Чужина
Вже по приземленню в Амстердамі я відчув себе самотньо. Так, як багато років тому в рідному Києві. Ні, зараз не було такої безпорадної прірви у погляді в майбутнє, як минулого разу. Але нічого в цьому європейському місті мене вже не цікавило. Я жив минулим. Не таким вже й далеким, так би сказати новоспеченим, яке почалось кілька годин тому у Борисполі.
Я ходив по старому місті, їздив на екскурсійному пароплаві, щось говорив своїй жінці, щось їв. Все як в нереальності. Ніби у водолазному костюмі занурений в океанські глибини. Навколо все чемно та пристойно. Зір без емоцій фіксував все, не заносячи інформацію до пам`яті. Стемніло. Ми дістались готелю. Завтра вилітаємо до Канади.
Ну от і дома. Ні, не дома. Зникло це відчуття. Зовсім. Все те саме — дім вулиці, люди. Що є не так? Може втрата роботи подіяла? Здається ні, бо зовсім не обходить чи є вона, чи ні. Відвик від звичного життя за місяць відсутності? Знову ні. Роблю все як і раніше. Автоматично.
Ну, нарешті з`явились якісь емоції. Знову почались контакти зі знайомими. Якась закрутилась дія. Днями сиджу біля комп`ютера та розглядаю фото. Це Київ, це Львів, це Стрий. Обличчя моїх друзів, яких не бачив дуже довгий час, так само відверто посміхаються мені. Я починаю жити, дихати, відчуваю рух і посміхаюсь. Слухаю пісні, дивлюсь українські програми і серце знову наповнюється життям.
Уривається знову. Все механічно рухається. Що сталося? - питають знайомі. Як з`їздили? Я майже не думаючи відповідаю: “Хочу додому.” Так! Дійсно - ДОДОМУ. В святу нашу Київську Русь. Господи, який же величний мій любий Київ. Як я не помічав раніше? Який ти красень! В голові кожен день крутяться згадки про Україну. І я вперше за довгий час плачу. Ні, не з розпачу, не з горя. З радості! Я знаю, як мені жити і де помирати! Я й не думав, що так сильно люблю свою Батьківщину. Як я розумію великого нашого Тараса! Я почав ходу додому, перші кроки. Але я впевнений - я протопчу цю стежку. І повернуться ДОДОМУ найкращі сини і доні. Серце переповнене любов`ю!
Дурний, що ти там забув? Там погано, нема грошей - кажуть мені українці діаспори і мої знайомі. Ну і що? - відповідаю. Там є життя, там народжується зоря. Там люди вільні! Я відчуваю тепло їхніх сердець. Я хочу бути часткою свого народу не тут, у “пластиковім раю”, а там де ями на дорогах та безліч бездомних псів і далеко не кожний з людей ситий. Дурний, ми тебе не розуміємо — кажуть мені. Я знову став дурнем, якого не розуміють ті, “хто вміє жити”! Дякую тобі Боже мій милосердний, що повернув мене до життя та показав вірний шлях!
Я знову з посмішкою дивлюся на екран і в сто перший раз передивляюсь фото та відео з України. У мене знову з`явились бажання: хочу побачити зорі над Дніпром, хочу почути пісні над ставком у селі. І ще деякі “дурні, нікому не потрібні речі” навантажують мій мозок.
“Треба піти до церкви, подякувати Богові, що відкрив очі. В неділю обов`язково піду“ - говорю собі.
Ну, от і неділя. Я в церкві. Людей чомусь більше, ніж звичайно. І тут все встає на свої місця. Приїхав митрополит з самого Вінніпегу. Прийшли ті, хто ніколи не ходив. Діаспора! Молюся, слухаю службу. Дійсно, митрополит добре говорить. Про мою Батьківщину! Про Україну! Я все забув і знову повернувся в Київ. Я стою поміж людей в Андріївський церкві серед людей, які мені посміхаються, читаю молитву і виходжу. Я хочу кричати: я дома, я серед своїх! І тут я повертаюсь до реалії.
Служба закінчилась, всі ідуть цілувати хрест. Я також. Але щось не так. І тут блискавка дістає мене. Я — ЧУЖИЙ. Так - чужий, чужий, чужий. Ні, мені не боляче від визнання хто я тут є. Дивно. Ні, я так і не став етно-канадцем, як люблять тут називати іммігрантів. Точніше україно-канадцем. Я лишився киянином, українцем! І вперше за сімнадцять років я насправді зрозумів, що таке ЧУЖИНА.
Серпень 2015, Калгарі, Канада
Калгарі, Канада, Серпень 2015
