ЗВИЧАЙНА
Частина 9ОСІНЬ
Вранішня домашня година. У пам’яті завжди закінчується літо. Життя без сценарію, планів, бажань… Все, як ми з тобою любили. «Sun is shining, the weather is sweet…» – незмінно крутиться в моїй голові платівка з оптимістичним співом Боба Марлі. У цю передосінню пору я завжди знаю одне: скоро нас наздожене ностальгія за минулими роками. Звідкілясь повіє сонними туманами з тривожними серцю ароматами в’ялих яблук, солодкого тютюну і терпкої кави… Порожні пляжі ворожитимуть на наш настрій спокійним плесом, качиним повільним погойдуванням в очеретяних заплавах, вогким піском, вкритим дрібним жовтим листом тополь…
…Прокинувшись одного ранку, ідеш на кухню, шаркаючи капцями. Проходячи повз вікна, раптом завмираєш: щось «зламалося» в природі, щось віщує кінець певного відрізку твого життя… Але ж ти не хочеш цього знати, щоб болісно не відчувати своє повільне й безповоротне щезання з порами року. Проте ти помітив, навіть просто інтуїтивно відчув, що щось надломилося в сезоні. Сонячне світло лягає на світ інакшим, виразнішим, мерехтливим золотом. Напевне, хоче тобі натякнути на зміну матерії довкола, перехід на осінній віддалений джаз, який поки що тільки ледь чутною луною зачепив твій безтурботний літній рок-н-рол… Але ти почув.
Стоїш, ще сонний, перед вікном, можливо, навіть трохи відкрив рота, аби відчутніше резонувало в твоїй голові нове знаття, що застало тебе зненацька. Чи-то таємничий блискіт листя проти сонця, чи-то підозрілий вітер, у якому вчувається неждана звістка, а може, то саме сонце якось по-інакшому сьогодні глянуло на землю? Ти не знаєш напевне, але, однозначно, все довкола змінилося… І так кожного року: якийсь момент спиняє тебе і говорить до тебе невимовно насиченою глибиною неба, яке враз наче мудрішає на твоїх очах: «Скоро осінь…» І тобі млосно від того й чудно…
Ти змінюєшся, і природа з тобою лине кудись за обрій саме цього життя, саме цього століття, саме цього року, який ти зараз проживаєш разом з усім світом. Та то лише так тобі здається, насправді час пливе значно швидше, ніж ти міг собі уявити, і ти сидиш разом з літом у величезному човні, поруч із тисячами інших людей, і вас несе течія перемін – у якусь-таку осінь, про яку ви ще не замислювались. Та й узагалі: ти нічого собі не мислив ні про те літо, і як ти його провів, ні про можливий прихід якоїсь-такої осені, ні про те життя, і як воно минає чи стоїть на місці, – ти нічого не думав про все це. А цього ранку тобі на короткий час відкрилась така таємниця, про яку природа завжди змовчує, але немає нічого, про що б вона тобі не натякнула. Все залежить від того, чи ти бачиш ці знаки й чуєш той шепіт, чи ні… Але ти щось-таки помітив цього ранку, може, навіть так глибоко замислився над тим, що не помітив, як твоя кава розтеклась чорним озером по плиті. Ти легенько вилаявся про себе, сплюнув, перекрив газ, пошвендяв ще трохи кухнею і пішов собі, викинувши з голови те раптове знання, до якого зовсім не був готовий. Та завтра ти вже знатимеш точно, про що говорило тобі листя, небо й сонце…
Все, що я люблю й ненавиджу: самота, сутінки, важке захмарене небо, відтак – осіннє. Нікотинові мережива і музичні диригенти настрою. Літо, яке я плекала щоночі наодинці зі моїми думками, відчиненими дверима і жовтим світлом бра, закінчилося. Навіть погода не втрималась у календарних обмеженнях – і вирішила скоріше продемонструвати всім золотавість свого вбрання, прохолоду вітрів і… сопливість днів.
Я теж коректую свій настрій на осінній лад, який для мене є внутрішньо влаштованим, відколи себе пам’ятаю...
Листя замете сліди
Наших здурілих буднів.
Нам ніколи не знати,
Навіщо існує світ цих речей,
Навіщо любити, лягати спати,
Чи спати разом крізь сотні ночей…
Листя – це ковдра трави,
Останнє жовте сонце –
Напередодні не так снів, як напівсмерті.
Самотні не потребують чиїхось очей,
Їх душі, мов стіни радянських часів, обдерті,
Вони не сплять крізь сотні ночей.
Навіщо вдавати, що любиш,
Навіщо комусь чесати про вічність,
Про нескінченні твої обійми –
До забуття…Забуду й забудеш.
Лиш – перший...
Одягну обручку з листяних кіл,
По воді лебедями розгойданих…
Хіба ти не бачив, що smoking kill
У моїх очах… як дивився в них?
Нарешті дочекалася. Можна витягати з шафи улюблені туфлі, за якими так скучила, купити щось романтичне, плетене, щоб утішно кутатися в нього осінніми вечорами... Рання осінь вражає оксамитовими пейзажами, опале листя хрумтить мелодійно під ногами, сумирно нагадуючи, що час прощатися... Грієшся у кожному випадковому промінчику сонця, яке цілує тебе в голову, плечі, зазирає в очі із запопадливою наполегливістю, так, ніби хоче тобі ще раз сказати: я з тобою, ще кілька теплих осінніх днів люблю тебе, скільки дозволить сонце, люблю тебе, а потім… вибач.
Скоро вулиці вберуть в себе терпкий аромат зів’ялих чорнобривців, укриються туманами забуття – і незмінно нагадають тобі всі твої розчарування і смутки. Добре, якщо смуток легкий – приміром, за морозивом, що тане і капає тобі на джинси, за людністю на набережній, за веселим гамірним сміхом на відкритих ресторанних терасах, за пташиним щебетом, що будив щоранку, за зеленим шелестом у парку...
Це осінь у моєму місті. Ми ще й не зустрілися впритул, але ти мене вже відчула, знайшла, застудила, затуманила мені душу, і я блукаю…блукаю в тобі сама. Ти подарувала мені вологий вітер з пожовклим листям, дрібний дощ, і лише п’ятнадцять градусів своєї любові… Дякую. Мені завжди буде що тобі сказати.
Вдома, я так і не встигла скласти прощальних слів цьому літу, моїм канікулам, моїй тамтешній оселі, затишку перед столичними буревіями, які вже з понеділка на мене почнуть тиснути змінами й перманентами, короткими хвилинами беззмістовних радощів з тимчасовими друзями… Мої закохані в одне одного друзі… Нещодавно вивчала їхнє літо, переглядаючи фотознімки, на яких закарбовано моменти їхньої взаємної радості, і складала з них картину їхнього благополуччя. То гарний пейзаж… Але чужий. Коли бачу їхні цілком щасливі обличчя, намагаюся триматися мужньо й не показувати нікому свою роз’ятрену особистими невдачами душу.
Фігово бути лише спостерігачем, підглядачем чужого життя, коли твого ніхто не пам’ятає, не змонтує з його кадрів уявну документальну кіноплівку, що свідчила б про твоє реальне буття. Вже стільки часу я нічим і ніким не позначена на карті людських доль…А тому я зухвало беру до рук фломастер, папір – і малюю, малюю, малюю собі свою карту сама! Усіма досяжними способами, всім, чим тільки вмію – словами, спогадами, роздумами на самоті, побаченим, почутим, зробленим, усім, що приходить з досвідом, – усе стає своєрідним арсеналом для уявного фломастера, – я викарбовую, попри все, власну фатальну мапу свого маленького острова-життя! Все, чого я хочу, – зуміти вплинути на когось, випустити свою застиглу в бурштині самоти душу - у тіло, зрушити тугий мармелад буття довкола себе, щоби хтось слухав мене і любив, як звичайну людину. І чекав. Завжди чекав.
У цьому дійсно весь сенс мого життя. Навіщо казати так багато, коли потрібно так мало. А все інше – гроші, навчання, роботи, речі, навіть найкращі речі, послуги, все-все – лише засоби, милиці для головної ідеї.
Завтра почнеться якийсь новий етап мене. Я нічого не планую. Намагаюсь не впадати в ілюзії. Писатиму коротко і мало, бо писати не про кохання – немає сенсу, а в моєму житті ні кохання, ні любові, і навіть поезія закінчується. Я вже не пересічна, я – камінь на узбіччі, який не привертає уваги. Стільки записів! На всі – одна краплина нерозділеної любові. Прикро. Я вже майже цинік. Піша фігурка чужої партії в шахи.
Ніч така глибока. А я у такій порожній кімнаті, що ледь втримуюсь від божевілля. Насилля над пустопорожністю. Інтимна близькість із самотою. Музика звучить у кожній моїй клітині, проте вона не весела. Цей блюз… Він – морфій, що зменшує біль, який ніколи не покине мене, якщо я не закохаю в себе чиюсь душу. А я в це майже не вірю. Вірити розумно тільки в те, що реально є, що поряд з тобою, – а є лише я, кімната, мелодія, сигаретний настрій і кавова темінь…
Невиліковно дощить уже багато днів. Безпорадно мерзнуть руки, волога вулиць кучерявить кінчики волосся, очі лижуть мокрий асфальт поглядом безнадії. Прийшла пора усвідомлень і покути за прожиті весну і літо, бо за все хороше в житті треба платити. А особливо – за енергію, теплопостачання, хай навіть воно від природи… Сплатіть осені частиною своєї душі – і вона стане назавжди вашим улюбленим сезоном… Тільки зараз усвідомила: ти так довго нічого не знав про осінь. Лишається, напевне, звернутися до тебе віршем, телеграмою у безвість, бо сьогодні якийсь ліричний настрій ходив за мною весь день, просився в слова. І я погодилася впустити його…
Знайди свій сенс у моєму домі,
Засміченому листами у всесвіт,
Електронна пошта якого
І без мене обернулась новою катастрофою,
Бо ніхто ще не вирішив усіх проблем.
А мої… Дурні, як світ.
Не6еса змінили на осінь
Всі костюми любові,
А ти й досі в епіцентрі моїх звихнень.
Вологі літери дощу пишуть на мені
Речення твоєї відповіді на моє «Чому?»
Я не вмію читати прозоре…
Пробач мій розпач,
Прости, що не розумію,
Чому не ти, не тут і не тепер,
Навіть не завтра,
Може, й через рік –
Не обіцяєш зустрічі з тобою…
Осінь – екстремальний сезон. Але я так чекала його приходу. Мабуть, у пам’ять минулого року. Кожну наступну осінь ми чекаємо в легкій ностальгії за попередньою. В цьому закладена вся ланцюгова суть змін, їхнього аналізу, їхнього смакування, згадування, світла журба за минулим, яке ти хочеш і не хочеш повернути – просто дуриш голову сам собі у прагненні ще трохи помучити себе ж прожитим часом, що безповоротно списаний в архів пам’яті.
І все одно слід дійти висновку: а що ти сам? Аж навіть коли нікого не чекаєш, однак виглядає так, ніби сидиш і ждеш. Переконую себе, що цей час (цей n-й місяць, рік, два роки…) мені дано для певної місії, в якій я маю віднайти себе. Ні, якщо це справді так, то я згодна. Отже, ще не осягнула сенсу цієї самотності, тому заслужила цей невизначений стан і мушу чемно марнувати свою молодість у пошуках внутрішньої свободи й духу не боятися бути з собою на самоті... Весь час прошу Господа відпустити мені цей душевний тягар. Але скажіть мені, будь ласка: хоч хтось навчився самотужки не боятися однини?
Ще одна з вимог до себе: навчитися залізно триматися при зустрічах з другом, який уже не твій. Не радіти надто. Лишатися «автономною». Не підпадати під чари коротких оманливих радощів. І завжди пам’ятати, що саме в цю, в наступну, в будь-яку випадкову мить ілюзія дружби лопне, боляче вдарить по обличчю і піде, не попрощавшись. Скільки б ти не робив спроб стати самодостатнім, сильним і безстрашним – усе марно. Будь-якого дня будь-якого «етапу зрілості» ловиш себе на тому, що все одно залишаєшся беззахисним, якщо в тебе ніхто не вірить і не спостерігає за процесом твого самовдосконалення. Ані мої сміливі прогулянки містом, ані літня робота, ані самостійне вирішення всіх своїх проблем, як матеріальних, так і духовних, – ніщо не дало мені ефекту впевненості в собі, і так само не позбавило страху перед самотою. Певно, в цьому винні постійні втрати близьких людей. Без поповнення рахунку.
Ну й осінь цього року – одні зливи! Небо ніяк не виборсається з важезних темно-синіх хмар. А ти – суто міська, цілком урбанізована дівчина, з досконалими, відпрацьованими звичками, навіть в одязі відповідному: чобіточки, колготи – все згідно з останньою модою, яку пропонують торгові центри. На тобі тепле ошатне пальто ціною в кілька зарплат (так, треба, треба), шалик, який ти любиш змінювати ледь не щодня. Кожен предмет твого гардероба береже свій аромат парфумів, він восени ще сильніше вкарбовується в пам’ять, в душу, щоб ти ніколи не забула саме цю осінь, саме ці панорами, події, частинки свого життя. Час філософського осмислення досягнень свого життя: а що ж я? А що ж лишиться мені? Чим сьогодні зігрівати душу, бо негода все одно примусить, – келишок шардоне? А може, перші обійми з новим знайомим десь на вологій алеї у вечірньому парку під самотніми ліхтарями? Які ще в тебе варіанти? Може, взяти недочитану книжку до рук, а потім отак і задрімати під теплим пледом? Чи розпалити камін у заміському будинку в суботу? А може, приготувати після роботи гарячого супу – й від того запотіють вікна холодної кухні, і життя продовжиться. А може, на тебе тепло дихне метро, щойно спустишся вниз, а потім потрапиш у центр, врешті втомишся, а тимчасом звідусіль тебе запрошує запашна вулична кава, і ось ти вже грієш її шкіряними рукавичками, а вона тебе – пластиковим маленьким тільцем. Або можна зайти до невеличкого кафе, стилізованого під Францію років блокади, і купити собі свіженький теплий круасан і гаряче молоко, сісти біля вікна, а за ним – поспіх, місто, автомобілі преміум-класу, втомлені підстаркуваті фасади двоповерхових повоєнних будинків, клаптик старого нерозчесаного парку, поодинокі квітники з пожовклим літом, – а тобі тепло й любо на душі. От тільки висохне парасоля, скінчиться дощ, і ти обов’язково знайдеш собі пару, але потім… потім…
Вчора зустріла в коридорі старого знайомого. Того, чиєї легкості й зацікавленості моїми справами (хай навіть і штучної) мені так не вистачає. Відчула себе перед ним брехухою. Просто людині, яка мимохіть питається в тебе про твої справи, не кажуть у відповідь «лайно». Мусиш казати, що все добре, – щоб ненароком не примусити чуйну людину до роз’яснювальних розмов, які однаково нічого не змінять.
Взагалі-то – вже ніч. Знову вихідні, а отже я можу вийти в самотній нічний ефір. Все ж – самотній. Хоч зовсім не пиши дурного й порожнього, безглуздого літопису про все, що виповнює тебе зсередини, як мозаїка. Дякую Світлані Поваляєвій за надзвичайно влучний, блискучий вислів: «німе кіно про смерть усвідомлення…» Стисло, чітко, вічно.
Мій сьогоднішній коментар на запитання все того ж ввічливого знайомого щодо моїх вражень від початку навчального року: «Я на тебе, как на войне, а на войне – как на тебе…». А це означає одне: час іти в наступ, хай би там що… От із навчанням намагаюсь поєднати ще й роботу. Бути студентом і не спробувати поставити себе у критичні рамки – тяжкий гріх, бо, власне, на найбільші звершення свого життя ми готові саме в роки молодецького зухвальства й шалу. Що ж, спробую… Невже ж я сама не бажала насиченого життя: з самого ранку в тебе є план, йдеш кудись, як кіт до лісу (чому – в казці не пояснювалося, хоча, очевидно, за здобиччю), кудись їдеш у кур’єрських справах, а цілі тобі визначає чужий чоловік, що значиться директором. «За пятак – антикварная нежность. Не берут, говорят: не нужно» – мовить істину гурт Сплін…
До речі, з усіх шефів, яких лише можна уявити і яких я бачила сама, вважаю, цей шеф заслуговує на те, щоб про нього хтось написав.