МАЙЖЕ ЗА ПАВЛОМ ГЛАЗОВИМ
з рубрики / циклу «Райський хутір з пасікою»
«Ві тут єль би дуля з маком, а не картоплеси, єслі б нє бил мой бабушка родом із Одеси!..» ― така цитата з відомого твору вкраїнського гумориста Павла Глазового про Пилипа-неука у ці хвилини раз-по-раз спадала на думку Галині. До того, як її нещодавно процитував чоловік, ні про гумориста, ні про його твори Галина й не чула.
А навіщо чути-знати, коли ще десь у шостому класі вона почала розуміти, що сенс життя ― у вбранні, прикрасах, парфумах та компліментах на адресу всього цього.
Її старша сестра спробувала була розтлумачити, що компліменти вбранню, а не їй, Галині, ― то принизливо. Але Галина не сприйняла такої думки. Можливо, через те, що вельми пишалась старшою сестрою. А пишалась тому, що ту дуже поважали ровесники, сусіди, близькі і знайомі. Тож її авторитет наче був своєрідним крилом і для Галини. Так виходило. Вона це не відразу збагнула: була молодою-зеленою. А коли почало доходити, то у душі усе частіше відчувала дискомфорт і якусь ще не зовсім зрозумілу заздрість сестрі. Адже її, Галинин, авторитет ґрунтувався не на власній особистості, а на особистості старшої сестри.
Галині тоді дванадцятий рік розбрунькувався, і вона відчула себе майже дорослою. Тим паче, що й ростом природа не обділила, і дівочі принади почала формувати впевнено та швидко. А це, звісно, викликало жвавий інтерес у старшокласників.
Один з них якось запропонував разом вивчати астрономію. Хоча куди їй астрономія, коли й географію з математикою за попередній клас як слід не опанувала, бо на вбранні, прикрасах та парфумах шпаргалки зі шкільних предметів поки що не навчились друкувати. Але він, ще не освоївши педагогічної риторики й психології, заволодів розумом Галини. Відтоді вона найстаранніше вивчала тільки один предмет ― і то з позашкільної програми ― хлопцезнавство! Тож не дивно, що уже у сьомому класі Галина відчебучила:
― Сестричко, наші предки ― трухляві, ось-ось скочеряжаться… Ти, часом, не цікавилась у них, чи нашу «хату» комусь зі сторонніх вони не подарують?..
І підібрала ж мить зачепити розмову про таке ― у ванні, коли неспішно розмовляли про те-се, дівочі таємниці, незлі хитрощі… Але, як вийшло, Галина порушила, на перший погляд, зовсім буденне, а у душі он: «хата…», «предки…». Дивна якась.
Сестра, почувши те, з себе й піну змити не спромоглась. Вискочила з ванної голою, сіла на диван, нахилилась од передчуття скорого плачу, схопила великого м’якого ведмедя та у сльози, наче йому ― живому ведмедику - скаржилась… А на що «скаржитись» ще й не знала. На слова? На сестру Галину? На ситуацію? На батьків? Чому на батьків? Чи на неї, старшу сестру, таку недолугу, а ще «старшу»? Справді, мабуть, Галина її ― сестру ― починає ненавидіти… За те… За те… Ну, за те що вона – старша, а додуматись до того… ну, до «того» ― про «трухлявих» предків – не змогла. А вона, молодша, змогла! Значить, вона ― розумніша, хоч і молодша.
Тоді Галина не вийшла, не вибігла з ванної, щоб заспокоїти старшу сестричку. Ні! Навпаки, вона довго хлюпосталася, час од часу видаючи «в ефір» якісь примітивні пісеньки.
І ось вона тепер сидить тут, на якійсь захаращеній зупинці віддаленої околиці Мілана. О, Мілане! О, Італіє! Вона ще тоді, у ванні, замріялась про Італію. Сестричка ― дурепа (У той час Галина ще з великою повагою думала про неї, хоча уже й з ярликом «дурепа») не зрозуміла її практичних задумів. «Батьки скочеряжаться»… «Квартиру продати»… «Гроші поділити»… Думала: хай сестричка що хоче зі своєю частиною грошей робить, а я на них – до Італії. І тоді, у ванні, вона уявляла себе на якомусь березі омріяної країни, у піні морських хвиль, а не дешевого шампуню, подарованого матері її коханцем. Скупердяй!!! На жіночий день ― пляшечку шампуню?! Це ж треба? Пляшечку! Одну! Найменшу-у! Мовляв, так і так, він не визнає Восьме березня за свято, бо в нього закладений політичний підтекст; він визнає, скажімо, Тетянин день… Так якого ж біса не ощасливив свою коханку на цей день? Чи забув, що її так само звати? О, придурок!
Але ж як ту пляшечку шампуню подав!.. О, як подав!... Та ще й звернув увагу, що той шампунь ― з ароматом морської хвилі! Во, скнара! Дундук з «ароматом» альфонсності. Краще взяв би та матір і повіз до тієї морської свіжості!.. Справжньої! Морської…
Добре, що сестра про походження того шампуню не знала.
І тепер ось ― на цій захаращеній зупинці віддаленої околиці Мілана ― вона що, має згадувати накаркування старшої сестри щодо неї, Галини. Мовляв, ти, Галинко-Галиночко, згадаєш моє слово: не в кожушках, не в джинсах і навіть не у багатих закордонних залицяльниках щастя. Це вона тоді позаздрила, що я збираюсь вийти заміж за Тото-італійця. Але хто ж міг повірити, що він ― виходець з України ― так майстерно удає з себе італійця. Та й не це було головним для Галини, а те, що він, справді, як з’ясувалось, швидко розбагатів саме в Італії. А дружиною не встиг обзавестись. Усе бракувало часу.
Якось познайомився з Галиною. Вона все зробила для того, щоб він оцінив не тільки її вроду, а й здогадався про її нечувані здібності. Тож і одружився, забрав в Італію, до Мілана.
"О, Італіє! О, Мілане!!1» ― вигукувала Галина, витріщаючись з ліжка спальні на архітектуру вулиць ще малознайомого для неї міста. Вона досхочу викачувала своє тіло по двоспальному ліжку, з однієї половини якого вже давно відправився на роботу її Тото. Взяла була до рук самовчитель італійської мови. Та за десять хвилин відклала ― щось не читалось. Тицьнула пальцем по плеєру ― почулися милозвучні італійські слова по кілька разів повторювані професійним читцем і їх переклади ― та щось не слухалось. Треба сходити б до крамниці ― та щось не йшлося. Галина подумала, що не зможе скупитися, бо мови ще не знає; ще ж тільки півроку пройшло, півроку… Хіба в неї голова ― комп’ютер?.. Відтак у своє задоволення ще почукикалась на м’якому ліжку.
Вона згадувала старшу сестру, яка їй від деяких пір дзвонити перестала, і не писала, і привіти не передавала. Галина була впевнена: через заздрощі. Чого та спромоглася? Ну, на лікарку вивчилась. Ну, й що? А живе? А заробляє? Не заробітки, а копійки нещасні. Та й місце таке ― ніяких тобі хабарів. Треба ото було сім років карячитись над тими медичними талмудами. А потім щодня переймайся хворями відвідувачів. Ой, не шанують в Україні лікарів!
Та й чоловіків якихось знайшла: що перший ― він уже на тому світі ― був простим, не грошовитим, без блату і знайомств, та ще й хабарі не брав, хоч і мав можливість; що другий ― ще простіший, тільки що й багатий… на… на ― придумати ж таке! ― багатий на кохання до неї, тобто старшої сестри; ще з дитинства мріяв… Тьфу! Що за ніжності?!.
Інше діло ― її Тото. Хоча, чому «Тото»? Інше діло ― вона, Галя! Це ж у неї розуму вистачило все так облаштувати, щоб він подумав, що не вона, а він з нею знайомився; не вона, а він кличе її до Італії і пропонує одружитися. Ну, навіщо в такому разі людині ― тим паче їй, жінці ― якісь там інститути. Умій подати себе, та й годі.
Галина не була б Галиною, якби, хоч трохи освоївшись на новому місці, хай і звуженому до невеликого обійстя Тото, вона не відчула повнокровною хазяйкою. А Тото в неї ― так, наче їй у придачу, наче обійстя у Мілані не Тотине, а її; наче утримує його не він, а вона; ну, й гроші заробляє не він, а вона. А коли так, то Галині все частіше спадало на думку пожурити Тото за… за… ну, за що завгодно. Прислуги вони не тримали. Тож самі повинні були і посуд мити, і прибирати, і за вбранням доглядати… «А чьо ти посуд не помив?.. А, дивись-но, пугавиці немає на твоїй сорочці… Глянь: у тебе невипрасувані штани…» ― усе частіше повторювала Галина.
Він терпів-терпів (бо насправді був українцем, а вони ж ― терплячі!) і сказав оте: «Ві тут єл би дуля з маком…». А ще спересердя відчебучив: «Сама ти пугавиця… невипрасувана!..» Перекипівши ж душею, розповів свою трагічну історію життя в Україні у дитячі роки, про те як малим завезли його до Італії, як батьки весь час прагнули повернутись на Батьківщину, за яких обставин йому змінили ім’я на Тото, і як він тривалий час не одружувався, тому що хотів поєднати свою долю з українкою. І ось тепер маєш?! Поєднав!.. На свою голову… Посуд їй, кралі, «не помив», ґудзика «не пришив»?! А ти спромоглася вивчити бодай з десяток фраз по-італійські, щоб хоч якось зрозуміти, що тобі скажуть у супермаркеті?.. Та ти й українську, як з’ясувалося, поганенько знаєш… І чим ти мене тоді захопила?.. Так спершу Тото лише думав, а згодом і висловився їй прямо, не стерпівши її лінощів і безпідставних докорів, дрібних і недоречних. Тож послав Галину до біса.
Після цього вона й опинилася на одні із зупинок віддаленої околиці Мілана. Вона якось чула, що тут зупиняються автобуси, в яких їдуть чи то туристи, чи заробітчани з Італії у бік України. Так хтось сказав. Але ніяких карт, звісно, вона не дивилась, і де саме перебуває ніякого уявлення не мала. Просто сподівалась побачити хоч одного мешканця з України. А якщо водій виявиться добрим, то, можливо, й візьме. У Галининій голові й не гуркало, що все не так просто, що на виїзд потрібна віза, певні документи… Тож тут водій чи пасажир-земляк з автобуса зарадити нічим не зможуть. Тоді, після знайомства з Тото, він про в’їзд Галини до іншої держави так добре подбав, що вона й не помітила, а радше не оцінила, його старань. А тепер наївно кумекала про свій швидкий виїзд додому, до України ― на зло своєму Тото, який насправді виявився зіталеним українцем. Тьфу! Хіба про такий шлюб вона думала-гадала, коли там, у ванні, сестричці сказала про трухлявих предків, можливий продаж помешкання і розділення виручених грошей.
І от стояла Галина й нервувала…
О, Італіє!.. О, Мілане!..
Їй, Галині, нервувати було через що. Тоді, коли вона була ще підлітком, той материн коханець-скнара і до неї залицявся. Дуже ― ой, ну, дуже вже! ― хотів, щоб і вона любаскою йому стала. А вона, молода-зелена, не ликом шита, попросила придбати їй гарні джинси. Він, як не дивно, на неї й не поскупився, купив, подарував. Добре, що вона здогадалася все те утаємничити від батьків і сестри. Сказала, що грошей назбирала сама, що їх виграла у якомусь там конкурі. Мати питала, а подруги підтвердили: ага, так і було ― виграла. Тож після того вона сміливо носила ті джинси у всіх на виду.
Інколи батька було шкода. Він здогадувався щодо зрад матері, але, маючи спокійний характер, мабуть, намагався все те не помічати і на витівки та докори матері не реагувати, принаймні якомога рідше. Тільки один епізод Галині закарбувався на все життя ― наче й дрібний, а все ж… «Ну, от залишив я дверці холодильника відкритими, поки наливаю собі борщу… Ну, то й що якщо відкритими?!. Хоча ти у подібних випадках закриваєш його. Ну, трохи збігло у цей час молоко… Трохи збігло. Подумаєш: велика проблема!.. А ти, між іншим, сидиш і спостерігаєш, замість того, щоб підійти до плити і вимкнути її, або молоко помішати, осадити піну…» ― говорив у запалі батько, і так рознервувався, що їй, Галині, стало його шкода. Але вона промовчала, на захист батька уголос нічого не сказала. Старша ж сестра, хоч трохи пізніше дізналась про такий інцидент батьків, висловила матері своє обурення, а батька попросила негайно улягтися, дала йому валеріанових крапель, почала розповідати про його любимі музичні твори, повідомляти, де і коли відбудуться схожі концерти. А ще, раптом, подарувала книжку про одного з його улюблених композиторів ― з нагоди батькових іменин. Трохи раніше потрапила на очі ця книжка. До дня народження батька було ще далеко. Тоді вона переглянула календар іменин. І у той день ― день батькових іменин ― вручила йому книгу. А тут, на тобі що сталося, сімейні потрясіння на пустому місці. Увага старшої сестри виявилась дуже доречною. Але їй, Галині, та увага зашкрябала по душі.
Галина так замислилась, що й пропустила автобус, який, з усього видно було, справді, їхав до України, принаймні у той бік. Галина своєчасно не замахала рукою. А сам він не зупинився, бо вочевидь ніхто з пасажирів не забажав виходити розім’ятися не непоказній зупинці, на якій, до того ж, немає ні якоїсь крамнички, ні АЗС, ні місця для перепочинку.
І чого він її сюди відвіз? Ну, сказала про пуговицю, штани… А шо тут таке? Тю… І шо то за чоловіки?.. Одному не говори, що ось через твою неувагу збіжить молоко, другому ― шо штани неглажені… Тю… Та ше як образився! Теж мені ― «день і ніч працює». Тю-ю… «І без вихідних майже». Тю-ю… Як би менше було жінок отаких як старша сестра, то й чоловіки були б іншими, турботливішими, не нюнями, не скнарами. Хоча чому «скнарами»? Це як до кого, подумала Галина. Он, тоді, коли вона, Галина, підлітком була, щодо матері коханець виявився скнарою, а щодо неї ― ні, подарував чудові джинси. А згодом ще «дешо» він їй піддаровував ― так хотів її. Важко сказати, чим би воно закінчилось, якби усе те не розкусила мати та не влаштувала сварку. Галина несподівано навіть для себе їй відповіла: «Ти, мочалка, закрий своє піддувало так швидко, як швидко закриваєш дверці холодильника!..»
Після цього вона й захопилася старшокласником-«астрономом». Але що з нього можна було взяти, крім його самого? Ну, пройшла курс хлопцезнавства. А той і гемби розвісив, вийти заміж запропонував.
Дурний.
Вона ж про Італію мріяла.
Бувають же такі диваки: дівчина ― про екваторіальне тепло, а потенційні чоловіки ― про одруження та… спільне вивчення астрономії. А далі що?..
О, Італіє! О, Мілане!
На зупинці Галина ще довго витріщалась праворуч-ліворуч, визираючи потрібних автобусів, але ті не проїжджали. Тож вона, зморившись, сіла на імпровізований з цегли ослінчик та й закуняла. І приснилась їй старша сестра, щаслива й усміхнена; та й не одна, а зі своїм другим чоловіком. За ними видніється гарна світлина чоловіка першого. Сестра Галині наче й каже: «Ваня порадив, щоб фото Льоні висіло…». А потім, у тому ж сні, діти забігали довкола них…
Раптом Галина як стрепенеться! Це біля самих її ніг ще упав, кинутий Тотом, оклунок з її речами. І на її пелену якісь документи — шмяк! Перед нею стояв Тото, вже не злий, але рішучий. У руки дав якісь гроші на дорогу, сказав, що його товариш, який ― он неподалік ― чекає, довезе її до аеропорту чи вокзалу ― куди вона сама захоче. А там ― що хоче те й робить: захоче ― виїде, захоче ― залишиться, але вже не з ним. Йому її «ласки» вволю вистачило.
Тото поїхав. А Галина ще довго сиділа на зупинці, все більше обурюючись у душі на недолугих чоловіків, на нещасливу свою долю. І тільки коли товариш Тото, який чекав, запитав у Галини, чи поїде до аеропорту або на вокзал, вона неспішно взяла речі й почалапала до машини.