, найнижчі суми пенсій, які тільки існують.

А мати Юрася, рятуючись від голоду (п’ятеро доньок і синів уже померли), змушені були ще до війни працювати на одній із шахт Кадіївки. То він, звільнившись з армійської служби у запас, повіз їх туди того ж літа. Там син з матір’ю обходили вулиці й деякі садиби у пошуках людей, які могли б підтвердити її роботу у копальні, та ще й у забоях.

На превеликий і приємний подив Юрка та його матері, такі свідки знайшлись. І багато!

— О-о, це ти, Насте?!. — Жива-здорова?! Як я рада тебе бачити! — кинулась обіймати мамку її подруга по шахті.

Друга уважно подивилася на Юрія.

— А оце — синок?

— Вилитий батько! — інша каже.

Третя:

— Де ти зараз? Як живеш? Розповідай…

А ще одна:

— Заходь… Заходьте на подвір’я! Зараз вас пригостимо чим можемо.

Спогади, ридання, схлипування, мокрі очі маминих товаришок по роботі на шахті імені Паризької комуни — усього цього важко забути.

Юрій зустрівся з минулим, з молодістю своєї неньки…

Господи, це ж і віін у такому віці колись буде!..

(«Я не забуваю поради діда Мартина щодо можливості зазіхнути на Нобелівську премію. Тож і занотовую тільки правду, по справедливості…» — з чергового запису Юрка).