РОМАН ДЛЯ НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ
початок любовіУ першому розділі ― про пригоди дорослих очима дитини, витівки Дусі-семафора, першу закоханість, несподіваний урок географії, корову, що втекла з колгоспного стада і прийшла додому, а ще…
У другому розділі ― про військові пригоди, повчальний урок друскининкайців та інше цікаве.
Сьогодні Юрко тільки-но вивчив домашні завдання, як прийшов хлопець старшої сестрички, подарував йому акварельні фарби (цілу коробку!) і пензлик до них. Фарби Юркові так сподобались! Хлопчик, мабуть, з годину час від часу нюхав їх, бо вони виявились з гарним, просто чудовим запахом. Тепер він зможе намалювати сусідську дівчину Надю. А то нещодавно заманила його до кущів, роздяглась та й мовила: «Я – натурниця нівроку. Малюй!» Чим було малювати? Олівцем погано виходить: ковзає по паперу. Та й не мав при собі нічого малювального. А Надійка пропонує:
— Ну, то хоч помилуйся мною.
Юрко сам знає! Сам побачив яка оксамитова у неї шкіра, особливо у промінчиках сонця. Але хлопець злякався: чого доброго попросить обняти, ляже, покладе на себе — як учителька Ганна Петрівна приїжджого агронома у кукурудзі за колгоспною клунею. А дітей потім куди вони дінуть, коли й самі ще діти? До того ж, голодуха на селі. Юрась на це, вочевидь, і не звернув би уваги. Бо йому що? Коли їсти хочеться, наминає різні лопуцьки, пелюстки цвіту, глей з фруктових дерев, встромляє до комашника патичок і злизує потім з нього кислий сік, що залишає комашня. Сухарі ще знаходить вдома ― то хрумкає ними. А дехто твердить, що ото якраз і називається голодухою, коли господарці ні з чого приготувати бодай юшку. Хіба Надя про це подумала? Чим же дітей годуватимуть?!.
Тепер сусід ― дядько Гришко — постійно гамселить свою Ганну Петрівну, хоче знати: чому вона народила двійню? Чому дівчаток? Чому кучерявих та ще й блакитнооких? Щодо блакиті очей, то дядько Гришко даремно гудить свою дружину. Юрко сам чув як приїжджий агроном тоді, у кукурудзі, божився Ганні Петрівні, що очі у її дітей, якщо народяться, будуть блакитними, бо вона, мурликав він їй, так неповторно милується небом. А воно ж ― блакитне, чисте, бездонно високе та ще й без жодної хмаринки ― вливається до її очей. Ганна Петрівна відповідала йому: «Будуть-будуть». Юрась тоді так і не втямив чи то діти будуть, чи то блакитні очі у тих дітей будуть через те, що був спантеличений: звідки діти, коли у Ганни Петрівни й агронома не було жодного лелеки? Він чув, що дітей приносить лелека. Але як той лелека міг побачити закоханих з-поміж високого кукурудзиння?..
Одне слово, оте вовтузіння агронома і Ганни Петрівни Юрку набридло, а повсякчасні її озирання неймовірно дратували. «Ой, чи ніхто не бачить? Чи ніхто не йде?», ― приказувала вона, а сама чимдуж обіймала агронома. Хлопця полонила постійна думка: яке б вона ще питання породила, якби хоч трішечки запідозрила чиюсь присутність неподалік.
Відтак притис заховані до пазухи кукурудзяні качани та й по-качячому виковиляв з того поля. А то якби Ганна Петрівна уздріла, мабуть двійки почала б учню ставити.
Юрась Надійці стусанів давати не хоче, адже у неї таке гарне тіло, надто у сонячних зайчиках і промінцях. Дядько Гришко, певно, не бачив своєї Ганни Петрівни на лоні природи, коли та у костюмі Єви засмагала на віддаленій лісовій галявині… Ех, дядьку-дядьку!..
Юрась щойно вивчив вірш про дідуся Леніна (аж очманів!) та відвів очі від підручника, як побачив крізь вікно матір, заплакану й у розпачі. Вибіг надвір.
― Нашу Зорьку, корівку-годувальницю, оце, відвела до колгоспної бригади…― почув син крізь схлипування матері. ― Доведеться й половину курочок порубати та й деякі дерева викорчувати, а інакше ― платити доведеться начебто за зайве. Багатіїв знайшли.
Юрась добре не зрозумів що до чого, але здогадався, що так треба колгоспу, а за колгоспи виступав дідусь Ленін. Значить так ― по-ленінськи. І чого ото в такому разі мамка плачуть?!
Корова Зорька була-то їхньою, він до неї звик як до чогось найріднішого, навіть краще ніж до Надійки. У цієї молока немає, а у корови є! Зорька була такою розумною! Хоча чому «була»? Вона і зараз є, тільки у колгоспі. Певно сумує за мною, адже маленький господар завжди давав їй щось ласе ― то моркви то бурячка, а то й грудочку цукру зі своїх їстівних запасів. Вони були друзями. Без налигача з пасовиська тільки за Юрасем йшла… Хлопчик її заспокоював, щоб нічого не боялася: ні буланих коней, ні рудих собак, ні сірих вовків. Отаке він теревенив корівці, а сам вдивлявся у мальовниче довкілля, що немов просило: та малюй же мене!
Добрі спогади підсилили прикрий щем за корівкою.
— Ой, не можу... Зо-о-рька-а-а… — нечутно мовили його вуста.
Якось Юрко серед вулиці побачив цікаву «виставу»: бабця Дуся різко нахиляла свого тулуба наперед і у цей час руками швидко-швидко по кілька разів поспіль піднімала задню частину спідниці, промовляючи: «А на тобі!.. А на тобі, падлюко!..». І повертала свою
«м’якушку» з «міжгір’ям» у бік Ганни Петрівни. Сідниці з-під спідниці ― блим-блим, блим-блим!
Після цього юродивий його села замучив усіх одним запитанням: чи завжди Дуся-семафор без трусів ходить, чи тільки на такі «вистави» їх зодягає?
Вона якось вирішила, що після того, як заїжджий агроном покрив у кукурудзі Ганну Петрівну, він уже не захоче звертати увагу на її доньку Наталю. А Наталка гарненька ― ух! ― і такі цицьки має! І це при її тендітності! А волосся! У-у-у!.. Але через витівки бабці ніхто з дівчиною по-серйозному дружити не хоче. Юродивий твердить:
― Семафор Наталці ходу не дає!
Приходив дід Мартин, сторічний сусіда, і запропонував маленькому Юрасю зіграти «у сухарики» ― це він так гру у шашки називає. Хлопчик кілька партій програв, розстроївся і навіть розревівся. А дідусь його почав заспокоювати, мовляв, що от «у стрільця» Юрасик у нього, напевно, виграє. Ну, і почали вони пуляти шашками по шашківниці – аж пальці заболіли. Але ж хлопчик виграв! Ура! Хоча, мабуть, дід Мартин піддавався. Він Юрася похвалив, сказавши, що той ― справжній український вояка. Це, очевидно, солдат. А може ні.
А потім він щось тихенько Юрасевій мамці говорив. Хлопчик тільки й розчув його слова про те, щоб вона мовчала про голодомор.
Який ще «голодомор»?.. Ну, забрали у їх корову Зорьку… Так ще ж кури є і яйця від них. А Зорька дає молоко у колгоспі не тільки їхній родині, а всім. Тож інколи воно і їм, певно, перепадає, коли з бідонів на розлив продають. І то добре.
Син запитав у мамки, що ще ото за «голодомор», коли у їхньому садку і вишні, і груші ростуть, а у леваді городину саджають?
А мамка:
― От ще скажеш таке слово ― як жарну лозиною…
Хлопець так і не зрозумів, за що. Хотів був запитати, але вони відразу заплакали… Чого б то? Можливо тому, що з пустого хліва щойно повернулись. У ньому Зорька жила, а нині й дух її почав розвіюватись. Очевидно, той залишковий дух і розстроїв мамку, подумав Юрасик.
Пройшов теплий дощ, вщент розмив їхню віддалену околицю. Тож Юрась, його друг Валерка і Надійка досхочу набродились калюжами, на кінчики гнучких лозин наліплювали мокрі грудочки і, розмахнувшись, жбурляли їх якнайдалі… Джі-і-і-у-у!.. Ба-бах-х!.. ох, і далеко летить! Отак грались, поки хтось із них ненароком не влучив у… бабцю Дусю. Ну, хто знав, що вона у цей час надворі поратиметься.
― Ах ви ж, бісові діти, знайшли забавку!..— лаялась вона.— Оце я маю тепер спідницю прати?! Бо ви на неї «печатку» таку поставили. Що це ви лепечете: «Не ми…» А хто? Ти, Валерко, краще матір би свою нікуди не пускав. Живеш з дідом і бабою, мов сирота, а мати гуляє…Гуляє-є-є…
Юркові це було дивно чути: чому вона гуляє десь, а не з ними? Хай з ними і гуляла б. Тим паче, що на їхній розмитій дорозі та вигоні, що поруч, такі гарні калюжі, а в них неймовірно мальовничо відбивається небо і плавають хмарки. Ідеш по калюжі і водночас наче по небу. Хлопець спробував намалювати таку калюжу… ну, з небом і білими хмарками, але Валерка розкритикував: «Щоб калюжі – на небі? Такого не буває!»
А Юрко ж небо в калюжі малював.
― А ти, Надько, чучмечка!.. Це, мабуть, ти припечатала грязюку на мою спідницю? Гляди ж бо! Хай твій батько не краде уночі всяку всячину з тваринної і машинно-тракторної хверм…
― Ферм, бабусю, ― поправила Надійка.
― І щоб ото ще розуміла: хверм чи… хверм… А краде…
― Ферм… Ферм… ― повторила на їхню біду Надійка.
― Ах ви ж, трекляті! Ах ви ж, неслухняні! Ах ви ж, байстрюки, бісові злиденці!..
Дуся-семафор так розпалилася, що не втрималася від свого коронного номера:
― А нате вам!.. А натуті!..
Тільки-но оголила вона свої «пампушки» з «міжгір’ям», як Валерка влучно в одну з них поцілив кавалком багнюки. З великої відстані, а влучив. «Пампушці», напевно, дуже заболіло. Бабця різко випросталась і аж підскочила.
― Ой, людоньки-и, та що ж це діється?! Ніякої тобі шани до старших… Зачекайте, іроди трекляті, байстрюки нещасні, бідняки невмивані, обідранці голомозі, я знайду на вас управу!..
Діти вибачились перед нею. Але кожного з них батьки все одно лаяли. Юрась не знав, за що саме Валерку і його подружку Надійку, а його самого ― мамка — чи то за те, що забовтався, чи що калюжу не так обійшов, чи власне за роль спостерігача на вуличній виставі Дусі-семафора.
А уточнювати не став. Інакше мамка або заплакали б, або пообіцяли б узяти лозину та й «жарнути» його.
Якось з Надійкою, Валеркою та ще з однією дівчиною ― Оксаною ― Юрась прогулявся до лісу. Він чомусь зветься Гадючим. Але ні гадюк, ні навіть вужів молода компанія у ньому не примітила… Зате лісових дзвіночків ― Боже милий! — сила-силенна! І всі ― жовтогарячі, жовтолимонні та насиченожовті. А пахнуть як!!! Слів не вистачає. Відомо, що синонімами та метафорами звуться оті слова, що можуть хоч якось відчуття пахощів передати. Мабуть, треба у діда Мартина запитати, подумав він, у дідуся є багато книжок, які він називає словниками. А до того Юрій своїми враженнями охарактеризував ті пахощі. Вони були схожі на… на… пахощі свіжовибіленої кімнати з потрушеним на долівці різнотрав’ям; а ще – на пахощі повітря після дощу, особливо коли на душі спокійно і можна без обтяжливих думок спостерігати, як від землі, з-поміж трави і кущів піднімається тепла пара; а ще… ще пахощі лісових дзвіночків схожі на… на… неї, ну, на Ганну Петрівну…
Друзі надибали на сонячну галявину і порозлягались горічерва. Над очима ― небо, блакитне й нескінченне. Задрімали. Розбуркались через якісь дивні, нелісові звуки. Зирк у бік: з-за сусідніх дерев ― тьоп-тьоп-тьоп ― вийшла, озираючись, Ганна Петрівна, а за нею ― топ-топ ― агроном. Отакої! О-та-кої!.. Дітей не побачили, і то добре. Тільки нащо він нашматував такий великий оберемок лісових дзвіночків?! Це ж яким егоїстом треба бути, щоб іншим не залишити таку красу і пахощі! Ух, бугай тупорилий! А ще ― агроном…
Мамка наварили вареників з вишнями і терном, смачнючих-пресмачнючих! Певно тому, що ягоди зі свого ж саду, щойно зірвані.Та й хто ж рвав! Звісно, синок! Він запишався: його похвалили.
А поки мамка місили тісто та ліпили вареники і варили їх, Юрась розпалив їхню надвірну пічку з височенним димарем, що споруджена посеред саду, підкинув до неї хмизу, щоб підримати вогонь, а у перервах між цими обов’язками ліпив з глини різні хатки і хліви. Виходило гарно.
― Артихектором буде, ― сказав його мамці дід Мартин, відтак ― до маленького сусіда: ― Зіграємо «в сухарики»?
У традиційні шашки хлопчик грати не захотів. А «у стрільця» на шашковій дошці він виграв би. Дід Мартин не образився. Можливо тому, що йому вареники сподобались.
― Чуєш, Юрасю! ― звернувся під час гри дід Мартин. ― ти оце ж не тільки «у стрільця» гарно пуляєш, а й, ось я відчуваю, завжди складно так говориш, про що не заводив би річ… Ага!.. Отак, значить, «стрельнув»… А я тобі ― ось так! А тепер ― по-інакшому! Промазав… Ну, то твоя черга… Ага!.. Так ти записуй усе, що ти хочеш, усе, що подобається…
― А навіщо, дідусю? ― запитав Юрась.
Хоча, по правді кажучи, він вже дещо й записав, але так, якось, мабуть, не дуже серйозно. Дідусь, певно, має на увазі щось інше.
― Е-е-е! Не питай. З часом багато що забувається. А те, що записане ― ні. Його можна буде прочитати й через багато років… Твоя мамка багато чого пережила й бачила. На її віку таке було!.. Тільки ти оте, що записуватимеш, надійно ховай. Чуєш? Ховай! Коли треба буде його знайти, зрозумієш ― прийде час. Ну, все! Я тобі нічого такого не казав. Ой, Насте, як твій синок гарно грає «у стрільця»! Ну, пуляй, Юрасю!..
Отак відпочивали у садку, як, раптом, чують: через земляний вал, яким обнесено садибу і садок, поміж вишень щось велике продирається. Невдовзі уздріли: їхня Зорька! І мчить вона через усі садкові хащі прямо до мамки. Підійшла, замукала, якось наче заговорила, замурликала, хоч і не кицька.
― А ти, Насте, поглянь: у неї з очей сльози течуть, ― мовив дід Мартин.
Зорька плакала. І люди не втримались.
Невдовзі з’явився якийсь дядько ― Юрась його раніше не бачив ― і хотів був відігнати корову, завернути її до стада. Та вона від нього так відсахнулась, злякалась і ― у протилежний бік – через вишняк, через вал.
―…От нацмени трекляті! Чи приворожують худобу? ― буркнув неприязно незнайомий дядько.
Хлопчик спершу не зрозумів сенсу таких слів, але зверхність дядька до них відчув.
― Оце тобі, Насте, дожились, що на своїй землі «нацменами» стали, тобто такою собі національною меншістю, — зітхнув дід Мартин. — Комуністи-інтернаціоналісти хазяйнують…
Юрій остаточнго не зрозумів що до чого, але й запитувати не став, боявся від матері почути: «Ось як жарну!..»
Цими днями мамка Юрася вирішили не пекти свій хліб, а купити. І купили, хоч і величезна була черга. Та машина-хлібовозка привезла його, на щастя, вдосталь. Багатьом такий хліб не до смаку через те, що з кукурудзяним борошном. Але Юрію подобався: спершу своєю жовтизною, відтак ― і смаком. Згодом хлопчик навіть попросив мамку, щоб вони приготували млинців з додаванням кукурудзяного борошна. З олійкою вони стають напрочуд смачними. Друг Валерка з нього сміється:
— Тобі смачно через те, що весь час голодний… Ось макуху їси, вважаєш її за шоколад.
Юрась на Валерку розсердився. Друг хоч тільки з бабою та дідом живе, а макухи їсти не хоче, як і соковиті лопуцьки у леваді, біленькі ягоди маслини, шовковицю, терен… Валерка поїдає тільки гарні вишні, сливи, яблука, груші. Навіть дичок не хоче. Юрка це дивує і дратує, хоча й не знає чому?
Сьогодні Юрасева мамка лаяли сестру через те, що покинула хлопця. Юркові дуже шкода: сестрин залицяльник таким лагідним, уважним і чемним був до нього, фарби подарував, малювати навчав… Юрку хотілося ревіти.
Можливо ще помиряться. Але мамка так відчитували свою доньку — його сестру, що брат зрозумів: мабуть, не помиряться. Шкода було і сестру, і мамку, і хлопця сестри, тепер уже колишнього.
— Якби батько був живим, він би вправив тобі мізки, — приговорювали мати і норовили виламати лозину, щоб нею пошмагати сестру. — Бери он краще відра і полий городину. Та Юрася близько не підпускай до копанки, а то ще шубовсне.
«Що за копанка у наших левадах, ― подумав Юрко. ― Я щось не бачив її. І як можна у неї шубовснуть, якщо ж, мабуть, у ній є вода і ту воду видно?..»
Брат змайстрував Юрасю цікаву каталку, що схожа на трактор. Тож хлопчик дуже радий! На ній гарно спускатися під ухил. Сьогодні накатався вволю. Позбігалось хлопців з усієї околиці. Були навіть дівчата. Усім хотілося покататися на такому дриндулеті. Ну, маленький сусід і дозволяв усім потроху. Хай би ще каталися, але він почув, як, раптом, хтось з тих, які щойно підійшли, сказав, що от які розумні нацмени на їхній околиці.
Надійка розстроїлась, узяла дриндулет і порадила Юрасю, Валерці та ще декому — піти геть від новачків, які говорили по-російськи. Друзі відійшли від них подалі, відтак гайнули на поле подивитись, як збирають пшеницю комбайни, яких до цього їх не бачили.
Друзів здивувало, що комбайн, на якому мав бути помічником брат Юрася, стояв серед поля. Навколо комбайну і на ньому метушились люди. Друзі попідбігали ближче і зрозуміли: щось скоїлося, і не з ким-небудь, а Юрасевим братом. У хлопчика ноги підкосились. Його брат крізь силу посміхнувся:
— Не хвилюйся, Юрасю… Бачиш: живий…
З’ясувалось, що брат, помічник комбайнера, спробував був витягнути чи то якусь гілку дерева, чи жмут соломи з-поміж залізних коліщат, що крутились одне до одного. Між них потрапив його палець… Ну, й почало затягувати, та не лише палець, а й кисть руки. На щастя, лемент брата почув комбайнер і швидко зупинив мотора, підбіг до місця нещастя, обережно прокрутив колеса у зворотній бік. Але палець розім’яло сильно.
Юрасеві було шкода брата: як же він тепер гратиме на гармошці?! Хірург сказав, що віттяв би оте місиво, що теліпалось на місці колишнього вказівного пальця, якби брат не був гармоністом, та ще й досить вправним. Можливо, станеться якесь диво. Принаймні, Юрко так хоче. А інакше, хто ж його вчитиме грі на гармошці?