Зустріч на переправі
Ця історія передається з роду в рід: синові розповів батько, йому дід, а дідові - прадід.
Як виповнилось Тарасу шістнадцять, він разом із батьком Іваном став працювати перевізником. Із правого берега Дніпра на лівий берег перевозили людей та вантаж. Переправляли чумацький крам до Переяслава, хтось їхав на ярмарок в Полтаву, хтось до родини по обидва боки Дніпра. Від села Пекарі по Дніпру до острова Шелестів, а там до села Прохорівки півтори версти буде. А взимку перевозили конячиною на санях. І так було з ранку до вечора, з року в рік.
Перевізниками були всі чоловіки в роду, тому й прізвище у них – Перевізник.
Якось у липні 1859 року в човен до них сів поважний чоловік, щоб перевезли його до села Прохорівки. Був він невисокого зросту, повнуватий, але підтягнутий. Мав пишні вуса, пронизливий, але добрий погляд. Одягнений, як панич, та мав вишиту сорочку і від нього віяло щирістю та добротою.
- Тебе як звати, козаче? – спитав пасажир.
- Тарас, а вас як величати, пане добродію?
- Як і тебе – Тарас. Тарас Григорович.
- Ви мабуть багато подорожуєте, бували у різних містах, мови різні знаєте, ось українською розмовляєте. А я крім лівого та правого берега Дніпра ніде не буваю.
- Довелося побувати і на Аральському морі, і в Оренбурзі, жити у Вільно та Москві, тепер живу в Петербурзі. Скрізь добре, та дома найкраще. Я українець, син селянина і хочу жити на нашій славній Україні. Ось купив землю біля Канева, де Дніпро і кручі…
- А ви в Чигирині бували? Про Богдана Хмельницького чували?
- А хочеш, я тобі розповім про козаків – гайдамаків, славних народних ватажків Гонту й Максима Залізняка?
За розмовою шлях коротшає, час швидше летить.
- Ех! Якби мені шаблюку, поплив би я на своїй чайці аж до Чорного моря.
- Давай веслуй, отамане, не відволікай пана добродія, бо ми так і до вечора не допливемо, - пробурчав батько, оглядаючись на всі боки, щоб часом їхню розмову бодай ніхто не підслухав.
- А хочете, я вам заспіваю, я вмію? – очі у хлопця горіли, лице розпашілося, не від роботи, а ніби він зустрів самого гетьмана Війська Запорізького.
І полетіло чайкою над хвилями Дніпра - Славутича: «Ой на, ой на горі тай женці жнуть, а по під горою, яром, долиною козаки йдуть…»
10 травня 1861 року на Чернечу гору, що у Каневі, «човен» національного пророка України перевозили на руках в останню подорож. Серед тисячі людських рук несли і руки Тараса Перевізника…
«Кого проводять так далеко з такою пошаною? Чи мужа, сповненого бойових заслуг, чи достойника, що прославив себе на полі політичної діяльності, що діяв силою влади і закону? Ні, браття, - це Тарас Шевченко!.. Хто його не знає?…»
«Як умру, то поховайте мене на могилі,
Серед степу широкого, на Вкраїні милій.
Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі
Було видно, було чутно, як реве ревучий…»
Т.Г. Шевченко.