Котобандерівець Гаврош
Десь далеко пролунала тріскітня пострілів. Михайло подивився в той бік. В темряві ледь було видно траси від куль. Вояка підняв бінокль і провів огляд околиць блокпосту. Цієї ночі начебто на його чергуванні було все спокійно. Аж раптом він помітив якийсь рух поряд метрах в п’ятидесяти. Він швидко направив в той бік свій автомат і ткув ногою свого напарника який сидів поруч.
- Що? – підхопився на ноги побратим. – Що сталось Михайло?
- Тихше, прикрий мене. Тут якийсь рух поруч. Я обійду зліва, якби не зайшли нам в тил.
- А може привидилось? – спитав Микола.
- Може, але треба перевірити. – Михайло зник в темряві.
Вийшовши зі сховища блокпоста він зробивши кілька кроків відповз далі в напрямку, де помітив якийсь рух. Зупинившись на хвилю, почав роздивлятись пильніше через оптичний приціл нічного бачення. Десь вже зовсім рядом знову якийсь ледь помітний рух. Палець ліг на курок. В повній тиші несподівано пролунав якийсь ледь чутний писк.
``Зараз я тебе падлюку дістану’’ - подумав Михайло готуючись до кидка на кілька метрів вперед.
Стрибнувши і перевернувшись він встав на коліно і ледве не натиснув на курок, як побачав через приціл маленьке кошеня. Воно зігнулось дугою і засичало на величезну постать, яка насувалась на нього. Кошеня стало у бойову позу, вигнувши спину та піднявши вгору маленьку лапку, аби гідно зустріти ворога. І тут сталось щось незрозуміле. Ворог замість нападу на маленьку істоту, став раптово нерухомим. Кошеня засичало на ворого.
Михайло став на коліна і покликав:
- Киць, киць... йди-но сюди, дурнику, я не чіпатиму тебе. Ну, йди дитино, йди. Я нагодую тебе.
Кошеня хвилину, ще постояло збентежено у войовничій позі, але дитяча цікавість взяла гору і воно піднявши хвіст рушило в сторону людського голосу.
Махайло, аби не злякати довірливе кошеня, не зрушив з місця поки воно не понюхало його і не підійшло до самих рук. Він взяв кошеня обережно обома руками та притулив до щоки.
- Який ти м’якенький, братіку. А чого тремтиш? Не бійся. А може тобі холодно? - Михайло однією рукою легенько притиснув кошеня до себе.
Тримаючи автомат напоготові в другій повернувся до блокпосту.
- Ну що? – спитав його тихо Микола.
- Дивись, якого я порушника впіймав. – поставивши автомат на землю, сказав Михайло.
Микола повернувся обличчям до нього, і ледь розгледів у тому маленькому комочку в руках побратима кошеня.
- Що ж ти малеча вештаєш сам поночі? Тут можна й на міну натрапити – сказав Микола.
- Кошеня тихенько м’явкнуло, вітаючи нового знайомого.
- Я з нього справжнього воїна зроблю. Буде зі мною вахту нести.
- А чого це тільки з тобою? Ми ж разом завжди виходимо на пост.
- Ну, тоді буде він нашим молодшим черговим по блокпосту. Доречі, є якісь думки, як назвемо котобандерівця? – спитав побратима Михайло.
- А давай назвемо Атошка. Він же на війні знайшовся – запропонував Микола.
- Ні, якось дуже по-ватному звучить. Знаєш, Миколо, я в дитинстві читав книжку про одного хлопчика з Франції. Він у часи їхньої революції, аби допомогти своїм бійцям, вибирався за барикаду з мішечком і ходив між трупів урядових солдат та збирав патрони для повстанців. Як зараз пам’ятаю, звали його Гаврош.
- Дивне ім’я. Але якщо він був майданівцем, то я згоден.
- У нас їсти немає нічого часом? Нагодувати малюка було б непогано. – спитав Микола.
- Ні, Колю, немає. Я вже й сам про це подумав. Вже скоро зміна прийде, прийдеться потерпіти нашій малечі. На візьми, погрій кошеня – Михайло обережно протягнув кошеня побратиму.
Небо поволі почало сіріти на горизонті. Через годину прийшла зміна і Махайло з Миколою повернулись на базу.
Микола роздобув десь молока у кухаря і приніс кошеняті.
- Ну, я піду посплю. За сніданком даси мені Гаврошку нашого доглядати - сказав він свому старшому по варті.
- Добре, домовились - відповів Махайло.
Як Микола вийшов, він знайшов в бліндажі мисочку і налив молока. Кошеня несміливо підійшло до миски та принюхалось. Наважившись таки попити, Гаврош сів біля краю миски та почав сьорбати поволі молоко. Михайло ліг поруч і мовчки дивився на маленького приблуду.
‘’Бач, як обережно сьорбає``, - подумав – ``мабуть вже забув, що таке молоко. А запах пороху, здається, добре пам’ятає’’.
Михайло зручно пристроївся на лежанці і витягнув ноги. Він згадав, як розвідники розказували, що ті нелюди з того боку хапали котів і кішок обливали їх скипідаром, прив’язували до хвостів палаючі палиці і гнали нещасних тварин на заміновані зони.
‘’А щоб вам довіку в гарячій смолі варитися, падлюки’’ – кров аж закипіла в його серці. – ``Може і твою мамку так вбили, братіку Гавроше’’.
Михайло нагнувся і ніжно погладив малечу по спині. Котик повернувся і облизуючись подивився на вояку.
- Їж, маленький, я не заважатиму - зручно вмостивши бушлат під голову, сержант прикрив очі.
В ніпівсні йому пригадалось дитинство.
Ось він бавиться з сусідским котом Ваською, великим і найбільш шанованим котярою на їх вулиці. Той ліниво ходить поміж дітей, як наглядач, і нарешті прилягає в тіньочку. Ясно світить сонце.
Потім він побачив свою трирічну донечку Оленку і подумав:
‘’Ось повернусь додому і привезу тобі, донечко, котика Гаврошку. Буде тобі з ким бавитись. Разом виростите і станете добрими друзями’’.
Втомлений вояка, тихо засинає. Кіт, випивши все молоко і вилизавши своє маленьке тільце, намагається забратись на ліжко. Нарешті це йому вдається і він, принюхуючись, зручно вмощується на грудях у Михайла. Зібравшись у комочок та підібравши маленького хвостика під себе, кошеня, глибоко зітхнувши, теж засипає, відчувши себе у безпеці.
Отака вона війна. За всіх часів однакова - жорстока та кривава. І в той самий час вона єднає все живе та ласкаве, обігріваючи людей та тварин любов’ю, якої їм так бракує на фронті. А поєднані любов’ю – природа та люди – непереможні.
Калгарі, Альберта, Канада, грудень 2015