ЗВИЧАЙНА
Частина 14СПОВІДІ, ПЕРСПЕКТИВИ, СПРОБИ...
Іде вже друга година весни. Я переживаю цю ніч на своїй улюбленій кухонній хвилі. Вся моя здатність передавати стани, думки, події сконцентрувалася на банальному німому «контакті». Контакті з віртуальним світом людей, яких, можливо, ніколи не побачу в житті.
Я обманюю себе цим штучним світом, якому дарую свій час просто так, аби притупилося, зупинилося, щезло все те, що не дає мені спокійно жити. Аби відпочити від себе самої, повірити на якусь мить у сліпучу ілюзію, що маю багато друзів, чиї імені чемно вишикувалися за списком… А «в прямому ефірі» залишається і діє тільки моє тіло, тільки зовнішня, візуальна роль, тобто я виступаю лише матеріальним унаочненням свого існування та носієм безглуздої за своєю суттю інформації, яку, через нез’ясованість та заплутаність реального буття, навмисне спрощую в іншому, паралельному світі – on line.
Весна… Як чудово зустрічати тебе знову! Чим займемося? Напевне, роботою, хоча хотілося б – коханням. Але весна тільки починається, а отже – бери своє життя в руки, хоч воно вже й здрейфувало далеко від тебе, та все одно – наздоганяй, гукай услід, греби до нього чимдуж, кинь у нього палицею, щоб воно тебе помітило. Але не відпускай його. Живи! На зло. На добро. На щастя. Бо це і є твоя робота номер один у цьому світі – жити. Як ти дивитимешся самій собі в очі влітку, якщо всю цю прекрасну весну (в якій є травень!) ти… ти… ти просидиш, склавши руки, як оце зараз? Ти ж бо знаєш напевне, що тоді в тобі накопичиться ще більше болю, який і так перевищив усі можливі ліміти витривалості. Тож думай! І реєструйся у списки щасливців. Весна тримає тобі місце, а ти все ще роздумуєш у залі очікувань.
Вдома… Нарешті я вдома. Наближаюсь до патріотичної години, проте не сплю. Відчуваю, як повільно відходить у вічність саме оця моя реальність: ця ніч, ця кава з натуральним молоком, ця кухня – схованка в домашньому надійному просторі, де я справжня і нікому не відома, бо така… не знаю й яка. У Києві – як відкрита книга (певно, в очах інших – книга заклинань і відьомства, а треба б – «Космополітан», чи хоча б який-небудь «Упс»). А тут я – без тієї щоденної маски, яка в столиці (як у Венеції колись) є обов’язковим атрибутом маскарадного дрес-коду. Безкінечний карнавал неправди. Я кажу «ні» тій дурнуватій системі вірувань у ніщо. Але мені краще мовчати, бо ж я сама хотіла втекти від спокою цього маленького містечка, і сьогодні знов, як де жа вю, ясно бачила всю місцеву безрадісно провінційну еврідейність, всю його просякнуту вітром, дощем, брудним снігом, сумну злободенність та нужденну, зморену дійсність: «…копеечки не найдешь?»
Спокій… Бачу все своє: старий телевізор, що переїхав з вітальні, бо звідти його витіснив новий, взятий у кредит, газову плиту, усю заставлену каструлями з розмаїттям наїдків, чую гуркіт холодильника, що, як не дивно, зігріває мене своїм муркотінням, мов ласкавий домашній кіт… Намагаюсь чи-то запам’ятати все це у дрібницях, чи таки забути – щоб не тримало мене так сильно на прив’язі, біля витоків… Навіть вдома ми – іноземці. Завжди, проте, виручає одна мудрість: більше ніщо з минулого не повернеться… Не повернеться й цей спокій, який існує тільки тут, і ніби лагідно запевняє мене: нікуди тобі, власне, й не треба звідси… Але все ж більше цінуєш прожиті вдома дні, коли точно знаєш, що – таки треба… Скоро в моє життя ввірветься час, насичений ностальгією. Та він, на жаль, не буде наповненим чимось більшим, ніж побутові клопоти, прання, пересічне мислення крізь викривлені перспективи, вимушене спілкування, метушливі ночі останніх можливостей щось зробити, куріння не в паузах, а паузи заради куріння. Волохатий туманний лейбл на попільничкову душу. Серце б’ється в голові. За науковими поняттями, вектор «любов» – це той бік планети «я», який мені не видно. Я ще не винайшла для себе пристрій, що визначив би, скільки світлових років мені бігти до щастя остогидлим стадіоном буднів. Дивлюся на вулицю мого дитинства крізь вікно рідного дому і з мого незрушного й практично невидющого погляду зрозуміло, що я прощаюся надовго. Із найбільш справжніх і реальних речей, у які можна вірити і які існують константою, залишаться тільки дощ і сигарети у кишені.
Ну звичайно, тільки напередодні восьмого березня можна згадати про себе як жінку. Поговорити про одяг, зачіски, страви і... Про чоловіків говорити не слід – з ними треба бути разом. Бо якщо самотня жінка може сублімувати свою не зайняту чоловіком увагу на розмови з подружками, свою зовнішність, магазини, косметику, кухню, професію і, можливо, дітей, то чим заповнює своє холостяцьке існування сильна половина людства? Відеоіграми? Більярдом? Збиранням власної кінотеки? Риболовлею-полюванням? Втечею в Інтернет з метою тимчасового переховування від життя? А що ж опісля? Вибір не багатий: зварити пельмені чи їсти холодні консерви з холодильника… Як кому пощастить...
Час найповнішої святості весни – останній тиждень перед Великоднем. Сподіваюсь, він стане для мене і для всіх тижнем очищення, імперсональної сповіді духу, безгріховності та, врешті, просвітлення. Хай широко відкриють очі назустріч світові всі, хто їх має. Нехай зачинені на важкі засуви серця всіх самотніх розчахнуться – на провітрювання. Можливо, тоді їхні незримі молебні у власних закапелках душі почує Господь – і подарує їм радість взаємного кохання, щирої священної любові, можливість примиритися з собою і зі світом.
За що ж така кара небесна? За некрасиву душу, погані звички чи недостатню вроду? Втомливо весь час порівнювати себе з тими, кому небеса не відмовили у щасті бути коханим кимось. Тому не порівнюю себе ні з ким. Буду собою. Кажу собі: все минеться. Кажу собі: ще не час… Кажу собі… Мої єдині втішні відповіді собі. Як заклинання. Аби лише припинити ці ігри в одній із соціальних мереж у «мої повідомлення»… Віртуальний світ фантаста, самообман свідомості, ілюзія повноцінності життя…
Завтра відбудеться черговий передбачуваний «прикол» у моєму житті: я знову їду до Києва – працювати і жити в абсолютно порожній кімнаті. Спіралеподібний лабіринт-пастка. А я б так хотіла повертатись туди (куди завгодно!), де мене чекатимуть на пероні з квітами й обійматимуть сильними, люблячими руками...
Вірю.
Ніч провокує на одкровення. Власне, нічого особливого, в чому б варто було сповідатися. Просто – настало чергове літо, а з ним і ще дещо…
Хоч би один якийсь крок зробив, бо інакше ніщо не почнеться. А якби…
Я вже малюю нас разом.
Хочу мати спокій, схожий на той, який у нього на обличчі.
Це як провокація. Мене збентежила непроникна печаль його лиця – вуаль, за якою однозначно ховається щось значно глибше. Печаль, що розпалює мою кров і викликає в мене неймовірний, непереборний потяг: підтримати б, обійняти – і вже не відпускати. Щоб нам обом стало легше, бодай трохи легше, дихати від того, що ми є одне в одного, як і закладено в природі: жінка – для чоловіка, а чоловік – для жінки.
Минуло вже більше місяця, як я познайомилася з людиною, яка трохи вгамувала мій голод за товаришем, другом, співрозмовником. І порушила мою довгу зимову сплячку в кам’яній задушливій мушлі.
Дякувати Богові, між нами існує телефонний зв’язок. Цікавий суб’єкт. Щось у ньому є, на перший погляд, від «соціально-небезпечного елемента», тож надто вірити такому чоловікові не варто, але насправді він… ну такий «чоловічий достоту»: дурний і сильний, навіть дещо грубий, вільнодумець. Остання характеристика, як на мене, найважливіша.
Наше перше побачення викликало в мене бажання нарешті заспокоїтися, відпочити після довгих піших філософських мандрів та блукань – і відіспатися: від клятої нелюбові, від марних пошуків пари, від щоденних обломів і самоти, від безпричинних страхів та безконечних тривог, від пустопорожніх порад із собою самою, від обридлої свободи, від нікомуненалежності... І це був би, мабуть, мій перший міцний і здоровий сон. А на ранок – він був би поруч, і все…
В усіх наших симпатіях до когось завжди винна уява. Вона безпідставно обганяє події та малює в твоїй задимленій голові романтичні сюжети на тему спільного існування: ранкові кави, міцні обійми, червоні троянди, розкішний будинок, чудові діти (схожі на тата), вечірні взаємні масажі і, звісно, несамовитий, запаморочливий... героїзм у ліжку.
Такі фантазії, спровоковані в жінці тривалими пошуками «чоловічого», породжують нову надію-сподівання: можливо, це цілком прийнятний для тебе варіант пари, і чому б тобі не спробувати отримати щастя з оцим чоловіком? А раптом вдасться – і ви обоє матимете те, за чим прийшли в цей світ? У кожному разі, це щонайменше ще один досвід, який ніколи не буває зайвим...
Яким же буде це літо і чим закінчиться? Нині я рада, незмірно рада відчувати в своїй руці твою теплу долоню.
У це майже неможливо повірити, але тепер у мене нібито є мужчина, який мені симпатизує. Він. Поки що – він – епіцентр моєї уваги.
Сьогодні ми з ним якось по-особливому розмовляли. Якось наче... наближено, трохи втомлено і, водночас, із задоволенням, спокійно. Я скучила за такими розмовами та інтонаціями. А ще я мала нагоду бачити й чути, як він – відповідально, оперативно, вміло – вирішував буденні питання, як легко впорався з форс-мажором – проколотою автомобільною шиною... Я відчула в ті хвилини гордість за нього. І заздрість, що та гордість мене не стосується, бо ж невідомо, хто має чи матиме на неї справжню, підтверджену «ліцензію». Тож який сенс пишатися не своїм?
Авжеж, я б хотіла мати це право. Була б пихата, владна, захищена, сильна. Але головне – єдина така для нього, а він – для мене.
Та, на жаль, майже два тижні, як наші стосунки зависли – ні туди, ні сюди. Продовжувати чи порвати? Очевидно, є такі чоловіки, які, спілкуючись із жінкою, ставлять себе в певні рамки і дотримуються пристойних принципів, а є... такі, як він. Живе як схоче. Все би йому – на пляж. Щоб виставити своє привабливе тіло – і вимагати того ж від мене. А я вирішила: тільки після весілля. Не можна ж себе оголювати так задешево. Нехай гарантійний талон на стабільність стосунків мені випише – тоді й розгляну його пляжну пропозицію. Бачили вже таких, ласих на розкутість… Пардон, цей варіант – лише для розкутих.
Думаю, що тридцятилітньому молодикові дуже далекі переживання та турботи двадцятиоднорічної дівчини. Він не уявляє, що в неї робиться в голові та душі. До чітко визначених раніше його характеристик я вже впевнено можу додати наступні: чуйний, розсудливий, богобоязкий, але невірний, необов’язковий, постійно заклопотаний, всіма обожнюваний, повсюдно товариський, рішучий і, водночас, наївний, мов дитина... І чому я так прив’язалася до нього?
Ні, звісно, нема нічого неможливо, все може бути, і навіть пляж, але навіщо ж так поспішати? Це легко. Це простіше за все. Але навряд чи після того буде гарне продовження. Цей найбанальніший сценарій я вже дуже добре знаю. Навіть не треба напружувати фантазію – перед очима так і стоїть сюжет драми з присмаком еротизму довжиною в… кілька зустрічей. А потім все мине зі швидкістю короткотривалого літа.
Етапи цього «великого шляху» відомі до оскоми. Спочатку, відразу після знайомства, ви дуже милі співбесідники, потім стосунки підігріваються жаданими вечірніми телефонними розмовами, які провокуватимуть вас піти трохи далі, – і одного разу ви заплануєте зустріч з більш визначеними правилами гри. Спершу, звісно, «два на два»: ти шукаєш подругу, а він бере з собою якогось товариша. Оk.
Початок вечора ознаменовується дівочими цнотливо-кокетливими рум’янцями у відповідь на парубоцькі компліменти, та невдовзі починають звучати відверті хвастощі, грубий чоловічий гумор, присмачений елементарним безкультур’ям. В хід неодмінно йде навмисне витрушування гаманця перед твоїми очима на всілякі наїдки й напої – все, що скажеш (але ж ти порядна, інтелігентна дівчина на дієті, і нічого не їстимеш). Весела кульмінація подій настає на тлі твоєї затуманеної свідомості, викупаної в численних келишках «істини». І ось, усе, що ти можеш – лише піддатливо кліпати очима, бо спроби підтримати розмову незмінно заводять тебе у незручне становище. Твій кавалер, звісно ж, охоче прийде на допомогу: спочатку підставить тобі дуже плече, потім тепленько пригорне, а невдовзі ти відчуєш своє, майже непритомне, тіло цілком у його надійних, звичайно ж, тільки дружніх, обіймах. Він тобі ще чужий, але чомусь твою наївну душу вкрай небезпечно манить його близький подих, розум каламутить аромат чоловічих парфумів, а щоки весело лоскоче його кількаденна неголеність… Далі настає закономірний провал у безпам’ять, і залишається тільки сподівання на його «джентельментську» порядність, яка, попри твою довірливу вдачу, все ж змусить його відвезти тебе домів… а не в свої апартаменти чи «нумера». Якщо він – не останнє лайно, то, можливо, так і буде. Але… наступного разу така твоя необачність може бути використана проти тебе.
Власне, головна теза попереднього абзацу – ніколи не летіть у безвість без свого відома! Все одно, що сідати за кермо у нетверезому стані… Табу!
Так от, після ось таких дружніх зустрічей рано чи пізно неодмінно відбудеться ваше побачення вже «тет-а-тет»: без свідків, без їхніх жартів та надокучливої присутності, що лише заважає твоєму «тільки другу» проявити справжні мотиви знайомства з тобою…
Наступні алгоритми розвитку подій вивести неможливо – з огляду на мою необізнаність у тому, якими ще можуть бути побачення без кохання. Адже у світі – мільйони людей і, звичайно, в кожної пари виключно свій сценарій розвитку стосунків.
Та все ж в одному ми всі рівні: попри свої незліченні ділові клопоти, домівки, непомірні амбіції, сповідувану мораль і обрані самостійно ролі – ми всі прагнемо кохання. Може, навіть не стільки його чистої життєдайної суті, скільки – просто можливості бути обраним кимось на роль «плюс один», подруги, пасії, кавалера, залицяльника… Головне – це подобатися своєму обранцю чи обраниці, розуміти, що ти симпатичний і бажаний для цієї людини, магнетичний, маєш у собі незриму силу притягання до себе протилежної статі. І не важливо, де шукати момент чийогось захоплення тобою: за барними стійками, у ресторанах чи в галереях, навіть в академіях чи… на задньому сидінні автомобіля. Важливо, чим, власне, закінчиться ця, спровокована тобою ж, пригода: довгим і щирим коханням чи тривіальним насиченням сексуального голоду…
Кінець описаного мною сценарію, як правило, один – розрив. Тим важчий, чим довше це триватиме. Якщо ви живете поруч – водевіль перетвориться для вас на драму, а то й трагедію, штучно створену по-дитячому абсурдним ігноруванням, униканням, недомовленістю і, зрештою, вашою тупою втомою від того всього.
Коли ж топографічно ви живете далеко одне від одного, кінець вашої історії настане дещо швидше: якщо ваш «коханець» не позбавлений відваги і чесності, ви почуєте в телефоні його чітке пояснення, що все закінчено через низку окремих причин; в іншому ж разі ви прочитаєте на екрані, що «абонент не відповідає». А чому? …Просто так, як завжди. Ви згодом здогадаєтеся самі. Мусите здогадатися. Є й третій варіант: він вирішить, що ви не завантажуватимете свою симпатичну голівку різними «чому?» – і будете завжди згодні й раді бачити його знову, коли він цього забажає. Один його дзвінок – і ідилію буде відновлено... До речі, він і справді нічого поганого в цьому не бачить. Такий тип чоловіків краще ніколи не зустрічати на своєму шляху, але якщо вже так сталося… Тоді – одного разу мовчанки телефону вам має вистачити, щоби стерти, видалити, знищити з вашого мобільника всі контакти зі зрадником, а потім ще й протерти його дезінфікуючим розчином. Рішучіше, будь-ласка!
…Господи, йому ж варто лише раз клацнути пальцями чи ключами від своєї автівки і... з доставкою додому. Я ж це розумію. І зі мною так не вийде.
Коротше, єдина концепція, за якою я вирішую рухатися далі – це просто жити, як досі, а там, дивись, і ламана кудись виведе…
Якщо до справи: мені більше немає сенсу обтяжувати ним клітини своєї центральної нервової системи. Між нами так нічого й не відбулося. Навіть за найбанальнішим сценарієм. І вже не буде. Знову той самий ефект: ніким не розбите серце. Я лишилася, як кажуть, з нічим. Хіба що тільки з отим хворобливим бажанням зникнути взагалі: у паперах, ноутбуках, розтягнутих светрах, недопалках, магазинних чеках, кишенях, телефонах, іменах, нескінченних роботах... Щоб не думати про власне, а на п’єдестал підняти (звісно, за заробітну плату) якусь чужу ідею і ціль, з головою пірнути в багно небуття – і затримати свій подих на кілька годин, днів, місяців, років….
Ще не минуло й тижня від нашого останнього прощання, а в мене вже складається дивне враження, що щось подібне я десь уже… Нині я вже достеменно не знаю, що в ньому шукала, до якої суті намагалась дістатися. Напевне, він вразив мене своєю мужністю, яка карколомно поєднувалась із… щирою безпосередністю. Досить радикальний і трохи незграбний, по-домашньому теплий і по-вуличному войовничий та сміливий, але, пізнавши його ближче, лишаючись із ним наодинці, бачиш і відчуваєш усю його замасковану, навіть зацьковану ніжність, якої він так соромиться на людях.
Розкрию таємницю: не тільки ці його зовнішні риси та показна імпозантність дуже подобалися мені. Він був готовий стати відповідальним, а це одна з найпривабливіших чоловічих чеснот. До того ж, якщо чесно, мені дуже імпонувало, що його життя досить непогано влаштовано й «упаковано»: дім, плантація картоплі, машина, свій тренувальний зал, автомобільна майстерня, друзі за інтересами, кожне літо на морі – і безодня невпинного драйву щодня! У нього було все те, з чого в мене не було нічого. Звичайно, подібний ніким не задіяний «благоустрій» без уваги не залишить жодна дівчина, яка б охоче вклала свою любов у такого чоловіка та інвестувала б жіночу опіку в його холостяцький недоладний світ. Ніби сама доля дає тобі зелене світло – іди й візьми силою власної чарівності цей не шліфований діамант, шмат необробленої, проте дорогоцінної, руди.
Але я відмовилася від такої ідеї, попри всі її переваги. Як не дивно, вирішальну роль зіграв факт його феноменальної незібраності, неуважності, безконтрольності та цілковитої «неприв’язаності» до когось чи чогось. Що ж, така його розсіяність змусила мене врешті абстрагувати свій колись націлений на нього ентузіазм...
Цікаво, навіщо ми інколи зустрічаємо на своєму шляху людей, які нам майже нічого не дають, майже нічого для нас не важать і насправді ніяк не впливають на нашу подальшу долю? Особисто я вважаю таких за провідників. Провідників до кращого життя. Можливо, вони потрібні для відволікання нашої уваги від самих себе чи від чогось зайвого, з чим би ми могли в цей час зіштовхнутися. Або суть їх і користь полягає в тому, щоб ми зрозуміли, як важливо прискіпливо обирати собі пару на довге й щасливе життя, яка це складна праця, і що зовнішньої, поверхової привабливості та звичайної симпатії, ба, навіть розрахунку часто буває недостатньо.
Я не можу довіряти своє духовне здоров’я чоловікові, який аж такий несерйозний і неуважний до мене. Шукати далі? Чи все ж – чекати, живучи, як і раніше, в замкненому просторі себе самої? Але… де брати сили не зважати на дрібниці, на чиєсь мовчання, що свідчить про твою «непідходящість». Люди такі добрі: вони не пояснюють тобі, чому – не ти. Просто... є інші. А ти... А я? Знову мушу добиватися успіху в усіх інших, крім особистої, сферах, адже я знову найнезалежніша. Це вже щось. Хтось навіть може мені позаздрити, а точніше – всі, надміру перевтомлені шлюбом, дітьми, сімейним капканом і диким невиїзним становищем взагалі. Але ж вони багатші за мене, все одно багатші...
Господи, яка дика непотрібність!
Я зустрічаю цю липневу ніч на підлозі у своїй маленькій студентській кімнаті. Феномен образу Раскольнікова, описаного Достоєвським у «Злочині й карі», полягає у безкомпромісній співзвучності способу життя цього літературного героя, його складного становища та духовної ядухи, із дійсною картиною буття, відомою кожному сучасному студентові. Моя кімната – це щось середнє між його крихітною оселею й тюремною камерою. Але все одно мені тут, як собаці на килимку, – найзручніше. Єдине, що відрізняє мене від собаки – цей килимок я придбала сама. У мене немає господаря, як я розумію. А отже, я відповідальна тільки за саму себе. Перед собою ж. Дика собака дінго…
Сьогоднішній вечір знову – тільки для мене. Мовчазне мовчання, у періоді, викликане цілим факторіалом причин. От я й дочекалася, поки всі поїдуть на канікули. Час циклічної порожнечі. Знову. Життя стало дорослим, щоб завжди існував ефект «знову». Коли ж дійсно почнеться життя «з нову»? Усе ж «зі стару», блін!..
До суті. Не знаю, можливо, колись мені буде цікаво і навіть корисно переглянути свої нинішні записи – занотовані сумніви і вагання довкола вибору шляху. Мине час, і я себе спитаю: чому так, а не інакше? Тому й пишу – щоб бодай знати, над чим конкретно я розмірковувала (скажімо... у липні такого-то року) і які тодішні думки допомогли мені визначитися з цим вибором...
Ще ближче до суті. Я тут чомусь (дійсно, чому?) дещо написала про... мого останнього «героя». Довірила дещицю «інтимностей» паперу й чорнилу. І змовкла. Вочевидь, справа ось у чому: підсвідомо я продовжую хотіти, аби карти лягли так, щоб я могла зупинитися-таки на ньому. Можливо, тоді б я стала щасливою жінкою, яка, врешті, звільнилася від безрезультатних блукань, поневірянь та ілюзій. Ця думка не покидає голови. Ще п’ять хвилин тому мені ввижалося: все, це точно він, отже чекатиму, спокійно й терпляче, на дзвінки і зустрічі, бо – Він. І ось уже – ні, він десь далеко, де про мене не згадає, бо – не мій. Не подзвонить і не прийде, бо все скінчилося не почавшись... Не шукає зустрічі… Тож чому тоді я продовжую думати про нього?