Туман над яром
Моє дитинство вже від мене далеке. Тепер мені клопіт про дитинство моєї дитини. Але не зважаючи на моє звичне життя, я хочу бути поряд зі своїми батьками якнайдовше. Може це просто така зворушлива мінливість світу, з яким мінишся і ти, коли дорослішаєш, але, повертаючись додому електричкою, протягом якихось 300 кілометрів у порядку зменшення відстані, себто - у порядку збільшення ступеня рідності територій, спогади в інтерпретації мого життя сьогоднішнього - приносять фізичний біль. Біль нестачі, біль неповернення, біль ідентифікації - про що твоє життя і скільки ти маєш землі, якщо мешкаєш на якомусь там «FLOUR» у якійсь такій «FLAT». Тоді звідки я знаю любов до землі? Чому мене бентежить українська колискова, якщо мені ніхто її не співав, позаяк я виходець кінця вісімдесятих, коли пошук способу виживання переважав якість способу виховання малечі. Але я підгледіла Українську суть, підхопивши генетичний вірус любити Україну, в способі життя села, яке витягло нашу сім’ю у пропащі дев’яності. Я пізнала старовинний еталон щастя, фізична відсутність якого позначилась на якості мого міського випещеного, здавалося б, теж щастя – конфузить дивна нестача не знати чого. Уся природа й барвистість світу за окресленими межами села і прилеглих лісів - пустотна видзеленкуюча порожнина небуття й чужості. Не моя трава, земля, дерева, безплідне цвітіння й бутафорія, макетне накопичення, багатопіксельна заставка замість живої рельєфної реальності. Тваринні інстинкти до самовідновлення і природної радості бути собою манять силами заДНКованого нюху на землі свого походження. Спокійно. Місто-господар не дозволяє валятися бездомним псом у вологих соковитих травах, перебирати на босу перлинність піску, зачіпати гілля дерев, коли хочеться, торкатися стовбурів, вивчаючи їх фактурність тактильним оком, пити у три горлянки небо, носити на лиці сонячне ластовиння.
Вишні дозріли. Моїй бабі 75, а я ще дитяче підліткове створіння. Ми беремо 3літровий емальований балон з квіткою на пузі і з обов’язковою чорною вилущеною цяткою. То якесь особливе маркування життям усіх емальованих балонів ув арсеналі господарства. У баби жовта сітцьова спідниця, придбана моєю матір’ю "на зарплатню"(не за гроші) ув овочевому магазині. запаска на бабі шита моїм батьком - її зятем, теж із ситцю. У спекотні літні дні баба зав’язує хустку не під підборіддям, а назад, відтак способ зав’язування бабою хустки співвідноситься у моїй підсвідомості з порами року. Саме червнева недокучаюча спека. Трохи пострибавши під неврожайною вишнею - я здаюся, вишень - навіть дно у балоні прозирає. Враз бабині тканинні мокасини метляють перед очима, от вона вже стоїть поміж двох рівномірно товстих стовбурів вишні, каже «так буде швидше». Подаю їй балон - компоту бути.
Поважаю, ледь не бетмена у спідниці уздріла, - так он які в мене предки, враз баба постає для мене героєм, авантюристкою, винахідницею, спортсменкою, я так не вмію, я пишаюся бабиним хвацьким характером, хочу бути схожою на неї, коли виросту. Але так я і не навчилася лазити по вишням, окрім здертих боків ніяких не мала успіхів у дереволазній майстерності.
У суботу приїздить мати на велосипеді з міста, привозить хліба кілька паляничок. А нам і не треба, ми з бабою печемо цибульники. Баба знає, яку муку треба купляти у спекулянтів на жигулях, що гастролюють селами. Тісто виходить темне. Посеред передньої кімнати (та, де піч) ставиться дідова табуретка, на ній у глибокій алюмінієвій діжці баба замішує тісто двома руками. Ніхто не говорить слово рецепт, просто є на те бабині скоцюрблені від праці пучки, які все знають. Бабине тісто ніколи не липне, ніколи не підводить, завжди вдале. У селі люблять казати, коли хтось щось завжди робить вдало: «Слово знає». На чорному лискучому противні з’являються, як цеглинки, "ляпльошки". Баба бере до рук кочергу, ту, що літерою «Г», ставить противні з порційованим тістом на припічок і по одному суне кочергою у горлянку печі. Бабине око точно знає, як виставити противні коло жару, що лишився від ранкових дрів, аби тісто не підгоріло й не було глевке. Готові маленькі сірі хлібці баба духопелить у мисці з олією, сіллю і порізаною зеленою цибулею - цибульники пахнуть навіть надворі, кличуть діда до столу. Особливо смакують цибульники у передвечірню прохолоду на вулиці.
Ранок на бабиному подвір’ї починають гуси. Галас гусей у дворі завжди зчиняється через неподілені яблука, що нападають за ніч зі старої яблуні під самісінькими вікнами хати. До лементу від гусячого футболу додається куряча паніка, що сповіщає про знесені вранішні яйця. А ще з того всього немає спокою прив’язаному собаці, він живе у кутку двору, між хлівом і ворітьми, у непоганій просторій будці, має четверть кола радіусом 2 метри землі і любить бігати орбітою тієї чверті - вперед-назад, скиголячи від неможливості грати з гусями у яблучний футбол, висолопивши радісно язика. У собаки хвіст загорнутий у кільце, його звуть Рекс і він не любить, коли я дивлюсь йому в очі. А ще з нього вийшов би заощадливий ґазда, бо Рекс ніколи не їсть свої кістки одразу, він робить запаси, відтак уся ділянка двору під його протекцією устелена заритими скарбами, хоч «Полуботком» перейменуй пса.
Сонце просочується у кімнати окремими променями, в яких завжди літають броунівськими стежинами світлячки пилу. Простора високочола світлиця жива й наповнена ранком. Мати встає другою після баби і зачиняє у дальшу кімнату двері, щоби ми з сестрою ще спали. У передній хаті йдуть приготування до трудодня на городі. Мати товчеться в хаті коло печі, а баба більше - у дворі, з живністю: доїть корову, місить свиням, випускає гусей, курей, виносить собаці. Кінь - виключно дідове заняття, любов і хоббі. Дід з конем-як піп з кадилом, чорствий і неговіркий дід вміє любити і бути чуйним й уважним, але до коня.
Коли баба завершує порання у дворі, вони з матір’ю готують вже разом наїдки на увесь день. Усім борщу чи чугунок супу, дідові - печеної картоплі, частіше з салом, малим -пшоняної каші. А ще в печі цілий день сидить найбільший чугун, з водою – щоб умиватися ввечері. Інколи баба топить в печі сир і молоко. Особливо радіє тим дням кішка, коли можна напитися сироватки прямісінько з великої на долівці миски, над якою висить у кісієчці на перекладині волога куля жовтуватого сиру.
Як мамка з бабою готують зранку їсти, можна слухати, якщо не спиш, сільські вісті, хоч і ніколи не розумієш, про кого йдеться: Танька Агакальшина, старий Агакало, Довбушева корова (про Довбуша згадувалося переважно через корову), Цариця, Настя маленька, Тидень Юрка, Валєра Матлай, його мати - Матлашка, Мамай з фермою, Буслиха, Галя велика, Смичок і Смичиха. З тими підслуханими про всіх них розповідями в уяві оживала цілісна картина села: декого ти знав, про декого здогадувався, а всіх інших - домальовувала фантазія. Але всі вони з їх фермами і коровами назавжди увійшли у твою неспокійну пам’ять про ті далекі дні, і всі вони до одного живі у моєму внутрішньому селі.
Літо для баби з дідом розпочинається не у червні, а з перших покосів і закінчується - з останніми. За весь «період трави» треба встигнути забити усі повітки, горища, клуні, місця під навісами - сіном. Це, здебільшого, дідова робота: щоранку він не снідавши пряже коня і неспішно виїзджає з двору, що ніколи не відбувається без дбайливої бабиної руки - саме вона зачиняє за дідом ворота, заправляє під трохи скошені ворота товсту довготелесу шелівку, щоб пташина малеча - курчата, каченята - не повилазила за межі двору. Аби ворота сіли на своє місце, треба підчепити їх знизу доброю ломакою і тільки тоді накинути на них зі стовба залізного гака.
Куди би не їхав дід – усюди шукав можливі місця для покосів. Добре було косити на полі чи біля пилорами, інколи через скошені ненароком чужі трави дід, траплялося, увязувався у дрібні скандали. Джентельментський дідовий набір завжди складався з безкомпромісно однакових речей: брусок для наточування коси, сама коса, вила, капронова, плетена джгутом нитка у кишені, і особлива дідова гордість - старезний годинник на ланцюжку, захований у шкіряний гаманець. Дід любив притаманними йому повільними уважними рухами дістати того годинника з кишені, обережно розмотоючи від нього ланцюжок. Приміряючись неквапливо до розщелини годинникової сріблястої мушлі, дід завжди важко дихав, розглядав годинник з різних сторін, нахиляючи голову у різні боки, напружував сиві брови у намаганні підняти вище повіки, щоби краще роздивитися час. На білому циферблаті крім цифр, під дванадцяткою красувався чорний маленький надпис з надмальвкою довкола нього у вигляді дашку «ссср». Дідовий годинник пережив господаря і навіть його коня, але як не підозріло - більше не слугує нікому, він бережеться у нашій міській квартирі разом із медалями діда-баби і їхніми документами про колгосп, посвідченнями пенсіонера, документами на землю і виписками про сплачені гроші за прививки коню й корові.
Дід повертався з трав’яних рейдів близько десятої ранку і йшов снідати молочною кашею з пиріжками, оладками чи дерунами. Баба ж на ту годину вже давно була у кінці городу. Увесь зосталий час дня дід слідкував за конем на паші, перебирав тогорічну картоплю з погребу, кришив яблука на кришеники, часто передрімуючи й випускаючи з рук ніж у ведро, міг ввечері знов запрягти коня і вирушити у справах, про які ніхто не питав. Баба сердилася на дідову денну неміч і казала у серцях "Іди діду, не труси дрипами".
Післяобід і ввечері ми ходили з бабою ворочати сіно, точніше те, що дід привіз ранком з покосів, бо наші лани ще від травня стояли коротенько дбайливо скошені. Найкращими видавались пластикові легенькі граблі блакитного кольору, але вони були одні на все господарство, тому частіше траплялися все ж саморобні деревяні, важкі й трохи недоладні. Усі граблі, вилошники і лопати з цапками обєднувала одна спільна риса - залощені до відполірованого безпрецендентного лоску держаки знарядь праці, такі, що інколи вони навіть вислизали з рук. На сіно не годилося обувати паралонові популярні на той час шльопки, бо стерня могла без проблем пробити мякий матеріал разом з підошвою ноги. Або вколоти збоку при вивороті клятої обувачки на кротовому нариві землі. Баба дивилася оцінюючи на городи, підперши однією рукою бока, а іншу притуляючи до лоба, і казала незворушно: «Пішли кроти - зведеться село».
Сіно з одного боку майже готове - стебельця трав сухі й ламкі, але почнеш його перевертати - там ще зелене, зопріле й сире, від сонця аж гаряче. Баба говорить, що час забирати з лану сіно, коли воно буде шелестіти, тоді лиш. На ніч лишати розкидане сіно під відкритим небом ризиковано, не по-хазяйськи, увечері треба згребти його у копицю, накрити плівкою чи старим рубероїдом, а зверху та з боків зафіксувати шматину палицями, щоби вітер не зніс, якщо буде вночі дощ. Зранку сінні процедури продовжувалися у тому ж поряжку - розкиди вилошниками копиці, сіно розтрусити граблями, підкачуючи косі мязи пресу, і чекати обіду, коли можна вже остаточно вкладати його на дідового воза і волочити у повітку. Дід подавав завжди сіно знизу кругленькими хмарками на вилах, а баба ловила ті хмарки з горища, розкладаючи щільно у найдальші кути зібране свіже сіно. Порядок - це коли нема порожньої повітки, дірки, місцини, де б ти відкрив і не побачив би стирчаче прямо у лице заготоване літнє сіно. Оце коню - з клевером, оце корові - з люцерною, оце кролям з м’якої трави... Сіна завжди вистачало усім на зиму і ніколи не залишалось зайвого, на що я собі міркую - практика, тонке відчуття потреб господарки.
Серпень мав обличчя місяця в селі. Як вже будучи умитим й перевдягненимм мусиш вкладатися з усіма спати, можна вийти на город і милуватися місяцем - золота відполірована космічним пилом куля з повними щоками чи надїденим темрявою боком. Моляться на образи, а ти чомусь молишся на місяць, бо найлегше просити повний високий місяць за всі свої таємні бажання й запалені раптово закоханності. Ти юний і зачудований. Від землі віддає вологим споришем, не стоптаним у стежину, вогкою землею від прохолодної серпневої ночі, скоро тобі у школу, літо скінчиться, як мине серпень, і не знати тобі, чим далі живе село, аж поки не приїдеш знов - вже по гриби.
Інколи такими вечорами можна спіймати застиглого від несподіванки їжака, скинути з плечей олімпійку і в ній принести колючого гостя до хати. Якщо їжака не чіпати, за якусь мить він покаже маленьку горошину чорного носа і волохаті ледь угадувані вушка. Особливо радісно, коли колючий боягуз все ж наважується вгоститися націженим щойно з-під корови молоком. «Приходь ще» - думаєш собі, вмощуючи кулю з голок у високу траву, відпускаючи їжака додому - у світ.
"На буряки" - констатує баба, взуваючи на веранді чорні коротенькі калоші. У кінці довгого городу ледь упізнати її – видко лише, як маленька цвітаста пляма порається затято, сезон саме, час драти із закляклого, забитого осінніми дощами ґрунту, товсті, вже без ботвини, буряки – білі цукрові, жовті кормові, столові червоні на борщ, зрізати бурякові стовбури, вичесувати з їх довгих посохлих пагонів схожі на зорі бурякові зернини. Наступного року намочиш їх водою, мокрими долонями сіятимеш чудернацькі зерна у пухку земляну колиску - буряки будуть.
Згадую тебе, бабо, звіддалі купи прожитих років, відкорковуючи настоянку спогадів з твоїх слів, звичок, способу порання, манер і характеру. Вгадую крізь твої гени українську вдачу, затятість, навіть – запеклість. Хай хоч народи ти мене, мамко, десь у далекій країні при океані - ні з чим не сплутати те знання української душі в собі. Навіть картинок не треба і подорожей - навмання знаєш, у чому твоя українська істотність. …як глибокого листопада материні руки знімають з обережністю ювеліра брунатні налиті соком грона з відшумілого дротиння калинового куща, як квітне на серці гаптоване гладдю начиння ліжок – напірників, пошиванок, божників - у бабиних світлицях, як торкаєшся сповитого пилом розсохлого дерева незрозумілої до вжитку прялки, що спочила на віки-вічні під дахом хати. Як напередодні зеленої неділі явір і свіжа липа вкривають кожний закуток хати, вистеляють над грубими товстими дошками підлоги зелений мякий килим. Як добрий сусід - зятятий рибалка вчить тебе їсти смаженого карася, що від нього лиш голова і кістяк мають лишитися. Як в’ють гнізда під дахом повіток і хлівів ластівки навесні, усе літо самовіддано літіючи на полювання і до жовторотих, не забуваючи сповіщати про неочікувані літні грози. Як вкривається блакитно-жовтим блідим лишаєм півсторічне тіло яблунь, саджених за бабиної молодості, коли був ще колгосп і молоді плодовисті садженці роздавали усім робітникам. А дід працював у бригаді. Просто собі факт чи то з життєвої біографії діда, а чи зі списку його місць роботи. Але то щось більше за просте знаття: чути, як пашіє у лице гаряче й гучне дихання з кінських ніздрів, теплою вологою віддає від гарячого натрудженого тіла коня-трударя, такий він враз реальний височіє над тобою, дзеленчить підводою, різко здимаючи мязисту шию, кліпає величезними каламутними очима, лоскоче важкими оксамитовими губами твої долоні, випрохуючи чергове яблуко… до відчуття на паляцях тривожних дрижаків цупкої конячої шкіри від твого доторку - така то тобі бригада знана й знайома, хоч і ніколи не бачена оком.
Отак у селі пізнаєш спокій маленьких життів, які не зраджують суті душі своєї, за що ніколи не знають відпочинку, інших вимірів за кілька сот кілометрів від, насолоди вихідного дня, смаку вуличної кави чи їжі, привілею таксі чи власних автівок, теплоходівських прогулянок, вечірнього пива на пляжі, розкоші розпродажів, свята гучних концертів-дискотек, просвітлення душі у театрах, опереттах, можливості молитися богові у надшикарних храмах-шедеврах на кожному кроці… Проводжаю оком діда, котрий іде по вкритому рідким жовтим листям чорному городу, у бік розлогого яру за ріллею. Він веде за підводу коня, вже у самому кінці городу ледь роздивитися можу згорблену дідову повільну постать на тлі жилавистого могутнього кінського тулуба. Картина віковічним густим акрилом полотнищем пам’яті. Звідки чвалає дід, куди коня повів - то загадка тобі назавжди, яка стоятиме в очах до скону, скільки б не вдивлявся пізніше у кінець городу, у передсмерковий обрій, бачитимеш діда з конем, що завжди вони разом. «Туман» - кликав коня дід. «Десь у туманах вечірньої серпневої пущі вони мабуть тепер…» - так собі розтовчеш філософію спорожніння одного разу. Бабина жовта спідниця, балон з відбитим боком, покоцюрблені руки від нонстопної праці, вечірнє ляпяння алюмінієвими ложками по емальованих полумисках, цибульники, вкриті рушиком у пузатій діжці на лежанці, набір кочерг на кожен чугун біля печі, саморобні строкаті килими хатою - пізніше зватиметься то хенд мейд, чи знатиме те моя баба... може, там все знають ліпше за нас? Каяття і білет на потяг. Зраджений ліс валитиме зотлілі берези і худі сосни, ятритиме нові яри від нових дощів, зростатиме незбирана малина, несмакована дика суниця, щовесни білітимуть галявини запаморочливими конваліями - не зірвати нікому. Я ходитиму містом -щаслива, бо моє воно і я вже від нього нікуди, та тільки гладитиму ніжно придоріжний запилений спориш, спеціально і ненавмисне обходитиму асфальт газонами, плутатиму запах кошеної дідовою косою трави з різким смородом бензину й копоті від Жеківських косарок і задушеного літньою спекою міського сіна, ніколи не прийму за природу будь-які галявини зі вже полишеними чорними острівцями загачених вогнищ. Є тільки бабине з дідом селом - за коміром робочого дрес-коду, бо то не спогади – твій гіпсовий зліпок душі задля розуміння -чому я саме такий, чому я віднаходжу українське в собі назирці, нагородженою ще до мене самого неосяжною конструкцією кожного відтінку досвіду – свого, материного, бабиного… Ідентифікативна трафаретна форма бути українцем, спраглим до своєї землі, ріллі, городини, навіть – придорожнього споришу. Те, що неможливо втратити ані через п’яте коліно, п’яту колону, глухе забите село вже без транспортної артерії, ані у супер-брендовому урбані освіченого, з викошеними газонами і впорядкованими розмежованими латками чийогось бізнесу.
Нема ліку заходам сонця на стесаному обрії, а я вгадую в собі Україну з зарубкою роздумів про неї на скронях, така ти мені бентежна у колисанці про сірого кота, криницю і водицю, ти й у соловейку-братику, й у глиняних свистунцях, розписаних квітами, калиновим листом, випещених руками змореного майстра. І що то за санскритська українська мова на посуді минулого віку, що ти його чітко читаєш наскрізно, розгадуючи граючись ієрогліфи-матриці: цапи з упертими крутими рогами у профіль, вигнуті спини котів з великими вухами, довгими мудрими вібрісами і пухнастими хвостиськами, філігранні зозулі у намисті й червоних чоботях, хитрі лисиці у плахтах з китицями й вишиванках на пару з добрим невибагливим вовком у широких шароварах, підперезаних атласним поясом, як той Котигорошко. Чи то дитинство виринає казками, чи то якесь незриме українське кліше, що крізь віки пропікає на моєму пізнанні скрипти розпізнання українського в собі.
Чому так хвилює незбирана пожовкла кукуруза, що стіною заступає напівзотлілу здалека білу мазанку, час якої вже добігає кінця, чи вже добіг. А як пече правічною пам’яттю кожна хата, мощена ззовні деревом - під причілком завжди узрієш викладені дощечками-тризубами оздоби, а вікна - різьблені гіпюрово, а то ж по дереву! Навіть і фарба вже візерунок забила, полущені, як цибуля у сітці, самотні вікна покинутих житностей, обійсть -дача не дача, село не село - та тепло так, що є куди повертати. Кукурудза і чорна осіння рілля, полишена на спочинок після урожаю. Де-не-де сухе бадилля, скидане у копички, дочікує свого ритуального спалення теплого вересневого вечора, коли люди вбирають городи. Крізь роки мозок береже щемно солодкі пахощі диму від спаленого посохлого картоплиння разом із зіллям, такий рідний той дим, і ніяк без нього, ніхто я без тебе - ні роду-прароду, ні правди до биття себе кулаком у груди.
…Умиєшся криничною водою, зігрітою у ночвах скнарою-сонцем осіннього дня, утрешся до болю цупким полотняним рушником, знятим з гвіздка на лутці сіняшних дверей, краплина все ж втече від сіруватого льону рушникового полотнища тобі за пазуху, прямісінько в душу, де сходяться невидимим прямокутником вигравірувані по живій плоті навічно, розшиті бабиними руками червоно-чорним хрестом комірці сорочки, знаєш собі - вдома… Складе крила з розмашистого лету раптом чорногуз на випаханій, ще теплій, ріллі розлогого поля - так і відчуваєш собі: я такий українець, що хай тобі абищо, я багатий по вінця золотом Мазеп і Скоропадських, бо все в мені здригається конячими дрижаками генетичної пам’яті всіх моїх українських предків, землі безкрайної, лісів нечесаних, вільного кобальту неба над правічним житом, вишиванок не зношених!
