ЗВИЧАЙНА
Частина 15ОЧІКУВАННЯ КОХАННЯ
Маю сміливість стверджувати, що пишу довгий документальний роман – про кохання, його відсутність, чоловіків, друзів, самотність, музику, настрої майже непомітної, пересічної жінки: слабкої, інколи впертої, може, грішної, часом дріб’язкової й вередливої, тобто, - звичайної.
Весь цей час, практично на кожній прожитій сторінці, я питаюся: коли? Коли я напишу тут щось незвичайне, фантастичне, нове, ще не відоме мені? Напевне, тут зафіксовані лише найважливіші, найважчі «віхи» суто мого становлення, мого дорослішання, мого майже вже старіння, мого... Мої спроби любити світ. Мої діалоги з собою у суперечливому диспуті, покликаному прояснити мені врешті, яка я є, чого хочу і що думаю про свою самотність та її причини, що змінилося для мене за останні роки, які я не розкладала для себе по пунктах плану, безвідповідально провівши кожен свій день... В результаті численних «перегонок» спогадів через апарат пам’яті я отримала висококонцентрований, стовідсоткової міцності, факт: я – одна і сама. Навіть мій побут звівся до найбанальніших дій, бо живу як робот: прокинулась, поснідала, розчесала волосся, подивилась TV, пішла на вулицю і так далі, далі… Проста, рефлекторна механіка приземленого існування.
Від початку серпня гостюю вдома. Коротше: літо, родинний дім, кухня, абрикоси – і безкінечність... Прохолодний вітер напинає фіранки. Ногами під столом намацую законсервовані слоїки з компотом та варенням – літні дарунки для зими. Все нині прекрасно, але ж так не триватиме довго. Конче мушу визначатися зі своєю мушлею, «а до того – я не знаю раю». Ні, таки Шевченкові слова підсвідомо живуть у кожному українцеві… Маю квитки туди, де ще ні разу не випадало бути. Унікальна подія в житті – я нарешті побачу море! І перестану бути винятком. See sea. Рано чи пізно, так чи інак, але всі ми, врешті, долучаємося до «переважної більшості». Іншого шляху нема.
Минає вже й літо… Найвиразніша риса всіх самотніх людей – відчайдушна віра у випадковість щастя, у раптову зустріч з ним будь-якої миті життя. Так і я собі вірила – все літо, чотири роки навчання в універі, кілька останніх класів у школі, всі періоди тимчасових робіт на канікулах… Але, не дивлячись на мій ентузіазм, усюди я натикалася переважно лише на людську щоденну втому – на вулицях, у транспорті чи в супермаркетах, на роздратованість кожного містянина наприкінці робочого дня і на сховану під маскою псевдолюбові звичайну ницу зраду. Кожна моя дія, кожен крок назустріч різнобарвному і, на перший погляд, веселому світу поверталися мені болісним ляпасом. Усе, що ввижалося мені вартісним і добротним, практика міста – а саме його людське уособлення – намагалася витіснити з мене, придушити в мені, висміяти, стерти, відібрати, знищити, і загнати мене, зрештою, як маленьку мишу, в найдальший кут. Та навіть не це стало для мене найстрашнішим. Згодом, враховуючи набутий досвід, цілком реально вибудувати індивідуальну систему поведінки у великому місті, проте залишається нез’ясованим одне з одвічних питань: де шукати любов? Здавалося б, які дурниці питаю, Господи прости… Та чи є щось важливіше за любов? Так, є… Важливішим буде все наступне життя з усіма його не менш важливими уроками й подарунками. Але все, що у мене буде, достоту все, що, може, колись матиму, все оте «доросле й справжнє», все – починається з любові, а цей порожній період мого життя без неї – лише зупинка, на якій я ревно чекаю на свій містичний автобус-привид, що мусить, неодмінно мусить відвезти мене у краще життя. Ну що я можу зробити, аби любов мене знайшла? Плакат з оголошенням повісити на себе? А може, завадою на шляху любові до мене стала моя вперта впевненість, що заміна мені – на кожному кроці? Просто… їх більшість… Замін. Мені. Чи маю вчинити геть зухвало – і викрасти мужчину, який мені симпатичний, із суспільства?
Як було приємно жити з надією, хай і в гнітючому чеканні, і все ж... Чекаю з кінця квітня... З’їздив один на море... Як наслідок – його сухо позначений «статус» у мережі: «Маю подругу». Ранить наскрізно… Ну що ж, переб’юсь якось. Як завжди. Даремна витрата часу. Залишається послати – і забути все нафіг. Це – ніби втратити літо, що неминуче минає, як не жаль... Отже, мушу бути найкращою, щоб йому стало прикро – за втрачену найнеймовірнішу жінку в своєму дурному житті. Ще один невдалий експеримент у моїй пошуковій роботі…
За тим і собі нагадала, що теж була на морі! Сімнадцять годин до нього їхала! Неймовірне видовище! Така ось фішка існує для всіх людей: зробити упродовж року все можливе й неможливе лише заради кількох днів бездіяльного валяння на березі моря. Врешті дістатися, впасти – і все! Хм... Згодна з ними.