ЗБИРАЛИ ГАРБУЗИ
з рубрики / циклу «Райський хутір з пасікою»
На величезному бабусиному городі Оленці найбільше сподобались гарбузи. Великі й рудовато-жовті, з нерівними смужками чи без, вони привертали увагу не тільки онуки, а й самої бабусі, Варвари Яківни: погляд онуки – своїм природним дивом, якоюсь незвичністю, відмінністю від інших овочів, а погляд бабусі – навіюванням млосних спогадів про далеку юність.
Тоді вона майбутньому чоловікові, Кирилу, піднесла… гарбуза. Що це значило – він чудово знав – категоричну відмову. Тим паче, що Варя тих гарбузів пороздавала стільком претендентам на руку й серце, що довелося її батькам гарбузи позичати ще у сусідів. Кирило знав і про це. А тому на такий випадок – піднесення гарбуза – він придумав для дівчини оригінальну пропозицію: вона просто зобов’язана буде вийти за нього заміж, якщо він засадить гарбузами (і тільки гарбузами!) увесь свій город. Чому свій, не її?! Ну, тому що коли свої гарбузи дівчина роздає, то терпить збитки. А коли Кирилові гарбузи використовуватиме, то тих збитків для неї не буде. Кирило даватиме гарбузи їй за так. А вона хай вручає їх кому заманеться, зокрема і йому.
Звісно, що коли він представ перед нею зі сватанням, дівчина піднесла і йому гарбуза. Точніше, півгарбуза. Розрізаний, він не мав насіння. То Кирило удав, що образився на половинку. Мовляв, половина гарбуза – то напіввідмова. Та ще й без насіння.
- На що натякаєш? Що я дітей не люблю? Що не захочу їх? Та у нас з тобою їх буде як насіння у найбільшому гарбузі! – сказав він тоді Варі.
Варя зашарілась і, не довго думаючи, взяла найулюбленіший величезний гарбузяку і прикотила Кирилові під ноги. Той розсміявся:
- Ой, щиро дякую-предякую! На кілька каш вистачить! Та й насіння ж у ньому – певно, ого-го! -буде чим по-справжньому засадити город на згадку про це сватання, - мовив Кирило. – Отож, Варю, дай слово, що коли ти побачиш, що всенький наш город тоне в гарбузах, почнеш готуватися до весілля…
- З тобою?..
- Авжеж! Зі мною!
Варя засміялася:
- Такого ніколи не станеться через те, що твої батьки не дозволять загарбузити весь город. Так що не теревень по-порожньому!
На тому й розійшлись. Хоча, правду кажучи, у глибині серця і душі дівчини після цієї зустрічі щось, все ж таки, йокнуло: чи не занадто захопилась вона роздаванням гарбузів, наче долучилась до своєрідного спортивного змагання чи такого собі незвичного конкурсу?.. Але такі думки дівчина враз відкинула: вона – ще молода-молодюсінька, врода її беззаперечна, парубків – багато… Ні, від того, що гарбуз піднесла й Кирилові шкодувати не треба! Так думала-міркувала.
А Кирило, мов читаючи її думки, за деякий час, немов ненароком зустрівши дівчину, сказав:
- Перша каша з гарбуза вийшла духм’яною і смачною! Їв і згадував тебе…
Дівчина пхикнула, наче розгнівавшись.
- Ой, перепрошую, що не покликав! Телепень я, телепень! Не здогадався, А треба було. Та нічого, гарбуз величезний, на сто каш вистачить. І ми ще їх разом їстимемо.
- Довго чекатимеш. Згніє м’якіть, - мовила на те Варвара.
Запала пауза в часі. Наче й немає на світі ні Кирила. ні Варвари, а є лише Кирило зі свою ідеєю гарбузомнії та Варвара й залицяльники. Ці її за першої ж можливості не оминали нагоди дорікнути їй на негативні чи слабкі сторони того чи того суперника. Той – носатий, той – губатий, той косий, той прикульговує, той – бідний, а той – багато палить чи випиває оковиту літрами…
- А-а-а, ще, кажуть, Кирило сватався до тебе? Ото ще тюхтій! Куди він преться до такої вроди зі своїм каліцтвом… - сказав якось Варварі один потенційний жених.
- А-на тобі! – несподівано для себе, заліпила тому ляпаса дівчина. – І зі скаліченою рукою можна бути великою, культурною і душевною людиною, а не як ти – ледарем і таким, який нічого не вміє! І це – при здоров’ї й у такому дорослому віці! Бути бугаєм у людському образі – ще не привід приставати до дівчат.
- Ох, які ми!..
- А такі!.. Пішов геть! Візьми свої вудки і заспокойся на час риболовлі. Заодно у воду надивишся, помилуєшся собою. Нар-р-рцис!!!
Невдовзі й весна забуяла, а за нею – літо зі своїми зеленими щедротами.
Прийшов Кирило до Варі, покликав з хати. А та, немов під самонавіюванням, одразу покірно вийшла. Кирило взяв її за руку і, не кажучи ні слова, повів до свого городу. Довгенько йшли і все мовчки. Тільки через зімкнуті долоні відчували все частіші стукоти сердець.
Також мовчки підвів до свого городу. А там!.. А там – зелено-рудо-жовтий гарбузячий фейерверк!
- Кирильчику, це що, ти, справді, так мене кохаєш?!. – запитала Варя, широкими очима дивлячись на диво-город, город, що був засаджений тільки гарбузами.
- А я ж тобі казав… Що я казав?..
Далі він не зміг продовжити через те, що, несподівано для нього Варя почала гаряче цілувати його. Ну, й він – хіба ж не мужчина? – не залишився у боргу.
Було ще одне сватання, вдале і гучне. Вирувало весілля на заздрість нарцисам, здоров’якам, самозакоханим, місцевим «бугайчикам-жеребчикам», заможнім та іншим неоціненним.
Невдовзі у Кирила й Варі пішли дітки, одне за одним. Траплялися усякі життєві труднощі, часом неймовірні. Але Варя ніколи не пошкодувала, що тоді викотила Кирилові найбільший цілий гарбуз, а сам хлопець засадив тим насінням увесь город. Казав, що його. Так то ж був город батьків. Мудрі у нього виявились батьки. Еге ж, мудрі! Невістка для них не стала чужою кісткою, як в одній приказці мовиться.
Тепер на віковому циферблаті Кирила й Варвари – осінь. Вони зібрали життєвий урожай: є дітки, уже дорослі, є й онуки. Одна з них – найменшенька Оленка, така собі весняночка восени – он як намагається зрушити з місця величезного жовтобокого. Певно, ще з дитинства на своїй дитячій підсвідомості тренується обирати підходящіші гарбузи для майбутніх зайвих залицяльників…
