Мені подобається дощ...

Мені так подобається дощ! Серед дощу можна сховатися... Не те, щоб я боялась людей, ні! Я люблю людей. А от любити на людях - не можу. Не можу, і все.

А він живе серед натовпу... Я люблю його тільки у снах, і цілую тільки у снах. А взагалі, я не хочу, щоб він мене цілував, не хочу ніякого вогню між нами! Вогонь гасне після першого дощу. Я хочу тихого щастя.

Дощ шумить, дощ створює вакуум. Отож я мрію в цьому вакуумі бути тільки з ним. Це неймовірно, коли немає сторонніх людей, зайвих слів, є тільки його до болю рідні руки, до болю проникливі очі...

Дощ змушує мислити. Але я давно вже заплуталась. Я жодного разу не зізналась собі, що кохаю його. І щомиті зізнаюсь, що не можу без нього жити. Я переконую себе, що мені подобається його душа. А по правді, рисами його обличчя я теж захоплююсь. Я щиро вірю, що він любить тільки мене. І все ж помічаю, як він цілує іншу.

...Дощ робить світ навколо сірим, і тоді я в усіх барвах бачу саму себе. Дощ проганяє з вулиці людей і дає мені простір. І час для роздумів... А найголовніше - після дощу так гарно сяє сонце!..