Чорний шоколад...
Знову вранці прокинувся з думкою про тебе. Ти ніяк не ідеш із моєї голови. Сплутані сни, повні якихось непевних уривків минулого, у якому завжди є ти, регулярно не дають мені безтурботно і міцно спати. Прокинувся наче з похмілля, з тяжкою головою на плечах, яка гуде від думок, і з неприємним відчуттям у грудях, де серце слабкими уколами нагадує про колишню любов, і про те, що час би уже знайти йому новий об’єкт кохання. Тільки похміллям цим звешся ти… З такого любовного запою я не виходжу уже другий рік. Дивно, як багато часу пройшло з того моменту, коли моє серце вперше підскочило від твого погляду.
Сиджу біля комп’ютера, зайнятий мозковим штурмом ІДЗ… Але постійно відволікаюсь. Продивляюсь твою сторінку, вже мабуть п’ятий раз за останні десять хвилин. Продивляюсь без якоїсь мети, не сподіваючись щось побачити, чи дізнатись. Просто це вже ввійшло мені у звичку. Бачу на стіні повідомлення від твого нового хлопця. Серце озивається слабким поштовхом, але ані злості, ані ревнощів більше немає. Бо більше немає і сил. Я так втомився, чекаючи тебе, що тепер навіть не хочу шукати собі іншу. Я віддав усю свою любов тобі, і тепер емоційно і душевно виснажений, наче земля у липневу спеку, суха без довгоочікуваного дощу. Тепер лише старі спогади, і твої нечасті повідомлення ще можуть викликати тінь минулого почуття… А дощ, здатний мене оживити, поки не гримить навіть десь на горизонті… Дивно, як я звик до тебе за ці роки…
Не знаю чим себе зайняти. Вмикаю музику, щоб хоч якось розбудити свою уяву, щоб хоч під заспокійливі і мелодійні ритми улюблених пісень вона трохи помалювала. Ось картина про те, як ми танцюємо на дискотеці, а ось про наш виступ на випускному, а ось наше прощання… Треба змінити плейліст, бо пісні там все одно нагадують про тебе. Але що робити, якщо все, що я не побачу викликає в мені спогади про тебе? Після чергової згадки про минуле вже в котрий раз іду перечитати твій прощальний лист. Це в принципі і не обов’язково, бо я запам’ятав його дослівно ще в перший день, читавши його раз у раз… Та маленьке сердечко, намальоване в кінці хоч не на довго зігріває мені серце, і дає змогу переконати себе, що ти мене досі любиш, хоч це і не так. Бережно згортаю аркуші і кладу їх у потаємне місце у шафці. На кілька хвилин серце поринає у теплоту твоїх слів, вкарбованих синіми чорнилами у мою свідомість. Але реальність і здоровий глузд розчавлюють цю теплоту і знов топлять мене у крижаній самотності. Дивно, який ефект мають твої слова на мене, хоч вони залишились лише словами…
Рятуючись від крижаної самотності грію себе чорним гарячим чаєм. Тільки від нього я можу чекати тепла, що зігріває мене зсередини. Кожен ковток помалу повертає мене до тями, наповнює мене життям, і думкою про те, що все одно треба рухатись далі. А що далі, чого я чекаю? Що зможу забути тебе? Навряд чи в мене це вийде... Що знайду собі іншу, і вона допоможе мені забути тебе? Хм, хотілось би, але теж поки що малоймовірно. Єдина надія, що час допоможе загоїти рани, які ще слабко кровоточать. Та рубці, як відомо, все одно залишаться на все життя. Дивно, скільки таких самих ситуацій стається у житті інших людей, але наскільки кожна із цих історій по-своєму неповторна…
Тільки тепер зрозумів, що мені тепер нагадуєш ти. Ти - чорний шоколад. Мій улюблений… Його смак не порівняти ні з чим. Та після нього завжди залишається гіркий присмак, з солодким відтінком, який ще довго відчувається… Так само як і любов до тебе…
