Привілей

Вранішнім недільним Хрещатиком йшов парубок в однострої Вермахту. Він пильно вдивлявся в будинки і час від часу вітався з перехожими. Все не втрачав надії, що його побачать. Але кияни та гості міста ніяк не реагували на Івана, бо крізь нього просвітлювались будівлі. Одна дама в довгому плащі та картатою парасолькою так поспішала, що навіть пройшла крізь вояку. Іван був привидом ось уже шістдесят вісім років.

- Скоро ювілей, - іронічно подумав він.

Тоді ж Козаченко навіть не зрозумів, що помер. Їхню криївку в Галицькому лісі накрили червоні. Та ще й в момент, коли скінчились набої і припаси. Товариші пішли по підмогу. П`ятеро повстанців лишились один на один проти загону озброєних вояк.

- Іване, справа! – крикнув Семен Кривда, ліпший Іванів друг.

Але було пізно. В грудях запекло, а на формі, нещодавно знятій з вбитого ворога, розплилась кривава пляма.

-Іване, Іване, - в голові Козаченка докірливо і співчутливо водночас сказав чийсь голос. Мовляв, ми тут Україну ще не вибороли, а ти вже відпочивати пішов.

І він не пішов. Так і завис між небом і землею, прозорий і безтілесний. Згодом він вирішив, що все той голос винен - його совість : не міг він раніше перемоги піти.

Підмоги тоді дочекались. Ворожа куля наздогнала ще Василя Лихого, але Лис, Максимко та Кривда лишились живі.

Допомогти повстанцям Козаченко більше не міг. Побратими його тіло поховали, а він хотів лишитись у криївці. Кілька днів намагався звикнути до нового стану. Не чув ні втоми, ні голоду, більше не мерз, але не міг і зігрітись. З ним гідно попрощались, ще й барвінку на могилу насадили. Чи то для краси, чи для маскування, але Іванові сподобалось. Він би так і залишився з ними, але помітив, що хлопці відчувають недобре, нервують, дивляться по кутках, ніби шукають причину своєї тривоги. Видно, незатишно жити з привидом.

То ж Іван поплентався у своє село. Надумав відсидітись у своїй хаті: вдома і стіни допомагають. А дім зустрів його дотліваючими головешками: червоні були і тут.

- Ганна! – ніхто не чув крику примари, та й всім свого горя вистачало.

Її хата стояла, тільки вікна повибивані.

- Встигла втекти! - як мантру, повторяв Іван, поки біг до хати своєї коханої. – Встигла!

Вона лежала в світлиці на підлозі. З розплетеними косами, в нічній сорочці. Закривавленими руками трималась за живіт, навколо розпливалась калюжа крові. Не встигла.

Парубок сів біля неї і гладив по волоссі. Вони б побрались після перемоги, вони б народили з трійко дітей. Вони б завели пасіку і кота. А тепер не було ні його, ні її. А замість кота голодні бродячі собаки, позбавлені господарів, ходили по спалених селах в пошуках трупів.

Він знав, що її хату спеціально не спалили. Лишили йому подивитись. Щоб знав, що вона за його «ідеї» застрілена, щоб знав, що більше в нього нікого нема.

Кілька сімей у селі вціліло. Хоч страх змушував їх носити з собою зброю та жахатись кожного поруху, вони ховали своїх загиблих односельчан. На своєму похороні Ганна була нареченою. Тітка Устина знайшла в її шафі весільне плаття, що дівчина пошила для найкращого дня в її житті. Так і лежала, чорнява, красива, склавши руки на животі. Тільки на безіменному пальці не вистачало обручки. Іван стояв над її могилою і майже плакав. Він би ридав, якби убога примарна сутність була здатна хоч на сльозинку. Він знав, що мав би лежати поруч з коханою. А там, на небі, він би точно знайшов її. Але її засипали землею, а він не міг поворухнутись.

З тих пір не міг Іван ніде знайти собі прихистку. Скрізь було йому самотньо та печально. Тож подався до Києва. Там рано чи пізно мала звершитися їхня перемога, там людей багато, життя вирує; і були дні, коли Козаченко навіть відчував себе живим. Як от на голодуванні студентів у 1990-ому… І в дев`яносто першому він з українцями святкував Незалежність… І холодної осені 2004-го стояв на Майдані, голосніше від усіх виспівуючи гімн.

Але все це була не та перемога, яку він чекав. Іван вірив, що вона ще попереду. Весь цей час він вітався з перехожими, намагався торкнутись людей. А раптом хтось зуміє його побачили чи почути? А раптом на сьомому десятку «життя після смерті» даються якісь привілеї?

Іване! – чийсь дуже знайомий голос покликав його з мокрої лавки поблизу.

- Орися? – він не міг повірити своїм прозорим очам! Юнка з все такими ж блакитними очима у літньому платтячку, вона сиділа і переплітала косу на центральній вулиці Києва. Крізь неї було видно кафе «Хрещатик».

Він пам`ятав її ще з тих пір, коли був дев’ятнадцятилітнім живим повстанцем, а вона приносила до їх криївки їжу і бинти. Смілива і завжди весела, дівчина стала для хлопців молодшою сестричкою. Вони завжди її чекали, і вона приходила щочетверга. А одного разу більше не прийшла…

- Що з тобою сталось? – Іван сів поруч з нею. На вигляд вона була на кілька років старшою, ніж він пам`ятав.

- Зловили мене, Іване. І за те, що я вам їжу носила, зіслали в Магадан. У таборі ліси валила, - вона багатозначно подивилась на свої дівочі долоньки. Але я недовго мучилась. Запалення легень мене звідти вирятувало. Бачиш, навіть встигла по-людськи прибратись, щоб не каторжницею на той світ іти, - дівчина сумно всміхнулась.

Іван тільки кивнув.

- А чого ж не пішла?

- Не знаю, напевно, занадто хотіла вернутись додому.

Так і сиділи вони вдвох на мокрій лавці в серці столиці чотирнадцятого жовтня дві тисячі дванадцятого року. Якраз на Покрови. Метрів за двісті на великій сцені гуляв «Октоберферст», всі пили пиво, зігрівались від пронизливої мряки.

Ніхто не згадає?

Жовто-синя колона налічувала кілька тисяч активістів. Вони йшли під національними прапорами, оминаючи сцену і палатки з пивом. Дехто навіть був у камуфляжі, з гербом України на грудях. Іван і Орися навіть підійшли ближче. Колона в більшості складалась з молоді, вони горіли своєю українською ідеєю і несли її вулицями міста. Але були в натовпі і старі, втомлені люди - герої, за однією версією народу, і вбивці - за іншою, ветерани УПА.

- За мною! – скомандував Іван і ринувся в натовп. Орися поспішала слідом.

Семен Кривда дуже змінився. У ньому вже тяжко було впізнати того жвавого студента, що покинув науку заради лісового братства. Тільки очі лишилися такі ж молоді, із жаринкою. На ньому була перешита однострійка УПА. Встиг-таки собі пошити і не ходити в чужому, з трупа знятому!

Іван відчував себе щасливим. Хотілось поговорити з давнім товаришем, дізнатись, як в нього життя повернулось. Чи є сім`я, як воно бути батьком, дідом… Але Козаченка ніхто, окрім Орисі, не бачив.

- Іване, Іване, якби ж ти бачив. Нас є кому підмінити в нашій боротьбі. Ти недарма там загинув, дивись. Ми виростили-таки нове, українське покоління, - Семен тихо говорив сам до себе, а по його щоках котились сліпі сльози.

- Бачу, брате, - Іван поклав долоню на плече друга.

Раптом Кривда стрепенувся і мокрими очима подивився просто на Івана. Може, все ж на сьомому десятку «життя після смерті» даються привілеї?